Дівчина йшла залою для прийомів зі спокійною впевненістю визнаної красуні. Чоловіки слухняно розступалися, а їхні голови поверталися їй услід, як флюгери від сильного вітру. Вона не хитала стегнами — довгі ніжки в замшевих туфельках кольору зеленого моху ступали вишукано, і хода в неї була підкреслено скромною, хоч і плавною та на диво жіночною, але блискітки на смарагдовій сукні все одно гойдалися і підморгували до оточення. У багатьох почесних гостей амбасади пересихало в роті при одному лиш погляді на цю красуню.

— У неї фігура богині. Афродіти, — сказав секретар посольства, темпераментний чорнявий молодик, звертаючись до офіціанта — він так завзято облизувався на прекрасну незнайомку, що геть забув, із ким розмовляє. — Не як у цих тарань, — і він презирливо кивнув у бік високої, надміру худорлявої шатенки, яка стояла навпроти і пускала йому бісики над виголеною потилицею свого вгодованого супутника. — Ви знаєте, хто вона?

Офіціант усміхнувся і відійшов од заслиненого парубка, тримаючи в руках тацю, заставлену келихами з шампанським. На нього чекали інші спраглі, а те, хто ця жінка, цікавило його настільки ж, наскільки твердо він усвідомлював — ця пташка не для нього. Він не був ювеліром, однак не був і сліпим, і бачив, що за смарагди, які прикрашали шию красуні, спокійно можна купити кілька невеликих африканських країн. Сукня без бретельок і рукавів, яка, мов зміїна шкіра, щільно облягала жіночий стан до колін, а далі кількома воланами спадала аж до п’ят, коштувала не менше за його річний заробіток — на модному одягу він розумівся добре, — а краса цієї німфи воістину не мала ціни.

Їй було років двадцять, не більше — така бездоганна врода властива тільки юності. На сяючому личку не було жодної зморщечки, жодної плямочки — і косметики також не спостерігалося. Ані рум’ян, що вульгарною яскравістю безперечно зіпсували б враження від білосніжної, як дорога порцеляна, шкіри, ані помади — навряд чи якийсь штучно створений відтінок міг би зрівнятися з цими червоними, як дозріваюча вишня, губами, ані олівця для ідеальної форми брів, ані туші — ці вії не потребували фарби. Довжелезні, густі, насиченого коричневого кольору, вони були кокетливо напівопущені і прикривали неймовірної зелені величезні мигдалеподібні очі. Рівний тонкий носик, високі, добре окреслені вилиці, забране в «мушлю» хвилясте полум’яно-руде волосся — зачіска вочевидь мала на меті підкреслити витончену шийку дівчини, і блискуче із цим завданням впоралася — високі груди, настільки «свої», що половина із блукаючих тут манекенниць, які своїм виглядом намагалися підтвердити народну мудрість «а-я-ще-хоч-куди-козак», лише за них пішла б на вбивство. У зовнішності панни не було жодної видимої вади. Офіціант простежив за рухом вродливиці, сумно всміхнувся, побачивши, що їй розкриває обійми поважний сивий пан майже пенсійного віку, і втішив себе філософським висновком, своєрідною аксіомою, яка передається з покоління в покоління, від батька до сина, і швендяє по світу тисячі років: така краля має бути дурною, як корок від пляшки. Просто зобов’язана бути такою — для її ж добра.

— Моя люба, — літній добродій розцілував дівчину в обидві щічки, а потім узяв її обтягнуті в малахітовий шовк рукавички пальці й підніс до вуст, — ти справді незрівнянна.

— Ще б пак, — погодилася панянка. — Я вгатила на це цілий день!

— Тобі не треба витрачати на це жодної хвилини — ти завжди така.

Дівчина засміялася — від її гортанного, трохи хрипкуватого, чуттєвого сміху температура в тих чоловіків, що стояли поруч, стрімко підскочила відразу На кілька градусів.

— Ти підстаркуватий перелесник, Дене, тобі це відомо?

— З твого боку не дуже ввічливо згадувати про мій вік, — Ден вимовив це суворо, та його холодні, як блакить безхмарного осіннього неба, очі сміялися.

— Я взагалі не дуже ввічлива дівчинка — кому це й знати, як не тобі?

— Сподіваюсь, один вальс ти мені все ж подаруєш?

— Подарунком стало б, якби я не пішла танцювати з тобою, але… Все, що побажаєш.

Оркестр заграв знаменитий «Голубий Дунай». Ден вивів свою подругу на середину зали, і вони закружляли у танці — все ще імпозантний чоловік у літах і юна, як весна, красуня. Чоловіки не стежили б за нею пильніше, навіть якби їхні очі були залізними, а в її вишуканій сукні ховався потужний магніт.

