Вогонь потріскував у відповідь, наче хотів бавитися, танцювати, наче не розумів, що тут панує страх, не відчував його запаху та смаку.

Де Фарид? Ось він. Вправно коле ножем довкруж себе, як змія. Вогнерукий схопив його за руку, прошипів до полум'я, щоб воно їх пропустило, і потягнув його за собою.

— Дідько! Треба було залишити тебе з Роксаною! — гарикнув він і штовхнув Фарида крізь вогонь. — Хіба я не казав тобі бути біля Меґі?

Чарівновустий добре бився мечем, набагато краще, ніж Вогнерукий міг уявити, але виглядав стомлено.

Клятий дощ капав за комір, заглушував голос Вогнерукого. Вода співала вогню колискову, прадавню колискову, тому Вогнерукий підвищив голос, кричав голосніше і голосніше, щоб знову збудити полум'я, щоб воно завило і закусало. Фарид помітив, що наробив дощ, і спритно стрибнув туди, де полум'я засинало. Меґі побігла за ним.

Убитий солдат впав на вогняне коло, саме туди, де стояв хлопець, і згасив полум'я своїм мертвим тілом. Вогнерукий стрибнув до вогняної тріщини. З полум'я з'явився Баста. Вогнерукий побачив, як Чарівновустий став перед Резою, а Баста ступив ногою на мертвих, як на міст. Запалюй вогонь. Вогнерукий хотів підійти ближче, та раптом хтось схопив його руку і розвернув. Двопалий.

— Вони нас повбивають! — промимрив він, вирячившись від страху. — Як вони не посічуть, то вогонь підсмажить!

— Відпусти мене! — закричав Вогнерукий.

Баста. Він дивився на Вогнерукого крізь дим, наче їх пов'язували невидимі пута. Баста підняв ножа. В кого він цілить? І чому так посміхається?

Хлопець. Вогнерукий відштовхнув Двопалого. Він кричав до Фарида, та шум довкола проковтнув його голос. Хлопець тримав Меґі за руку.

— Фариде!

Баста метнув.

Вогнерукий побачив, як ніж увігнався в худі плечі. Вогнерукий устиг підхопити хлопця, перш ніж той впав на землю. Баста стояв і реготав. Він досягнув свого, він завжди намагався добратись до серця Вогнерукого, до його дурного серця. Воно розкололося навпіл. Вогнерукий побачив обличчя Меґі, чув, як вона кличе Фарида, і віддав його в її руки. Ноги Вогнерукого тремтіли так, що він не міг устати. Він хотів добратися до Басти, крізь вогонь, крізь солдатів, та Чарівновустий дістався, Чарівновустий, котрий висмикнув Фарида з його історії і чия донька тепер сиділа над хлопцем і плакала… Мо простромив Басту мечем, наче все своє життя тільки те й робив, наче це його основне завдання — вбивати. Баста помер, здивування застигло на його обличчі Він впав у вогонь, а Вогнерукий поплентався до Фарида. Меґі тримала хлопця на руках.

Чи він думав, що хлопець оживе лише через те, що його вбивця помер? Ні, чорні очі зяяли порожнечею, пусткою, мов у покинутій хатині. Вогнерукий став на коліна, на стоптану землю. Реза втішала доньку, та не переставала плакати. Навколо билися і вбивали. І Вогнерукий не розумів, що ж він тут робить, що діється навкруги, чому він сюди прийшов, під ці дерева, дерева, які він бачив уві сні.

У найстрашнішому з усіх снів.

А тепер сон справдився.

Врятувалися майже всі. Їх урятували вогонь, ведмедева лють, люди Чорного Принца і Мо, який цього похмурого ранку вправлявся вбивати, наче хотів стати майстром убивств. Баста, Зарізяка і чималенько інших нападників лежали між деревами, землю було вкрито їхніми тілами, як зів'ялим листям. Убили двох шпільманів і Фарида.

Фарид.

Вогнерукий зблід мов смерть, коли ніс його в копальню. Меґі тримала Фаридову руку, наче це могло допомогти, а всередині боліло так, наче ніколи не стане краще. Вогнерукий не прогнав лише її, коли вклав Фарида у віддаленій штольні на свій плащ. Ніхто не наважувався заговорити до нього, коли він нахилився над мертвим хлопцем і стер йому попіл з чола. Роксана хотіла заговорити, та коли побачила обличчя Вогнерукого, дала йому спокій. Тільки Меґі він дозволив сидіти біля Фарида, наче в її очах бачив власний біль. І так вони сиділи в нутрощах Змієгори, як сидять, коли закінчується історія. Не було слів, які можна було би промовляти.

