Коли мохиня опустилася біля Мо на коліна, він був при тямі. Притулившись спиною до вологої стіни, він сидів і шукав очима серед усіх полонених, які причаїлись у напівтемній стайні, Резине обличчя. Меґі він побачив лише коли мохиня нетерпляче покликала її до себе. Звісно, він одразу збагнув, що навіть усмішка може їх викрити, утім, так тяжко було стриматися, щоб, забачивши її, не притиснути до себе, так тяжко приховувати радість і страх, які переповнювали серце.

— Чого стовбичиш? — гаркнула стара на Меґі. — Ходи-но вже сюди, дурепо.

Мо міг би її притиснути до себе, та Меґі поквапом присіла на коліна поряд із нею і прийняла закривавлені пов'язки, які стара необережно знімала йому з грудей.

«Не дивися на неї! — думав Мо і примушував свої очі дивитися куди завгодно — на руки старої, на інших полонених, лиш не на свою доньку. — Цікаво, чи Реза теж бачила її? У неї все гаразд», — думав він. Так. Напевно. Вона не схудла і не виглядала хворою чи ушкодженою. Якби він міг перекинутися з нею принаймні кількома словами!

— Що за напасть, що з тобою? — неприязно запитала мохиня, коли Меґі мало не розлила воду, яку подавала їй. — З таким самим успіхом я могла б узяти когось із солдатів. — Шкарубкими пальцями вона обмацувала рану Мо. Йому боліло, проте він зціпив зуби, щоб Меґі нічого не помітила.

— Ти завжди з нею така сувора? — запитав він стару.

Мохиня пробурмотіла щось незрозуміле, не дивлячись на нього, а Меґі зважилася на швидкий погляд, і він усміхнувся до неї, сподіваючись, що вона не бачитиме в його очах тривоги, страху, що він, як на зло, саме тут знову зустрів її, серед усіх цих солдатів.

«Обережно, Меґі!» — намагався він очима сказати їй. Як у неї тремтіли вуста, напевно від усіх тих слів, які вона так само, як і він, не могла вимовити. Так було приємно бачити її. Навіть тут. Як часто, у лихоманні дні і ночі, він був упевнений, що більше ніколи не побачить її обличчя.

— Ворушіться швидше, ясно? — Рудий Лис виринув з-за спини у Меґі, і дівчина миттю опустила голову, подаючи миску з водою маленькій старій жінці.

— Тяжка рана! — відзначила мохиня. — Дивно, що ти ще живий.

— Так, дивно. — Мо відчував погляд Меґі, немов то була її рука. — Може, феї прошепотіли мені на вухо кілька цілющих слів.

— Цілющі слова? — Мохиня зморщила носа. — Що то за слова такі? Базікання фей настільки ж безглузде й марне, як і вони самі.

— Ну, певно, хтось інший нашепотів їх мені.

Мо бачив, як Меґі зблідла, допомагаючи старій перев'язувати його рану.

«Нічого страшного, Меґі, — хотів він сказати, — мені не зле». Та все, що він міг зробити, — ще раз поглянути на неї, мимохідь, немов її обличчя означало для нього не більше, аніж решта сторонніх облич.

— Віриш ти чи ні, — мовив він до старої, — я чув слова. Спочатку я думав, що то промовляв голос моєї дружини, та потім я помітив, що то був голос моєї доньки. Я так чітко чув її голос, неначе вона сидить отут, поруч зі мною.

— Так, так, коли лихоманить, ввижається всіляке! — понуро відмовила мохиня. — Я чула від людей, які божилися, що з ними розмовляли мерці. Мерці, янголи, нечисть… — Вона обернулась до Рудого Лиса. — Я маю мазь, яка допоможе. А ще приготую відвар, який він мусить випити. Більше нічим не зараджу.

Коли мохиня повернулась до них спиною, Меґі доторкнулася рукою до пальців Мо. Ніхто не помітив цього, так само, як і легкого потискування, яким він привітав її у відповідь. Мо ще раз усміхнувся до неї. Та коли мохиня знову повернулася, він швидко відвів погляд убік.

— Оглянь ще і його ногу! — вказав Мо на шпільмана, який спав поруч із ним у соломі.

— Е, ні! — втрутився Рудий Лис. — Чи той житиме, чи ні, мені байдуже.

