— Повір мені, Змій не підозрює і половини з того, що я накоїв, інакше я вже давно звисав би з бійниць Сутінкового замку!

— Невже? — Над ними посеред своїх пташок на линві сидів канатоходець, дригаючи ногами, так, ніби штовханина внизу його не обходила.

— Принце, мені не подобається вираз твоїх очей, — промовив Вогнерукий, поглянувши на чарівника. — Не дратуй більше Змієголова, бо зацькує, як інших. І по цей бік хащі почуватимешся небезпечно!

Хтось смикнув його за рукав. Вогнерукий так різко обернувся, що Фарид злякано відсахнувся.

— Вибач! — пробурмотів він, невпевнено киваючи Принцові. — Меґі тут. Разом із Феноліо! — Він був до того схвильований, ніби мав особисту зустріч із Тлустим князем.

— Де? — Вогнерукий роззирнувся, та Фарид лише втупився у ведмедя, котрий ніжно поклав морду Принцові на голову. Принц усміхнувся і відвів ведмежу пащу вбік. — Де? — нетерпляче перепитав Вогнерукий. Насправді Феноліо був останньою людиною, яку б він хотів зустріти.

— Там позаду, зразу за трибуною!

Вогнерукий вдивлявся туди, куди показував Фаридів палець. Там стояв старий, біля нього двоє дітей, як і тоді, коли він його вперше побачив. Дочка Чарівновустого стояла поруч із ним. Вона підросла — і стала ще більш схожа на матір. Вогнерукий тихо вилаявся. Що їм тут треба, в його оповідці? Тут їм є так само що робити, як і йому в їхній. «Он воно як? — знущався з нього внутрішній голос. — Старий, напевно, іншої думки. Невже ти забув, що він стверджує, ніби є творцем усього цього?»

— Не хочу його бачити, — сказав він Фаридові.— Старий притягує нещастя і ще гірші речі, запам'ятай це.

— Хлопець каже про Чорнильного ткача? — Принц став упритул до Вогнерукого, аж куниця зашипіла. — Що ти маєш проти нього? Він пише гарні пісні.

— Він пише й інші речі. — «Хтозна, що він написав про тебе! — додав Вогнерукий подумки. — Кілька лагідних слів — і ти вже мертвий, Принце».

Фарид ще дивився на дівчинку по той бік юрби.

— А Меґі? Її ти теж не хочеш бачити? — В його голосі відчувалося розчарування. — Вона про тебе запитувала.

— Вітання їй від мене. Вона все зрозуміє. Ну, йди вже! Я ж бачу, що ти все ще закоханий у неї. Як ти описав тоді її очі? Шматочки неба?

Фарид зашарівся.

— Припини! — ображено мовив він.

Та Вогнерукий узяв його за плечі і розвернув до себе.

— Йди! — сказав він. — Привітай її від мене. Але перекажи, нехай не сміє промовляти моє ім'я своїми чарівними вустами, зрозумів?

Фарид зиркнув востаннє на ведмедя, кивнув і поплентався назад до дівчинки, підкреслено повільно, ніби хотів довести, що не дуже поспішав повернутися до неї. Вона також доклала зусиль, щоб не надто часто дивитися у його бік, збентежено смикаючи себе за рукав сукні. Вона виглядала так, немов належала до цього світу: служниця у не дуже заможному господарстві, донька селянина чи ремісника. Але ж її батько і був ремісником, чи не так? Нехай ремісник із особливими здібностями. Можливо, вона мала надто безпосередній погляд. Місцеві дівчатка так не дивились, вони опускали голову, часом у її віці вони вже були одружені. Чи думала його дочка про щось подібне? Роксана нічого не розповідала.

— Хлопець — молодчина. Він уже зараз кращий за Ворона. — Принц простягнув руку до куниці — і забрав її назад, коли Проноза вишкірив крихітні зубки.

— Це не мистецтво. — Вогнерукий спрямував погляд на Феноліо. Отже, вони називали його Чорнильним ткачем. Яким задоволеним він виглядав, чоловік, який написав його смерть. Ніж у спину, так глибоко, що аж дістав до серця, — оце він передбачив для нього. Вогнерукий підсвідомо торкнув себе між лопатками. Так. Якось він таки врешті-решт прочитав їх, смертоносні слова Феноліо, уночі, в іншому світі, коли знову не міг заснути і дарма намагався пригадати Роксанине обличчя. «Ти не можеш повернутися! — знову і знову він чув, як повторював це голос Меґі. — Це хтось із Каприкорнових людей, він уже чекає на тебе. Вони хочуть убити Ґвіна, а ти захочеш йому допомогти, і за це вони вб'ють тебе». Тремтячими руками він витягнув книжку зі свого наплічника, розгорнув її і почав шукати на її сторінках свою смерть. І перечитував, знову і знову, що там було написано чорним по білому. Потім вирішив відпустити Ґвіна, якщо взагалі хоче повернутися… Вогнерукий погладив Пронозу по скуйовдженому хвосту. Ні, напевно, це було нерозумно — зловити собі нову куницю.

