— Ти тут не для того, щоб усе оглядати! — люто прогарчав Фарид.

— Як ти зі мною розмовляєш? Я роблю те, що хочу. Ти гадаєш, мною понукатиме такий шмаркач, як ти? Думаєш, слова беруться просто з повітря? Йдеться про смерть! Можуть минути місяці, поки до мене не прийде слушна думка. Її не викличеш просто так, навіть вогнем. А нам потрібна геніальна, божественна думка. Що означає… — Орфей подивився на свої нігті, здерті, аж до м'яса. — Мені потрібен слуга! Чи, може, ти хочеш, щоб я витрачав свій час на те, щоб прати одяг і шукати їжу?

Собака. Клятий собака.

— Гаразд. Я буду твоїм слугою. — Фарид з великим зусиллям вимовив ці слова. — Якщо ти його повернеш.

— Чудово! — Орфей посміхнувся. — Тоді дістань мені щось поїсти. Попереду довгий неапетитний перехід.

Поїсти. Фарид зціпив зуби, та послухався. Щоб оживити Вогнерукого, він би зішкріб срібло з веж Сутінкового замку.

— Фариде! Ну то що? Ти йдеш з нами? — Меґі зупинила його, коли той пробігав повз неї, несучи в кишенях хліб і сушене м'ясо.

— Так! Так, ми йдемо з вами! — Він ніжно обняв її і прошепотів: — Я його врятую, Меґі. Я поверну Вогнерукого. Ця історія закінчиться добре. Я обіцяю.