— Гаразд. Але Латвія — маленька країна, у ній жителів, як у Києві, і якби за три роки там було видано шість дозволів на всиновлення — а сталося це, не забувай, ще за Союзу, то вже в Москві події відбувалися після розвалу СРСР, — я про це знав би. На це звернули б увагу.

— Навіщо шість, Денисе? Твоя Віола, ще дві дівчинки, чиї тіла ви знайшли — які на них документи? Три, Дене, три дозволи за три роки — не надто багато. І я тебе дуже прошу, стосовно тих іноземних представництв, про які я казала, теж уточни. Заради мене.

— І заради Ніки?

Дана помовчала, пригадуючи, як за кілька днів після того, коли вона побачила ту злощасну касету, Денис приніс їй копію досьє на Домініку Шеремет. Там було все, що могли зібрати правоохоронці, включно з тим, чому малу назвали Нікою, але не було головного — відповіді на питання, хто викрав дівчинку. Домініку так і не знайшли, а Дана, хоч і здогадувалася, звідки Ден знає, що сестра Любка мертва, нічого не хотіла питати. На досьє Ніки був жовтий трикутник — Денис сказав, що ним Інтерпол позначає зниклих дітей.

Ще за два тижні Дана якогось дідька поперлася на творчий вечір Любомира. Поет не презентував нічого нового, але спраглі шанувальники, і особливо шанувальниці, яких лишилося хоч і небагато, зате впертих, усе ж воліли бачити та чути свого кумира. Зустріч відбувалася у крихітному залі Будинку актора, що був забитий ущерть. Дана прийшла заздалегідь, зручно вмостилася на м’якому стільці якнайдалі від сцени, з таким розрахунком, щоб вона Любка бачила, а він її ні. Вечір розтягнувся на дві години, на сцені, окрім Шеремета, був ще й патлатий ведучий, занадто вільна манера якого триматися та говорити більше пасувала б до підліткової дискотеки. В один із моментів, коли Любомира вже й видно не було за неймовірного розміру букетами квітів, ведучий вигукнув:

— Пані та панянки, а я знаю, де живе Шеремет. Адресу можна отримати в моєму номері, у готелі «Столиця», а звідти потім рушати до поета… якщо сили залишаться.

— Та до мене ніхто не прийде, — ледь не шаркаючи ніжкою, промовив Любко. Дана проковтнула смішок — що ж, вочевидь, не одна вона виявилася такою чутливою до його… як там писалося у «Пан плюс Пані»? — потужних еротичних імпульсів. Поруч із нею дівчата з палаючими очицями тільки що з трусів не вискакували, а вже ревіння стояло, мов на лігвищі морських котиків. Несподівано біля її вуха прозвучало холодне:

— Вам це здається смішним?

Дана повернулася до своєї сусідки, і саме в цю мить, у перерві між віршами, дали повне світло. Наглі вогняні пасма — хоч як їх причісуй, хоч як ховай у гущі решти поки що золотавого волосся, а вони розповзаються по твоїй безпорадній шевелюрі — спалахнули в ньому так, що сусідка аж примружилася.

— Ціна слави, — сказала Дана недбало.

Дівчина, гарненька брюнетка з блакитними очима, ледь не загарчала у відповідь:

— Слави? Якої? Жодного рядка відтоді, як… — тут вона затнулася, але тепер вже Дана дивилася на неї з цікавістю. Ця лялечка теж знає, що в Любомира зникла сестра. Це може бути його подруга, або… Тут світло знову приглушили, і зауважити, чи є на правій руці у незнайомки шлюбна обручка, Дана не встигла. Однак вона не чула, щоб Любко одружився. Ден сказав би їй. Отже, подруга. Цікаво, чому ненависть засліплює не гірше софітів, і як узагалі можна ненавидіти абсолютно незнайому жінку?

Ненависть — або продовження любові, або її джерело, сказав колись Денис.

Любомир читав свої старі поезії, і то був знайомий голос, коханий голос, і знову була оксамитово-срібляста магія, що оповивала її, впокорювала, і… кому потрібна була ця її покора? Любку? У нього таких слухняних на два гареми набереться, повноцінні та укомплектовані згідно зі штатним розкладом. Ще комусь? Та проблема в тому, що їй не потрібен ніхто інший. Дана залишила залу, не дочекавшись кінця вечора, а повернувшись додому, заявила Денові, що хоче помститися за Ніку, як він — за Віолу. Той задумливо кивнув.

— Я тебе розумію.