— Що сталося? У тебе такий вираз обличчя, ніби тебе покликав кат. — Принц поклав йому руку на плече, а ведмідь тим часом допитливо обнюхував наплічник Вогнерукого. — Хлопець тобі, напевно, розповідав, що ми його підібрали в лісі? Він був страшенно схвильований, стверджував, що з'явився тут, щоб застерегти тебе. Коли сказав, від кого, більшість із моїх людей схопилася за ножа.

Баста. Вогнерукий провів пальцями по рубцьованій щоці.

— Так, напевно і цей повернувся.

— Разом із господарем?

— Ні. Каприкорн мертвий. Я бачив, як він помирав.

Чорний Принц поклав руку до ведмежої пащі і погладив тварині язика.

— Це добра новина. Та й не було б особливо куди повертатися, лишилося кілька ущент спалених мурів. Єдина, хто там ще час від часу вештається, це Кропива. Вона запевняє, що кращого деревію, аніж у фортеці паліїв, ніде не знайти.

Вогнерукий побачив, як Феноліо дивився у його бік. Меґі також дивилась на нього. Він швидко повернувся до них спиною.

— Ми тепер маємо табір, там неподалік, ти знаєш, біля старих кобольдських печер, — стишено вів далі Принц. — Відтоді, як Козимо викурив звідти паліїв, печери знову придатні для помешкання. Лише шпільмани знають про це. Старі, слабі, каліки, жінки, яким набридло жити зі своїми дітьми на вулиці, — усі можуть там трохи перепочити. А знаєш що? Таємний табір був би непоганим місцем, де б ти міг розповісти мені свою історію! Ту, в яку так важко повірити. Я там часто буваю через ведмедя, він хмурніє, коли надто довго посидить між міцними мурами. Роксана розповість тобі дорогу, вона орієнтується в хащі не гірше за тебе.

— Я знаю старі кобольдські печери, — сказав Вогнерукий. Він там інколи ховався від Каприкорнових людей. Та він не був упевнений, чи хоче розповісти Принцові про свої останні десять років.

— Шість смолоскипів! — Фарид знову стояв перед ним, обтираючи на штанях кіптяву від пальців. — Я жонглював шістьма смолоскипами і жодного не впустив. Гадаю, їй сподобалося.

Вогнерукий стримував посмішку.

— Напевно.

Двоє чарівників відвели Принца вбік. Вогнерукий не був упевнений, чи знає їх, та про всяк випадок повернувся до них спиною.

— Знаєш, що тут усі про тебе говорять? — Фаридові очі від хвилювання зробилися круглі, як монети. — Всі кажуть, що ти повернувся. І гадаю, дехто впізнав тебе.

— Справді? — Вогнерукий боязко роззирнувся. Його донька все ще стояла за кріслом малого принца. Фаридові він нічого про неї не розповідав. Досить того, що він ревнував його до Роксани.

— Вони кажуть, що ніколи ще не було такого вогнедува, як ти! Отой інший, якого називають Вороном, — Фарид засунув шматочок хліба Пронозі до пащечки, — запитував мене про тебе, та я не знав, чи ти хочеш з ним зустрічатися. Він каже, що знає тебе. Це правда?

— Так, але зустрічатися з ним я все одно не хочу. — Вогнерукий озирнувся. Канатоходець таки зійшов з линви. Хмароходець розмовляв із ним, показуючи в його бік. Час тікати геть. Він залюбки побачив би їх усіх знову, та не сьогодні, не тут…

— З мене досить, — сказав він Фаридові. — Залишайся тут і зароби для нас кілька монет. Я буду в Роксани, якщо шукатимеш мене.

На трибуні Бридка простягла синові розшиту золотом торбину. Малий повною ручкою дістав звідти кілька монет і кинув чарівникам. Шпільмани поквапливо вклонилися і повизбирували їх із пилюки. А Вогнерукий востаннє кинув оком на Принца і накивав п'ятами.