— Ти теж хочеш, щоб він повернувся, правда?

— Він уже більше ніколи не повернеться… — прошепотіла Меґі, не зводячи очей із Фарида. Вона не мала сил говорити голосніше. Вся сила зникла, наче Фарид забрав її з собою. Він забрав з собою все.

— Існує легенда, — Вогнерукий подивився на свої руки, наче там написано, що йому казати, — легенда про білих жінок.

— Що то за легенда? — Меґі не хотіла слухати жодних оповідок, ніколи більше. Ця назавжди розбила її серце.

— Роксана її знає, — сказав він. — Вона розповість. Просто йди до неї і скажи, що я мушу йти. Скажи, що хочу з'ясувати, чи ця легенда правдива.

Він говорив дивно, запинався, наче йому було неймовірно важко знайти правильні слова.

— І нагадай їй мою обіцянку: я завжди знайду дорогу до неї, байдуже де я. Перекажеш?

Що він каже?

— З'ясувати? — Голос Меґі захлинався в сльозах. — Що?

— Про білих жінок розказують різне. Щось із того — забобони, але дещо — правда. Так завжди з легендами. Феноліо, можливо, розповів би більше, але, чесно кажучи, я не маю настрою його питати. Краще я вже сам запитаю білих жінок. — Вогнерукий підвівся. Він стояв і озирався, наче забув, де він.

Білі жінки.

— Вони скоро прийдуть? — запитала Меґі стурбовано. — Вони прийдуть, щоб забрати Фарида!

Вогнерукий похитав головою і вперше усміхнувся. Дивна сумна усмішка, таку Меґі бачила лише у Вогнерукого і не розуміла її.

— Ні. Вони приходять, коли ти ще живий, коли їм треба тебе переманити поглядом або шепотом. Вони приходять, коли ти ще дихаєш, але зовсім близько до смерті. Коли твоє серце б'ється слабше і слабше, коли відчують запах страху чи крові. Якщо вмираєш швидко, як Фарид, то йдеш до них сам.

Меґі погладила Фаридові пальці. Вони були холодніші за камінь, на якому вона сиділа.

— Не розумію, — прошепотіла вона. — Якщо вони не прийдуть, як ти їх про щось питатимеш?

— Я їх покличу. Але тобі краще іти до Роксани і переказати їй те, що я тебе просив. — Вогнерукий приклав пальця до рота, коли вона ще щось хотіла спитати. — Прошу, Меґі! — Він не часто називав її на ім'я. — Передай Роксані, що я тобі сказав, і що мені шкода. Ну, йди вже.

Коли при вході в штольню Меґі озирнулася, Вогнерукий стояв біля Фарида і дивився на нього. Вперше, відколи вона знала Вогнежера, на його обличчі з'явилися почуття, які він завжди приховував: ніжність, любов і біль.

Роксана оглядала поранених жінок, а Болотяник — чоловіків. Мо ніде не було, Принца теж. Можливо, вони вартували вгорі біля входу в штольню. Реза допомагала Роксані. Вона саме перев'язувала обпечену руку, а Роксана змазувала старій жінці поріз на чолі тією ж пастою, якою колись змазувала ногу Вогнерукого. Знову стояв запах весни.

Коли Меґі вийшла з темного коридору, Роксана підвела голову. Можливо, вона сподівалася, що то були кроки Вогнерукого. Меґі сперлася спиною до холодної стіни.

«Це все сон, — подумала вона, — страшний-страшний сон». Їй паморочилося в голові від горя.

— Що це за легенда? — запитала вона в Роксани. — Легенда про білих жінок… Вогнерукий каже, ти мені її розповіси. І що він кудись іде, бо хоче з'ясувати, чи вона правдива…

— Йде? — Роксана відклала мазь. — Що ти кажеш?

Меґі витерла очі, сліз не було. Можливо, вона їх усі вже виплакала. Звідки ж вони беруться, ці сльози?

— Він сказав, що покличе їх, — пробурмотіла вона. — І що ти мусиш пам'ятати його обіцянку. Він завжди повернеться, він знайде шлях, де б він не був…

Роксана й Реза випростувалися.

— Що ти кажеш, Меґі? — спитала її мама стривожено. — Де Вогнерукий?

— Біля Фарида. — Так боляче вимовляти це ім'я. Реза обняла її.

А Роксана стояла і вдивлялася в темну штольню, з якої прийшла Меґі. Тоді проскочила повз дівчинку і зникла в темряві. Реза побігла за нею, не відпускаючи руку Меґі. Роксана випереджала їх на кілька кроків. Вона наступила на край своєї сукні, впала, встала й побігла далі. Ще швидше. Та все одно прибігла запізно.