— І підтримуєш? — про всяк випадок спитала вона, впевнена на сто відсотків у позитивній відповіді, проте, на свій подив, почула:

— Ні. Моє життя минуло, Дано. Моє зґвалтоване, скалічене безсмертя відлетіло у вічність. Я не живу, а існую заради єдиної цілі. Це навіть не відплата, як така, а бажання зупинити їх. Усіх до єдиного і назавжди. А ось ти… ти збираєшся будувати своє майбутнє на ненависті та помсті. Я не можу підтримати тебе, однак і відраджувати не маю права.

— То ми — команда?

Ден засміявся.

— Уже давно. Хіба ти не помітила?

Тому зараз на це його коротке запитання вона могла лиш кивнути, закусивши нижню губку, як робила завжди, щойно мова заходила про Любка Шеремета або чогось чи когось, із ним пов’язаного.

— Так, — озвалася вона по хвилі, переконавшись, що голос повернувся до неї. — Я більше нічим не можу йому допомогти, і вже не хочу, щоб він знав правду. Я хочу знати правду сама. Я мушу її знати.

Ден зітхнув, відсунув чашку з недопитою кавою, налив собі у чарку ризького бальзаму, перехилив її з одного маху — в Дани очі разом із лінзами, які вона вже давно носила замість окулярів, од здивування ледве не вилізли з орбіт — і промовив.

— Зроблю все, що в моїх силах.

Сил у позаштатного співробітника, а по суті, нишпорки-інформатора латвійського бюро Інтерполу, може, було й небагато, зате впертості та наполегливості — хоч гуртом торгуй. За три місяці, якраз на зворушливо тепле бабине літо, Денис отримав дані з усіх країн, де фіксувалися подібні злочини, окрім Росії — там були якісь проблеми з паперами, їх обіцяли надіслати пізніше. Ось тут і виявилося, що в Латвії справді було знайдено два трупи, вірніше, кажучи мовою протоколу, дитячі останки, ідентифікувати які не вдалося. Одне тіло знайшли в Лієпаї, за три дні до зникнення Рити Амтманте, інше — в Юрмалі, за тиждень до викрадення Марти Індулайте. Саме в цих містах діти не зникали, тож не дивно, що ніхто не сприйняв знайдені останки, як пекельне передвістя резонансних викрадень у столиці. Зате саме в Ризі справді були оформлені два усиновлення, себто удочеріння, дівчаток із дитячим церебральним паралічем. Одну дитинку буцімто вивезло до Канади респектабельне подружжя через п’ять днів після зникнення Марти, а другу забрали до США молоді, перспективні, але, на жаль, безплідні батьки, коли минуло десять днів із часу викрадення Рити.

— Поглянь, як просто, — сказала Дана з гіркотою. — Спершу вони оформлюють усі папери, а оскільки процес цей усе ж не одноденний, знайомляться з дітьми, гуляють із ними, мабуть, іграшки їм приносять… Та ще не встигає просохнути чорнило на свідоцтві про всиновлення, як тих нещасних убивають. Живу «скарбничку» органів, скоріше всього, обирають навмання — аби була на вигляд здорова і зовні гарненька. Знімають порно, вантажать дівчинку в літак — навряд чи в когось виникне запитання, чого вона бліда, змучена і не рухається — з таким-то діагнозом! — і все! За океан… Я дивуюся, як взагалі ті діти виживають — я не фахівець з медицини, але ж вони, оті бугаї, дівчинку просто навпіл розірвати можуть.

— А не всі й виживають, — похмуро визнав Ден. — Оті, чиї тіла знаходять, помирають саме від внутрішніх травм, це вже потім на них тренуються хірурги. Це наймолодші, ті, котрим по п’ять рочків… Старші здебільшого виживають, бо є ще один нюанс, про який я тобі не скажу. Інакше ти ніколи не наважишся розпочати статеве життя.

— З чого ти взяв, що я його досі не почала?

— Серце сказало мені, — пафосно мовив Денис, склавши губи трубочкою. — І голодний вираз твоїх очей, з яким ти зиркаєш на першого-ліпшого мужика.

— Що за… — обурено почала Дана, та замовкла, впіймавши диявольські смішинки в блакитній глибині Денових зіниць. — Ти нестерпний.

— Я реаліст. Ти вже доросла жінка, моя люба, і те, що ти ігноруєш свої бажання, цілком природні, до речі, ще не означає, що їх у тебе геть немає.

— Про мене та мої бажання — потім. Давай-но до справи. Тепер Естонія. Що маємо там?

— Практично те саме, тільки упродовж місяця замість трьох років.