— У тебе поганий вигляд, Денисе, — несподівано зауважила дівчина, пильно вдивляючись у справді сіре, якесь попелясте обличчя партнера. — Писок кольору костюма і знову цей піт на чолі — а тут же геть не жарко… Що з тобою?

— Мабуть, устриці несвіжі.

— Угу. Три дні тому несвіжими виявилися омари. Просто пошесть якась.

— Якщо будеш казати «угу», це негативно вплине на твій імідж.

— Хочеш почути те, що знищить мій імідж ущент?

— Ні! — в погляді Дена промайнув непідробний переляк. — Не хочу!

— Тоді подбай про своє здоров’я. Коли ти підеш до лікаря?

— Як тільки ми закінчимо цю справу.

— На Миколи та й ніколи — ось як це називається. І мене це не влаштовує.

— Дано, вислухай, будь ласка. Зараз ми не можемо…

— Я не можу. А ти — цілком. Твій лікар чекає на тебе завтра о восьмій ранку. Я попереджаю, щоб знагла не виявилось, яка в тебе купа невідкладних справ. І запам’ятай: спробуєш проігнорувати цей візит, я зв’яжу тебе і повезу до лікарні силою.

— Ти маніпулюєш мною.

— Вчилася у кращих.

— Добре, — Денис озирнувся, ковзнув поглядом по товстуну в синьому костюмі, що завмер біля стіни, як хижак, котрий зачув здобич. У щілинках між його заплилими салом повіками металися туди-сюди, як ртутні кульки, металево-сірі зіниці. — А що наш маленький смердючий друг?

— Нічого.

— Ти впевнена?

— Нічого, — повторила Дана, змовчавши про синець на лівому стегні від щипків пухтія. — Принаймні там, куди він мене повів. Кімната для відпочинку, акваріум та еротичні журнали. Навіть відео немає.

— Але ж ти натякнула йому?

— З усією обережністю. Як завжди. Він удав, що не розуміє моїх натяків, хоча насправді втямив все дуже добре. І ще він такий…

— Зануда? — підказав Ден, звузивши очі.

— Не те слово. Якби я була конякою, то заснула б стоячи. Денисе…. — дівчина помітно вагалася. Ден підбадьорливо посміхнувся.

— Говори.

— Це точно він?

— Чому ти сумніваєшся?

— Він призначив мені побачення.

— Дай вгадаю — завтра, на восьму ранку.

— На дев’яту вечора. Ближче до опівночі — щоб мати змогу розказати мені казочку на ніч. Але… якщо наші розрахунки правильні, я для нього застара.

— Ти виглядаєш на сімнадцять років.

— Однак не на десять!

— Бізнес і особисті смаки — різні речі.

— Так, можливо. І все ж… щось мене непокоїть.

— Якщо він бодай спробує образити тебе, я його вб’ю, — абсолютно рівний, спокійний тон, яким Ден озвучив цю погрозу, засвідчував її безсумнівну серйозність.

— Я знаю, — так само стримано погодилася Дана. — І не боюся. Та я зовсім не це мала на увазі. Він щось приховує — але не те, що ми шукаємо.

— Це припущення?

— Інтуїція.

— Ти вживаєш нецензурні слова?!

Дівчина засміялася.

— Отже, припущення, — підсумував Денис і додав. — Не хвилюйся, скоро ми все з’ясуємо. А як щодо посла?

— Глухо.

— Як ти сказала?

— Вибач. Нульовий варіант. Пан амбасадор ласий виключно до натуральних дівчат. Відтворений на кіноплівці акт не для нашого гурмана.

Вальс скінчився, і Ден, вклонившись панні, яка, своєю чергою, схилилася перед ним у такому вишуканому реверансі, що зробив би честь будь-якій англійській дебютантці на балу в Олмаку, вирушив за вином. Дана помітила, що жирний чолов’яга відлип від стіни й сунеться в її бік із похвальною для його комплекції швидкістю. Можливостей для відступу не лишалося. Найближча пальма в діжці стояла в іншому кінці зали, спини обслуговуючого персоналу не вирізнялися надійною шириною. Дана зітхнула, готуючись пожертвувати ще й правим стегном — урешті-решт, це можна вважати тренуванням перед завтрашнім побаченням, а те, що вона не пропустить рандеву ні за яку ціну, то годі й сумніватися. Аж тут прямо перед нею зненацька виник порятунок. Він був у жовтій мусліновій сукні, дрібних кучериках та зі скрипучим, як старі мостини, голосом.