— Але не можна, щоб Мортола про це дізналася, тому я прийду, коли стемніє, — прошепотів Тадео. — На щастя, вона лягає спати рано. В цьому замку є чудові книжки, але, на жаль, немає жодного поціновувача. Раніше було по-іншому. Змієголов у посаг дочці віддав найкращого ілюстратора. Єдині копії, які можна замовляти, це манускрипти про предків Змієголова, видобуток та обробку срібла або воєнне мистецтво. Торік, коли скінчилися дрова, Рудий Лис спалив частину моїх найкращих книжок. — На тьмяних очах Тадео виступили сльози.
— Приносьте мені книжки, коли захочете, — сказав Мо.
Старий бібліотекар провів краєм темно-синьої накидки по очах.
— Так! — запнувся він. — Принесу. Дякую вам.
І пішов. Мо зі стогоном сів у крісло.
— Гайда до роботи, — видихнув він.
Знову вона бачила Мо за роботою. Було в цьому щось рідне: як тато вкладає папір, фальцює його, нарізає і брошурує. Весь час стискаючи рукою груди, він працював повільніше, ніж завжди. Та Меґі відчувала: звичні рухи йшли йому на користь.
Вже за кілька годин стара світлиця стала рідною.
Надворі сутеніло, бібліотекар і слуга принесли їм гасові лампи. Тепле світло створювало враження, ніби кімната давно наповнена життям.
— Хто мешкав у цих покоях? — запитав Мо.
— Наша перша княгиня, — відповів Тадео. — Її донька одружилася з сином Тлустого князя. Цікаво, чи Віоланта вже знає, що Козимо загинув? Віоланта народилася з родимою плямою, що спотворила її обличчя, — вів далі бібліотекар. — Казали, що це кара, прокляття фей, бо її мати закохалася в шпільмана. Змієголов звелів відразу після народження дитини відправити княгиню сюди, вона жила тут разом з донькою, доки не померла… померла раптово.
— Сумна історія, — сказав Мо.
— Скільки років було Віоланті, коли її заручили з Козимо і відправили в Омбру? — запитала Меґі.
— Сім. Ми всі сподіваємося, що цього разу дружина народить князеві сина! Приємно знову бачити життя в цій кімнаті! — сказав Тадео неголосно. — Я повернуся з книжками, щойно впевнюсь, що Мортола спить.
— Сім років, Меґі, — сказав Мо, коли бібліотекар пішов. — Тобі вже тринадцять, і я ще досі тебе не відіслав, а про заручини я мовчу.
Приємно було посміятися. Хоча сміх дивно відлунював у високій кімнаті.
Бібліотекар приніс дві книжки.
— Погляньте! — прошепотів Тадео. — Ці розріджені плями на палітурці! І ще складається враження, що чорнило іржавіє. В пергаменті утворюються дірки. Деякі слова вже й не прочитаєш! Що це таке? Черв'яки? Жучки? Я ніколи такого не бачив. У мене був помічник, який знався на книжкових хворобах, та якось він зник, кажуть, пішов до розбійників у ліс.
Мо взяв книжку до рук, розгорнув і провів по сторінках.
— Ви тільки гляньте! — вигукнув він. — Хто це намалював? Я ніколи не бачив таких гарних ілюстрацій.
— Бальбулюс, — відповів Тадео. — Ілюстратор, якого відправили з Віолантою. Він це намалював, коли ще був дуже молодий. Подивіться, його почерк ще недовершений, але зараз його стиль бездоганний.
— Звідки ви знаєте? — спитала Меґі.
Бібліотекар стишив голос.
— Віоланта пересилає мені деякі книжки. Вона знає, що я захоплююся мистецтвом Бальбулюса і що в Сутінковому замку ніхто, крім мене, не любить книжок. Ніхто, з того часу, коли померла її мати. Я хотів би врятувати цю книжку як згадку про княгиню. Знаєте, я думаю, книжка завжди зберігає між сторінок щось від свого власника.
— О, так, я теж у це вірю, — сказав Мо. — Книжка зберігає спогади.
— Знаєте, що з нею зробити, щоб вона не псувалась далі?
Мо обережно закрив книжку.
— Так, але це нелегко. Шашіль, корозія, хто знає, що ще там є… З іншою те саме?
