— Скільки їй, ти кажеш, років?

— Я не казав.

— То скільки?

— Тринадцять, — помовчавши, мовби знехотя, зронив Василь. Дана аж задихнулася — навіщо він бреше?!

— Така стара, — в рохканні Семена прозвучало розчарування, яке, втім, миттю змінилося надією. — То, може, знижку зробиш із цього приводу?

— У комісіонку йди, — відрубав дядя Вася. — Там усі знижки. А дівка майже пласка, хочеш — груди забинтуй, і вперед, до перемоги комунізму!

— Добре, добре. А вона… вона нас не чує?

— Ні. Вона у свою математику як пірне, то хоч гарматою під духом стріляй. Одне слово — блаженна. Ти ж любиш, щоб зненацька, так? Як сніг на голову? Ну, то й годі розмов. Іди за грошима, я чекаю. Ефект несподіванки гарантовано.

— Ти ж гляди, не напивайся, — з тривогою мовив дядя Сеня під повторне булькання — вочевидь, Василь за своєю милою звичкою дудлив горілку з горлечка. — Хто мене тоді впустить?

— Суджена твоя десятибаксова. Та ворушися ж, бо я її комусь іншому продам. Хто власне на цілках поведений, а не на малолітках.

— Мені треба і те, й інше.

— Два в одному, — видав Василь цитату з якогось рекламного ролика. — Ти це й отримаєш. Якщо, звісно, поспішиш.

Неждана не уявляла, як їй вдалося на ватяних ногах так швидко і, головне, безшумно добігти до своєї кімнати. Зачинившись зсередини на смішний старомодний гачок, у хвилину скрути не набагато надійніший за швабру, вона, не роздумуючи, почала збирати речі. Свою метрику, атестат про середню освіту, тітчине фото — єдине, що збереглося, і досьє на Шеремета вона обгорнула шматком клейонки та поклала в шкільну сумку — вірніше, у ту сумку, з якою ходила до ліцею, ще материну, пляжну, плетену із соломки, на мотузяних зав’язочках. Іншої в неї не було. Прислуховуючись до кроків у коридорі: ось дядя Вася, провівши гостя, йде на кухню, ось він воду відкрутив, — Дана туди ж запхала пакет із молочною сумішшю, кілька пелюшок і залишок переведених у валюту грошей. Шарпнула зав’язочки так, що одна з них тріснула і повисла на кількох нитках. Дана аж схлипнула з досади, але все-таки змусила себе думати про важливіші речі. Якщо вийде, треба ще поцупити з кухні пляшечку та соску Мирка, хоча одному Богу відомо, де вона буде гріти воду для малого — у долонях? Якщо ж ні, то доведеться витрачати останні гроші ще й на пляшку та кланятися молодим мамам біля молочних кухонь, щоб хтось продав їй трохи молока. Заможніші жінки тою кухнею гидували, бо в умовах повного ігнорування будь-яких норм, у тому числі й санітарних, те, що там видавали, аж пахтіло дизентерією та сальмонельозом, але бідні… Гордість — це щит багатія і прокляття жебрака, казала колись тітка Олена, а Дана пересвідчилася вже давно — в бідних гордості немає. Для таких, як вона, це — розкіш.

Заплакав Мирось — як завжди, невчасно. Ще мить тому хлопчик пускав веселі бульки, і з усіх сил усміхався сестрі, аж ось тобі маєш — почервоніле личко і крихітний ротик, що виголошує протест на єдиній доступній йому мові.

— Ану пащу заткни йому! — гримнуло з-за дверей. Потім почулося характерне дзюрчання, і Неждана зрозуміла, що кухня з пляшечкою їй сьогодні не світить. Перлиною в колекції чарівних звичок Василя була манера засідати в туалеті, не зачиняючи дверей. Дана часто, залежно від процесу, мала задоволення споглядати то голі сідниці дяді Васі, то його геніталії. Спроба закрити очі чи бодай різко відвернутися у вузькому коридорчику незмінно закінчувалася травмуванням лоба.

— Чи ти оглухла, курва твоя мати?

Здригнувшись від повторного окрику, Дана кинулась до малюка. На щастя, побачивши знайоме лице, Любко загукав і весело перевернувся на живіт. Не зводячи з хлопчика очей, Дана продовжила збиратися. Вона дуже добре розуміла, що часу в неї обмаль. Хтозна, може, той Семен дефективний, для якого тринадцять років — старість, взагалі в їхньому будинку живе? Що тоді? Натягнувши на себе все, що мала, разом із сарафаном та двома майками, дівчина згадала, що її пальто висить у коридорі, й ледь не заплакала гучніше за малого. І черевики теж там, під вішалкою стоять! Одягнувши Мирка, Дана загорнула його в дві ковдрочки — одну, власноруч нею змайстровану, вирізану з великої маминої ковдри, і в другу, що в неї, за словами тітки Олени, ще її загортали, — Дана тоді пожартувала: «Оце пам’ять» — і вирішила почекати хоч кілька хвилин. Іти в осінній холод босоніж і без пальта здавалося їй безглуздям. Та ледь вона зачула кроки Василя, що наближалися до її спальні, нерви у неї не витримали. Розчахнувши вікно та міцніше притиснувши до себе малюка, Дана почепила на шию сумку і стрибнула з другого поверху в чому була — у драних колготках, заношених светрах і тітчиних «чешках» замість домашніх капців на ногах.

