— Прошу! Принаймні спробуй! — Фаридів голос звучав благально. — А що, як Орфей зачитав Басту? Вогнерукий мусить дізнатися, що вони спільники! Він думає, що у своєму світі він у безпеці, що Баста йому не загрожує.

Меґі вдивлялася в Орфеєві слова. Вони звучали гарно, запаморочливо гарно. Меґі відчула, як вуста хочуть спробувати їх на смак. Ще трішки — і вона почала б читати. Дівчина перелякано затисла рота долонею.

Орфей.

Звісно, вона знала це ім'я й історію, що огортає його, наче плетиво з квітів і колючок. Елінор дала їй книжку, де все описано якнайкраще.

Меґі подивилась на Фарида.

— Скільки йому років?

— Орфею? — Хлопець знизав плечима. — Двадцять, двадцять п'ять, звідки я знаю? Важко сказати. В нього дитяче обличчя.

Такий молодий. А судячи зі слів на аркуші, так не скажеш. Вони звучали, наче багато про що знали.

— Будь ласка! — Фарид дивився на неї. — Ти спробуєш?

Меґі визирнула у вікно. Вона згадала порожні гнізда фей, зниклих скляних чоловічків і слова Вогнерукого: «Часом, коли рано-вранці йдеш до криниці, щоб помитися, ці малесенькі феї шмигають над водою, наче ваші метелики, от лише блакитні, мов фіалки. Вони не дуже привітні, та вночі блищать, як світлячки».

— Гаразд, — мовила вона. Їй здалося, наче хтось інший відповів Фариду. — Я спробую. Але спершу хай загояться твої ноги. В тому світі не можна бути слабким.

— Дурниці, з моїми ногами все гаразд! — Фарид пройшовся по м'якому килиму туди-сюди, наче міг так щось довести. — А може, спробуй вже!

Меґі похитала головою.

— Ні! — відповіла вона рішуче. — Спершу мушу навчитися читати цей текст. Такий почерк не легко розібрати. До того ж у кількох місцях аркуш замащено. Певно, я його перепишу. Цей Орфей нас обдурив. Він написав щось про тебе, але я не певна, що цього достатньо. Та й… — вона спробувала вимовити спокійно, — якщо я читатиму, я йду з тобою.

— Що?

— Так! Чому ні? — Голос Меґі зірвався, Фаридів переляканий погляд зачепив її.

Хлопець не відповів.

Хіба він не розуміє, що вона теж хоче побачити все те, про що з тугою в голосі розповідали Вогнерукий і її мама: зграї фей над травою, дерева, такі височезні, що хмари заплутуються в їхніх гілках, ліс без стежок, шпільманів, замок Тлустого князя і срібні вежі Сутінкового замку, ярмарок в Омбрі, багаття, яке вміє танцювати, озерця, які перешіптуються одне з одним, русалок…

Ні, Фарид не розумів. Він, схоже, ніколи не відчував туги за іншим світом, за батьківщиною, яка краяла серце Вогнерукому. Фарид хотів лише одного: попередити Вогнерукого про Бастин ніж і знову бути зі своїм учителем. Хлопець був тінню Вогнерукого. Це роль, яку він хотів грати, байдуже в якій історії.

— Забудь! Це неможливо! — Фарид пошкутильгав до стільця, сів і почав зривати пластири з великих пальців, які Реза так старанно на них наклеїла. — Ніхто не може сам себе зачитати в книжку. Навіть Орфей не може! Він сам так сказав Вогнерукому. Він намагався кілька разів, але це просто неможливо.

— Он як? — Меґі спробувала говорити впевненіше. — Ти сам казав, що я краще читаю, ніж він. Може, мені таки вдасться!

«Якщо в мене не виходить писати так, як він», — додала вона подумки.

Фарид схвильовано зиркнув на неї і запхав пластири до кишені.

— Але там небезпечно, — сказав він. — Особливо для д… — Він замовк, напружено розглядаючи закривавлені пальці.

Дурень. Від люті в Меґі стало гірко в роті. Що він собі думає? Вона ж знає про той світ більше, ніж він.

— Я знаю, що це небезпечно, — сказала вона роздратовано. — Або я вирушаю з тобою, або не читаю. Вирішуй. А тепер іди геть. Мушу подумати.

Перш ніж піти, Фарид глянув на Орфеїв аркуш.

— Коли спробуєш? — запитав він на порозі. — Завтра?