— А, розумію! Ви все ще вважаєте мене за цього розбійника. — Мо спер голову до стіни і на мить заплющив очі. — Напевно, нічого не допоможе, якщо я вам ще раз скажу, що я — не він?

Рудий Лис кинув у відповідь лише зневажливий погляд.

— Розповіси про це Змієголову, може, він тобі повірить. — І грубо підвів Меґі на ноги. — Забирайтеся геть! Досить! — гаркнув він на неї та на Мохиню.

Його люди виштовхали їх обох до дверей стайні. Меґі озирнулась, шукаючи очима матір, та Рудий Лис схопив її за руку і випхав надвір. А Мо зажадав слів, таких, як убили Каприкорна. Його язик хотів відчути їх, хотів послати їх услід Рудому Лисові і побачити, як той стирається на порох, так само як і його колишній господар. Але не було нікого, хто написав би йому слова. Скрізь був лише сюжет Феноліо, що огортав їх жахами і темрявою. І, схоже, передбачав його смерть в одному з наступних розділів.

Вогнерукий прокрадався дорогою, а йому назустріч, мов жовтаві очі, горіли вікна заїзду. Проноза скакав попереду, наче тінь у темряві. Ніч стояла безмісячна, а у дворі та між стайнями було так темно, що його пошрамоване обличчя, мабуть, скидалося б на бліду пляму.

Перед стайнею з полоненими стояло аж четверо охоронців, утім вони не помітили Вогнерукого. Вони знуджено вдивлялися в ніч, тримаючи руки на мечах, і знову й знову ненаситно поглядали на освітлені вікна. Із заїзду долинали дзвінкі, п'яні голоси, доносилися звуки лютні й здавлений спів. Отже, Свистун повернувся з Омбри і виспівує тут, блаженний від крові та вбивств. Тим паче треба лишатись непоміченим. Меґі й Фарид чекали, як і домовлялися, за стайнями, проте вони сперечалися так голосно, що Вогнерукий підійшов ззаду до хлопця і затулив йому рота рукою.

— Ви що? — роздратовано прошипів він. — Хочете, щоб вас запроторили до решти?

Меґі опустила голову. В неї на очах знову з'явилися сльози.

— Вона хоче до стайні! — прошепотів Фарид. — Вона думає, що вони всі сплять! Неначе…

Вогнерукий знову затиснув йому рукою рота. Знадвору долинали голоси: хтось приніс охоронцям поїсти.

— Де Чорний Принц? — прошепотів він, коли голоси вщухли.

— Разом із ведмедем за пекарнею. Скажи, що їй не можна до стайні! Там щонайменше п'ятнадцятеро солдатів.

— А скільки біля Принца?

— Троє.

Троє. Вогнерукий поглянув на небо. Місяця не було, і довкола стояла глупа темрява.

— Хочеш його звільнити? Троє — це небагато! — Фаридів голос звучав схвильовано. Жодних слідів страху. Вона таки його колись занапастить, оця хоробрість. — Ми переріжемо їм горлянки, перш ніж вони пискнуть.

Фарид часто казав такі речі. Вогнерукий щоразу запитував себе, чи це лише його балачки, чи він уже так робив.

— Ну ти й пройдисвіт! — сказав Вогнерукий тихо. — Скільки там полонених?

— Одинадцять жінок, троє дітей, дев'ятеро чоловіків, не рахуючи Чарівновустого!

— Як у нього справи? — Вогнерукий поглянув на Меґі. — Ти його бачила? Він може ходити? — Вона похитала головою. — А твоя мати?

Вона кинула на нього стрімкий погляд. Їй не подобалось, коли Вогнерукий згадував Резу.

— Ну кажи вже, з нею все гаразд?

— Здається! — Вона притулила руку до стіни стайні, немов так відчувала батьків. — Але я не змогла з нею поговорити. Прошу! — Як благально вона поглянула на нього. — Напевно, всі сплять. Я буду дуже обережною!

— Охоронці не спатимуть, — сказав Вогнерукий. — Отже, вигадай якусь побрехеньку для них. Маєш чим написати?

— У мене є папір, — прошепотіла вона, поквапливо вириваючи сторінку з книжечки. — І олівець також!