— З цією, — бібліотекар сторожко глянув на двері, — не так кепсько. Але я подумав, вам було б цікаво на неї подивитися. Бальбулюс недавно її закінчив на Віолантине замовлення. Тут усі шпільманські пісні про Сойку. Є лише два примірники цієї книжки: один у Віоланти, другий перед вами. Віоланта зібрала пісні, а Бальбулюс їх проілюстрував. Так, шпільмани… Інколи я думаю, що цей світ давно втратив би пам'ять, якби не строкатий люд. На жаль, Змієголов дуже любить їх вішати! Я весь час кажу, щоб до них перед стратою пускали писаря — записати всі ці чудові пісні, перш ніж слова помруть разом зі шпільманом. Та в цьому замку старого бібліотекаря ніхто не слухає.
Мо заглибився у літери, що бігли по пергаменту, мов тоненький чорнильний струмінь.
— Пробачте мою цікавість. Я чув, ви заперечуєте, що ви Сойка. Бальбулюс намалював Сойку, — прошепотів Тадео. — У піснях його зображено так: чорняве волосся, високий на зріст… Хіба не схожий на вас?
— Гадки не маю, — сказав Мо. — Він завжди в масці, чи не так?
— Так, так. Але ви знаєте, в нього дуже гарний голос, зовсім не як у птаха. Вибачте мою зухвалість, але, — він змовницьки стишив голос, — у вас дуже гарний голос. І якщо у вас є рубець… — Бібліотекар утупився в руку Мо.
— О, ви маєте на увазі оцей, так? — Мо вказав пальцем на рядок, біля якого Бальбулюс намалював зграю білих собак. — Так, у мене є такий рубець, але це не ті собаки, яких тут намальовано, і в пісні розповідається не про них.
Старий бібліотекар ступив крок назад.
— Тоді це все-таки ви! — видихнув він. — Надія бідних, жах катів, месник і розбійник, ліс його дім, як у ведмедів і вовків!
Мо закрив книжку і зачепив металеві замки за обтягнену шкірою палітурку.
— Ні, — сказав він. — Ні, це не я, але я вам все одно дуже вдячний за книжку. Я давно вже не тримав їх у руках, буде приємно нарешті знову щось почитати. Правда ж, Меґі?
— Так, — погодилася вона і взяла книжку. Пісні про Сойку. Що б сказав Феноліо, якби дізнався, що Віоланта наказала збирати їх потайки!
— Мені дуже шкода, — мовив Тадео і рішуче витягнув у неї книжку з рук. — Але я не можу залишити жодної книжки тут. Мортола погрожує, що звелить осліпити того, хто принесе бодай одну книжку в цю світлицю. Осліпити, уявіть собі! Лише ж очі розкривають нам світ книжок! Я вже й так дуже ризикнув, прийшовши сюди, але я так прив'язався до цих книжок, що просто мусив запитати про пораду. Прошу, скажіть мені, що мені зробити, щоб їх урятувати!
Меґі була настільки розчарована, що вона відмовила б у його проханні.
— Звичайно, — сказав Мо. — Я запишу, що треба зробити. Потрібен час — тижні, місяці Я не знаю, чи зможете дістати всі суміші, та спробувати варто. Я неохоче даю такі поради, але вам доведеться розклеїти одну з книжок, бо, щоб її врятувати, треба, щоб сонце вибілило сторінки. Якщо ви не знатимете, як це зробити з найменшими втратами, я з радістю допоможу. Мортола може спостерігати за моєю роботою, якщо вона хоче переконатися, що я не займаюся нічим небезпечним.
— О, я вам вдячний! — Стариган низько вклонився. — Я щиро сподіваюся, що Змієголов залишить вам життя або бодай подарує швидку смерть.
— Мо! Не допомагай йому! — сказала Меґі, коли вартовий зачинив двері на засув. — Він жалюгідний боягуз!
— О, я його добре розумію. Хоч у нашому світі вигадали таку корисну річ, як шрифт для сліпих, я б не дуже хотів жити без очей.
— Байдуже! Я б йому не допомагала.
— Ти колись бачила такі гарні книжки, Меґі? — запитав він і простягся на ліжку.
— Авжеж! — відповіла Меґі. — Кожна, яку мені дозволяють прочитати, краща за ці, чи не так?
Мо не відповів. Він спокійно сопів. Сон нарешті знайшов його.
Доброта і милосердя
Ось висим — п'ять чи шість нас, — і погас
Вогонь життя в тілах, таких бридких,
Гниє і опадає м'ясо з них,
На порох перетліють скоро й кості.
Франсуа Війон. Епітафія у формі балади, писана собі й своїм товаришам у чеканні шибениці
— Коли ми повернемось? — Фарид запитував Вогнерукого кілька разів на день і щоразу чув ту ж відповідь:
— Не сьогодні.