Решту її речей разом з одягом матері та тітки дядя Вася викинув на смітник. Збереглися, на щастя, тітчині дарунки — сапфір на ланцюжку і бурштиновий кулончик — та й то лише тому, що Дана носила їх, не знімаючи.
Спершу Неждана ходила до ліцею — звісно, не на всі уроки, бо просто не могла надовго залишати Мирка самого. Навмисне, крізь сльози бурмочучи прокляття на голову Василя, не давала йому спати вночі, щоби вивільнити для себе кілька годин ранком. Наслідком цих нездорових ігор стало те, що малий день із ніччю сплутав і виглядав дуже кепсько, марнів і погано їв. Утім, Дана виглядала не краще. Учителі питали, що трапилося, бо пам’ятали ту педантичну чепурушку, якою вона була ще рік тому. Опускаючи очі, Дана повторювала одне й те ж: ми залишилися удвох з опікуном, нам дуже важко, бракує грошей, і я мушу йому допомагати. Про те, що на похорон тітки Олени пішли майже всі заощадження сім’ї Тикторів, а з нечисленних решток Дана потай купує малому молочні суміші (дядя Вася це розуміє і гризе її за це, як собака кістку), вона нікому не зізнавалася. На поховання Олени він тоді не дав ні копійки.
— Я знаю, сучко мала, гроші в тебе є, — заявив він наступного дня. — Я тобі не Аглая, мене не надуриш. Скільки — то вже не моя справа, хоча, може, одного дня стане моєю. Але тітку свою ти сама ховаєш, ясно? Як собі хочеш. І вишкребка того сама годуєш! Скінчаться гроші — твої проблеми. Працювати підеш, лошиця здорова!
Якби не Любомир, вона давно б уже заявила на Василя в міліцію. Він убив її матір — Неждана не мала сумніву, що то його робота, і в правоохоронців, безперечно, знайшлося б для нього кілька ексклюзивних запитань. Але Дана боялася — не за себе, за малого. Уява — це ж треба, а Дана ніколи й не підозрювала, що у неї є уява — з готовністю малювала барвисті картини розправи дяді Васі над Миросем, і жодна з них не здавалася надто неймовірною.
Від початку навчання на обмані та самообмані Дана протрималась півтора місяці. Потім усе стало ще гірше, ніж було. Не маючи ані часу, ані сили займатися як слід, вона стрімко скотилася до трієчниці. Якщо матеріал, який давали власне на лекціях, вона сяк-так опановувала, то впоратися з домашніми завданнями не могла. Викладачі ставили їй «трояки» та прогули, готуючись уже, за формулюванням класного керівника, до ґрунтовної бесіди з опікуном, що експлуатує малу на межі пристойності, аж тут в один далеко не прекрасний день ударив грім — їхню школу вирішили зробити ліцеєм не лише на вивісці і ввели плату за навчання.
Для Дани це був день подвійного удару. За контрольну роботу з мов програмування вона дістала три з мінусом, і Хосе-Антоніо, чия навчальна практика давно переросла в повноцінну викладацьку діяльність, не полінувався оголосити це привселюдно у властивій йому експресивній манері, яка, щоправда, раніше стосувалася лише пояснень до нової теми й аж ніяк не успішності учнів. Махаючи зошитом, мов віялом, хоча зазвичай він мовчки переносив оцінки до журналу і так само мовчки роздавав зошити дітям, Хосе-Антоніо кричав так, що в Дани аж вуха заклало.
— Ось! Бачиш це, бачиш?! Трійка тобі, Неждано Тиктор! І то лише тому, що ти — це ти! З поваги до тебе! Три бали! З мінусом! Де ти поділа свою голову, перш ніж увійти в цей клас?! На моїх заняттях нічого робити безголовим, чуєш, дівчино?
Його чула вся школа.
— Залишся після уроку, — наказав Хосе-Антоніо, коли викричався. Дана кивнула, кутаючи шию у розтягнутий комірець тітчиного светра. Одногрупники постійно хихотіли та переморгувалися, поглядаючи на неї — принаймні так їй здавалося, і безмежно довгі сорок п’ять хвилин вона просиділа, мов на їжакові.
— Що таке, querida?[2] — спитав молодий викладач, коли клас спорожнів. — Ти сама не своя, думками десь далеко. Ти занедбала навчання — це мене тривожить. Може, поясниш, що трапилося? Скажи мені. Я — твій друг.