Вдалого приземлення не вийшло. Дана впала на бік і сильно забилася — їй навіть здалося, що з лівого боку щось хруснуло, зате Любомир не постраждав, і це було головне. Кульгаючи і ледь дихаючи — кожний вдих віддавав болем чи то в серці, чи просто біля ребер, — Дана поквапилася забратися геть від будинку, в якому минуло все її свідоме життя. Вона не озиралася, як дружина Лота, їй і на думку не спадала якась ностальгія. Вона просто знала, що більше сюди не повернеться, що дитинство залишилося позаду, і тепер вона, за влучним зауваженням дяді Сені, справді надто стара для віри, надії і ще якихось прекрасних речей, і що віднині в неї не просто немає жодної близької людини в цілому світі, а й даху над головою теж нема. Вона не планувала, що їй робити, просто квапилася втекти з двокімнатного пекла, де торгують дівчатами. Квапилася, побоюючись, що рішучість ось-ось залишить її, і вона повернеться і ляже — під дядю Сеню, і дядю Васю, і під будь-якого іншого дядю, тільки заради того, щоб її Мирось не виріс бродягою. Вона не змогла б пояснити, чому цього робити не можна, вона не думала про вагітність як наслідок співжиття з дядями і не згадувала ні про яку честь, а гасло: «Помри, та не давай поцілунку без кохання», яке з таким екстатичним захватом декламувала вчителька російської літератури, здавалося їй знущанням, насмішкою, порожньою і невагомою, як цибулиння. Вона тільки відчувала — знову це кляте, ненависне слово — просто відчувала: там, звідки вона вистрибнула, причаїлася смерть.

Листопадовий вечір, непривітний і вологий, прийняв її у свої обійми з деяким небажанням, але й відпускати не збирався — Дана зрозуміла це за кілька хвилин. Змерзла вона, певно, ще в польоті, а нині просто заледеніла, незважаючи на те, що бігла, бігла щодуху, а напоєне мжичкою повітря вогкою ганчіркою било її по щоках. Безсоромний вітер, що вже дихав зимовим перегаром, позадирав її благеньке шмаття, тремтливими крижаними пальцями обмацав усе, що міг, а потім проник усередину її тіла і ґвалтовно там поводився. Він обдмухав кожну її клітину, включно з кровоносними, пробігся хребтом аж до потилиці, охопив вогкими долонями лице Дани, а потім заходився вигравати на ребрах якусь тільки йому відому мелодію. Він стукав по них заледенілим молоточком, як по струнах цимбалів, і Дана чула, як дзвенить кожна кісточка, і навіть зуби цокотіли, видзвонюючи, як богемський кришталь. Мирось, поки що перебуваючи у стані відносного комфорту, мовчав і лише водив туди-сюди оченятами, ніби намагаючись запам’ятати шлях.

— Краще б ти міг сказати, куди нам тепер іти, серденько, — пробурмотіла Дана. Мирко угукнув. Неждана зупинилася і присіла на якусь мокру лавку, щоби перевести дух. Їй було так зимно, що в очах, здавалося, застигали сльози. Та варто було подумати, що робити далі.

Першим поривом у Дани було таки піти в міліцію і заявити на Василя. Навіть якщо він спробує зараз втекти, виявивши, що її немає вдома, його знайдуть. Мабуть. І, можливо, посадять. Якщо доведуть, що саме він убив її матір. Хто його бачив того ранку? Ніхто. Так, він жив із Майєю не розписаний, але ж законом це поки що не заборонено. Вони посварилися, і він пішов. Усяке в житті буває. А потім дізнався про маленьку сироту, яка лишилася на світі сама-самісінька, навіть без тітки, і повернувся. Вона сама його впустила і попросила залишитися. Він дбав про неї, як міг, а ця невдячна тварюка зводить на нього наклеп — так або приблизно так Василь скаже міліціонерам, і Дана розуміла, що протиставити цьому щось суттєве вони не зможуть. А якщо й зможуть, то що чекає на неї? Мирка у неї точно відберуть, і навряд чи вона встигне аж так забагатіти, щоби за кілька років забрати його назад. Крім того, Дана чула, що дітей з притулків неохоче віддають одній людині, коли навколо стільки бездітних сімей. Отже, Мирося переведуть у дім маляти, а її… бозна. Для інтернату вона завелика, для самостійного життя — ще мала, хоча є шанс влаштуватися на роботу й мешкати в гуртожитку. З мрією про вищу освіту доведеться розпрощатися або вступити на заочний, хоча відомо, що там за навчання… Ні. Усе це не годиться. На кваліфіковану високооплачувану роботу її не візьмуть — із середньою освітою, у той час, коли Україна забита безробітними кандидатами та докторами різноманітних наук, а на платню продавця чи прибиральниці дитину, освіту й житло не витягнеш. І кому яке діло до її здібностей і можливостей? Кому яке діло до неї? Світ… він такий байдужий. Невчасно пригадалася одна з Любкових передач; він читав вірші якогось львівського поета, що помер зовсім молодим, як і її тітка. Дана не пам’ятала його прізвища, та слова тієї поезії пророче закружляли навколо неї, як зграя чорних, обвуглених круків-істин.