— Але як… чому не відстежили, кому робили трансплантацію нирок в орієнтовний час смерті дитини?
Денис глянув на Дану з повагою і нагородив її якимось іноземним прізвищем.
— Відстежили, міс Марпл. Але це нічого не дало. Юридичне оформлення тих кількох випадків було бездоганним. Ось дитина, яка потрапила, скажімо, в автокатастрофу, її мозок не функціонує, батьки — рідні, зауваж, не прийомні, підписали всі необхідні папери, дитину відключили від апарату підтримки життєдіяльності, а ось і достовірні результати всіх на світі аналізів, які стверджують, що саме ці нирки найбільш підходять для пересадки реципієнту. І як ти доведеш, що насправді йому пересадили зовсім інші нирки? Не будеш же ти знову розрізати дівчинку з родини сенаторів чи мультимільйонерів! Та й наполягати на повторних аналізах ризиковано.
— Це дуже високий рівень.
— Авжеж. На американських колег градом посипалися звинувачення у бездушності та переслідуванні дітей, котрі й так решту свого життя жменями ковтатимуть препарати проти відторгнення. Дісталося на горіхи навіть вищим чинам ФБР.
— А як щодо тих дітей, у котрих взагалі не буде ніякої решти життя?
Ден пригорнув Неждану міцніше.
— А їх оголосили нашими бездоказовими припущеннями. Від безсилої люті ми ледь не сказилися. Ось же тіло, кричали ми, а ось досьє на зниклу в Латвії дитину. Та ти знаєш, нагідко, скрізь є порядні люди, а є чинуші, не за фахом, а від народження. Один із них договорився ледь не до того, що Рита Амтманте — так її звали — у свої сім років пішки до Америки дісталася. Через моря-океани. Маразм. Хоч би як там було, справу закрили дуже поспішно, бо нікого особливо не цікавила доля маленької латишки. Але й це ще не все.
— Ні?
— Ні, — Денис погладив Дану по мокрому волоссю. — Принести тобі рушника? Витрешся.
— Не треба. Продовжуй. Коли мої коси змочені, — раптом усміхнулася Дана, — з них виходять локони, схожі на твої.
— Подібна свиня на коня, тільки шерсть не така, — гмикнув Ден. — А я давно підозрював, що ти мені заздриш. Мені всі дівчата заздрять через них — завжди так було. Ну, гаразд. Отже, тоді, у Ризі, була ще одна дівчинка, яка зуміла втекти від них. Як їй це вдалося, ми не знаємо, бо коли її знайшли у Старому місті, голу, босу і всю в синцях, говорити вона не могла.
— Вона оніміла?
— Не зовсім. Цей стан якось премудро називають психіатри — здається, каталепсія… ні, якось інакше… не пам’ятаю. Я все, пов’язане з цією справою, тримаю в голові до найдрібніших деталей, а саме цього чомусь не пригадаю… цього слівця… Поліція перевернула догори дригом всю столицю, але це нічого не дало. І коли…
— Хто вона тобі, ця дівчинка? — тамуючи біль, що лещатами душив її скроні, прошепотіла Дана. Денис знизав плечима так повільно, ніби на них лежало коромисло з повними цебрами.
— Мені? А чому ти вирішила, що вона…
— Бо ти — перекладач. Чи ні?
— За фахом — так.
— То як ти опинився в Інтерполі? Що може пов’язувати тебе з цією жахливою історією? Тільки одне — дитина, яка вижила. Хто вона тобі?
— Дочка. Тоді я ще з усіх сил намагався стати нормальним…
— Як? Ти про що?
— Не має значення. Я створив сім’ю… привіз до Латвії дружину — киянку, до речі, у нас народилася донька… Віолета, фіалочка. Я так старанно імітував правильне життя, що й сам у нього повірив. Не повірили там, — Денис глянув на стелю, а Неждана, хоча й не зрозуміла, де саме й у що не повірили, промовчала. — Але я… справді любив Віолу. Чи Віту, як називала її Лера. Вона… моя доня… частина мене… не дуже скидалася на це ім’я — де там квітка? Така кругленька, як колобок, смішна… Але їм підійшла. Її викрали на прогулянці. Валерія була зайнята — фліртувала із сусідом, і я не винуватив би її, якби вона при цьому ще й за дитиною приглядала. Флірт… а можливо, і щось серйозніше… не дивно з таким чоловіком, як я, — Денис замовк, відчуваючи, як судомно скорочується серце, і злякався, щоби воно зовсім не зупинилося — не тут і не зараз, перевів дух. — Та хай там як, а це сталося. Віола зникла. Лера ледь не збожеволіла, а я… я, напевно, збожеволів. Геть занедбав справи на фабриці — тоді щойно почався кооперативний рух, і ми непогано піднялися, як тепер кажуть… Мабуть, тому Лера залишалася зі мною так довго. Я днями безцільно блукав вулицями, намагаючись знайти мою дівчинку… чи бодай когось, хто щось бачив. Дійшло до того, що я чіплявся до незнайомих людей зі своїми дурними запитаннями — певна річ, що від мене тікали. А коли Віту знайшли — це сталося через тиждень після її викрадення — я знову мало не здурів — на радощах. Такий бенкет влаштував своїм робітникам, що ті й досі його пам’ятають. Тільки зарано я тішився. Доня не впізнавала ні мене, ні матір, ані бабусю — нікого. Вона сиділа, якщо її садовили на стілець, і лежала, коли вкладали спати, а сама… з власної волі… лише стояла в кутку, виставивши поперед себе руки. І мовчала. Увесь час…
— Дене, благаю, годі вже, — Дана не могла цього більше терпіти. Спотворене невимовним стражданням обличчя Дениса діяло на неї так, ніби все, про що він розповідав, переживала вона сама. — Ти докажеш мені завтра… або коли захочеш. Я ж бачу, як тобі боляче. Я… вибач, чорт мене смикнув полізти в ту шухляду, якби я тільки знала! Я…
— Неждано, — це вперше він назвав її повним ім’ям, — або ти почуєш про все це сьогодні, або ніколи. Не впевнений, що зможу пройти через усе це ще раз, і радий був би тримати це в секреті від тебе, однак ти сама відкрила скриньку Пандори, і…
— Пандора? Так звали жінку, котра зробила цю тумбочку?