— Можливо, — відповіла Меґі.

Дівчина зачинила за ним двері і залишилась наодинці з Орфеєвим текстом.

За два дні Вогнерукий пройшов хащу. По дорозі він зустрів небагато людей: кількох чорних від сажі вуглярів, обшарпаного браконьєра з голодом на обличчі і двома кроликами за плечима, а також загін озброєних до зубів князівських лісників. Вони шукали бідолаху, який вполював для своєї сім'ї косулю. Ніхто не помітив Вогнерукого. Він знав, як не потрапляти на очі, і лише другої ночі, коли недалеко на пагорбі завила зграя вовків, ризикнув викликати вогонь.

Вогонь. Він інший у цьому світі. Як приємно знову почути його тріскучий голос і відповісти йому. Вогнерукий зібрав дрова, оброслі вощанкою і чебрецем. Тоді витяг з листочків ельфійський мед і поклав кавальчик до рота. Вогнерукий неймовірно перелякався, коли спробував мед уперше! Налякався, що дорогоцінна здобич обпече язика і в нього пропаде голос. Та хвилювався даремно. Мед тлів на язику, мов жаринки, і біль минав. Якщо перетерпіти біль, то розмовлятимеш з вогнем, навіть якщо ти лише людина. Цього кавальчика вистачить на п'ять-шість місяців, може, на рік. Тихо прошепочеш полум'яною мовою, ляснеш пальцями — й іскри вискакують з сухих і вогких дров, навіть з каміння.

Вогонь нерішуче просочувався з гілок, наче забув його голос, немов не вірив, що Вогнерукий повернувся.

Але тоді зашепотів і вітав щораз бадьоріше. Вогнерукому довелося втихомирити шалене тріпотіння полум'я. Він імітував його потріскування, поки вогонь не підкорився, як дикий кіт, що присідає і муркоче, якщо його обережно гладити.

Багаття поглинало дрова, воно тримало вовків на відстані. Вогнерукий знову згадав про хлопця. Він не міг злічити ночей, коли описував Фариду, як розмовляє вогонь. Хлопець бачив лише німе й непривітне полум'я.

— Хто б міг подумати! — промовив він і простягнув пальці до сонних жаринок. — Ти й досі за ним сумуєш!

Вогнерукий радів, що принаймні куниця з хлопцем. Вона захищатиме його від привидів, що всюди ввижаються Фаридові.

Так, Вогнерукому бракувало Фарида. Але були й інші. Він сумував за ними десять років, сумував так сильно, що серце боліло й досі. Ця туга підганяла його до краю хащі і до того, що чекає за нею, — до людського світу. Так, у тому світі його мучила туга не лише за феями, скляними чоловічками і русалками. В цьому світі залишились люди, за якими він сумує, їх небагато, але за ними він сумує надзвичайно сильно.

Він з усіх сил намагався їх забути, намагався відтоді, як напівмертвий від голоду стояв перед дверима Чарівновустого і той пояснював, що шляху назад не існує… Саме тоді він зрозумів, що змушений вибирати.

«Забудь про них, Вогнерукий! — повторював він собі. — Якщо не забудеш, то збожеволієш». Але серце не слухалося. Спогади такі солодкі і такі гіркі… Усі ці роки вони з'їдали його і живили водночас. Але згодом почали блякнути, зробилися нечіткі, розпливалися, в ньому не лишилося нічого, окрім болю, який він швидко відганяв, бо той шматував серце. Що ж це за розрада — згадувати втрачене?

«Краще і зараз не згадуй! — сказав собі Вогнерукий, коли дерева навколо нього молодшали і горішній листяний дах рідшав. — Десять років — багато, когось, може, не стало».

Між деревами з’являлися вуглярські хатинки, та Вогнерукий не з'являвся перед очі закіптюженим людям. Люди за лісом говорили про них недобре. Вуглярі жили в лісі глибше, ніж решта коли-небудь наважувалася в нього зайти. Ремісники, селяни, крамарі й князі— всім потрібне вугілля, та бачити вуглярів у своїх містах і селах вони не хочуть. Вогнерукому подобались вуглярі, вони чимало знали про ліс, хоча щодня наполегливо перетворювали дерева на своїх ворогів. Він часто сидів з вуглярами довкруж багаття і слухав їхні історії. Але зараз він хоче почути про те, що сталося за лісом, а таке можна почути лише в одному з заїздів уздовж дороги.