На якусь мить, дивлячись у ці повні співчуття південні чорні очі, Неждана завагалася. Вона не знала, що означає «querida», але відчула — щось хороше. Вона ніколи не була на сповіді й вельми туманно, як і більшість дітей атеїзму, уявляла собі цю процедуру, однак цієї миті їй пригадалося бабусине: «Від неї стане легше». І ще пригадався вислів, який деколи вживала тітка Олена — вилити душу. Завжди треба мати людину, якій довіряєш настільки, що можеш вилити душу, стверджувала вона. Дана вже розкрила рота, і…
І тут перед її внутрішнім зором з’явився дядя Вася. Ну, просто як живий. Біля розчахнутого вікна, з Мирком, якого він тримав за п’ятку, немов купаючи його у водах Стіксу, як Ахілла. Малий верещав, Василь усміхався.
— Зі мною все гаразд, — промовила Дана.
— Ти не вчишся, — наполягав Хосе. — Твої домашні завдання… це коли ти взагалі їх готуєш — це мильна булька. Пуф! Жодної інформації. Твої зошити стали мальованками для дитячого садка. І я хочу знати, чому? Що з тобою діється, chica?[3]
— Нічого. Я… мені набридло це навчання. Я й так усе знаю! Я…
— Що? — Хосе-Антоніо просто не повірив власним вухам. — Ти вважаєш, що всьому навчилася? Ти вже доктор математичних наук? Нобелівський лауреат?
— Нобелівську премію не дають математикам, — буркнула Дана.
— Та невже? А я думав, для тебе зробили виняток! Про що ти говориш, дівчисько? Це — технічний ліцей, і трієчникам тут не місце!
— Ну й не треба, — огризнулася Дана, навіть не уявляючи, як швидко і невідворотно справдяться ці слова. — Я скоро звільню вас від своєї присутності! Я… заміж виходжу, ось!
Хосе зблід — його смаглява шкіра набула попелястого відтінку.
— Ти? Та тобі лише п’ятнадцять! У вашій країні це неможливо! Я не вірю тобі!
— А я вагітна, — відважно збрехала дівчина, — і тому нас розпишуть за спеціальним дозволом.
— Хто він?
— Яка різниця, Хосе?
— Хто? — від ревіння вчителя зі стелі сипалася побілка. І Неждана не знайшла нічого розумнішого, як брякнути:
— Мій вітчим… тобто, опікун.
І тієї ж миті отримала ляпаса такої сили, що ледь не впала.
— Puta![4] Canalla![5] А я ще хотів одружитися на ній! Привести у свій дім ramera![6] Доки жива була твоя madre,[7] вона приглядала за тобою, а ти, щойно Бог її прибрав… Сука!
— Чи ти забув, що моя madre тебе ледь з вікна не викинула? — прикривши долонею забиту щоку, поцікавилася Дана. «Щось мені останнім часом від чоловіків дістається», — ще встигла подумати вона, перш ніж почула:
— Ну й правильно! Все так і мало бути! Вона прийшла додому, а ти — наодинці з чоловіком! Видно, вона добре знала тебе! Знала, що від тебе чекати!
— Дякую, Хосе, — Дана всміхнулася і зронила вже на ходу. — Ти дуже хороший друг.
— Стій! — він обігнав її біля дверей, став у проймі, розкинувши руки — ні дати, ні взяти, живий шлагбаум. — Не роби цього, маленька. Ти сама не розумієш, що збираєшся накоїти. Скільки років тому miserable?[8] Ким він працює? Він гарний? Ти кохаєш його?
— Я не знаю, що таке кохання. Пропусти, бо я спізнюся на тригонометрію.
Учитель безсило опустив руки, відступив.
— Ти зіпсувала собі життя!
— Можливо. Але це не твій клопіт.
Виходячи з класу, Дана навіть не озирнулася. Вона не збиралася йти ні на яку тригонометрію, а сподівалася нашвидкуруч поїсти — шкільні обіди часто ставали її єдиним харчуванням на весь день — і бігти додому, до Мирка. Та на підступах до їдальні Дану перепинила та сама, її «улюблена», завучка із виховної роботи, виконувачка обов’язків директора і абсолютно бездарна викладачка алгебри, Віра Степанівна. Ледве глянувши на неї, дівчина відчула: ось вони, справжні неприємності. І вже вкотре з тугою подумала, як їй бракує Георгія Івановича. Ні, вона, звісно, тішилася за нього, раділа, що нове призначення справді відповідає його таланту, але як же їм усім його не вистачало. Ліцею. Їй, Неждані Тиктор, особисто. Учням взагалі та старшокласникам зокрема, кожний з яких міг «взути» Віру Степанівну в частині алгебраїчних знань. Миколович завжди випромінював оптимізм і любив своїх дітлахів. Він справді вважав їх своїми — всіх без винятку. А Віра Степанівна… ліцеїстів вона ненавиділа ледве не більше за алгебру.