Ден гмикнув.
— Тільки ти можеш змусити мене усміхатися в таку хвилину, маленький невігласе. Так звали жінку, чия хвороблива цікавість стала причиною всіх нещасть на Землі.
— І ти в це віриш?
— Познайомившись із тобою — так.
— Неймовірно! А вигляд маєш зовсім нормальний!
— Згадай, що ти казала п’ять хвилин тому. Зовнішність оманлива, руда. Але пусте. Вже зовсім трохи лишилося розповісти. Одного дня моя знівечена доня — а я, здається, не сказав, що її теж зґвалтували всіма способами, які лише могли придумати ті збоченці, й лікарі змушені були видалити їй матку — нарешті заговорила. Вона промовила одну-єдину фразу: «Тату, забери мене додому». І я послухався. Нагавкав на медсестру, що ледь не на колінах благала мене не квапитися, і набив морду головному лікарю клініки, котрий категорично не бажав іти мені назустріч та виписувати Віолу. «Я не бачу поліпшення!» — шепелявив він, спльовуючи кров із розбитих ясен. Зате я бачив! Аякже, я ж був розумніший від усіх! Це ж була моя доня! Я сам її одягав, набрав їй кляту купу сукенок, светрів, гольфиків, спідниць — стояв липень, але в нас у Латвії літо не спекотне… І весь час торочив, як зрадіє мама, що її доня говорить, і бабуся теж зрадіє дуже, а Віта лише кивала. Як китайський болванчик. А якщо й розкривала рота, то лише щоб повторити: «Тату, забери мене додому». Я виніс її з лікарні на руках. За мною бігла ціла юрба — увесь медперсонал, од санітарок до побитого головлікаря. І всі заклинали мене не робити дурниць. Врешті-решт завідувачка психоневрологічним відділенням, де лежала Віола, змусила мене підписати папери про те, що я усвідомлюю міру своєї відповідальності за переривання доньчиної госпіталізації і не маю жодних претензій до клініки. Я так охоче підписав свій вирок! На прощання та сама завідувачка звеліла не спускати з Віти очей і щотижня їздити з нею до них на консультацію. Я пообіцяв. Я пообіцяв би їй усе, що завгодно, аби вирватися звідти якнайшвидше. Однак, ледь потрапивши додому, Віола знову замовкла. Я найняв їй доглядальницю — Лера сказала, що її нерви не витримують постійної присутності цієї маленької мумії. Я, як зараз, пам’ятаю ті слова. «Маленька мумія», — так вона назвала нашу доньку. І додала: «Вся в батька!». Здається, я тоді її вдарив, точно не пригадую. Нерви у мене стали ні к чорту, і я міг зірватися через будь-яку дрібницю. Півроку я возив Віолету до лікарів — наших, московських, швейцарських, усяких. Був із нею у шептух та знахарів, екстрасенсів та гіпнотизерів — марно. Вона жила, як рослина. Слухняно вставала вранці, їла, одягалася, мовчки сідала у свій куток, неодмінно виставляючи перед собою долоні, як щит — це доводило мене до сказу, і якби тоді хоч хтось із тих покидьків потрапив мені до рук, я б… — Денис замовк, глянувши на свої пальці так, ніби уявляв собі, що б він тоді зробив. Він уявляв це сотні, тисячі разів, зрозуміла Дана, та біда в тім, що все це так і не стало реальністю. — Ет, та що тепер про це говорити. Моя дитина танула, як свічка, а я був безсилий зупинити це. Їй було вісім років, коли її викрали, і дев’ять, коли… Вона лишила мені записку. Ось, — Денис розкрив масивний овальний медальйон, який носив на шиї, не знімаючи, дістав із нього складений у кілька разів папірець і, розгорнувши, показав його Дані. Там було одне-єдине речення, написане великими друкованими літерами.
