— Три! — видихнув бібліотекар.

Мо почув, як Меґі вигукнула його ім'я, і подивився на кінчик меча. Слова, тільки слова захищали його від оголеного леза…

Очі Рудого Лиса розширилися, він захитався і впав у ноги Мо. Свистун мовчки глянув на мертвого, а Тадео опустив перо і відсахнувся від книжки, наче та наступної миті вб'є і його, тихо, одним-єдиним словом.

— Заберіть його геть! — наказав Змієголов. — Щоб білі жінки не забрали його з мого замку перші!

Три панцерних винесли Рудого Лиса. Лисячі хвости його плаща волочилися по плитах. Мо стояв і дивився на меч біля своїх ніг.

— Кому хочеться мати безсмертного герольда? — крикнув Змієголов мертвому Рудому Лису навздогін. — Якби ти був розумніший, ти б зрозумів.

— Витерти його ім'я, ваша милість? — промовив Тадео нерішуче.

— Звичайно. Його ім'я і ці три слова. Але витирай добре. Сторінки мусять знову бути білі, як свіжий сніг.

Коли Тадео закінчив, Свистун витягнув книжку з бібліотекаревих рук і віддав Змієголову.

Мо побачив, що князеві незграбні пальці тремтіли, коли занурювали перо в чорнило. Змієголов ще раз звів на нього погляд.

— Ти, без сумніву, не такий дурний і не вплів у цю книжку чари, правда ж, Сойко? — спитав він вичікувально. — Існують способи довести людину до смерті — і не лише чоловіка, але і його дружину та доньку, — які роблять смерть напрочуд довгою і болісною. Смерть не приходитиме багато днів і ночей.

— Чари? Ні,— відповів Мо, дивлячись на меч біля своїх ніг. — На чарах я не розуміюсь. Переплітання книжок — ось що я роблю, більше нічого. І все, що я про це знаю, ввійшло в цю книжку. Не більше і не менше.

— Гаразд. — Змієголов занурив перо і знову завмер. — Білі! — пробурмотів він, розглядаючи білі сторінки. — Подивіться лишень, які вони білі. Білі, мов жінки, які приносять смерть, білі, мов кістки, які лишає Холодний чоловік, коли досита наївся м'яса і напився крові.

А тоді заходився писати. Він вписав своє ім'я в порожню книжку. І закрив її.

— Зроблено! — закричав він переможно. — Зроблено, Тадео! Закривай його, пожирача душ, ворога, якого неможливо вбити. Ось тепер він мене не вб'є. Тепер ми однакові. Два Холодних чоловіки, ми разом володарюватимемо в цьому світі. Навіки!

Бібліотекар скорився, але коли закривав замки, глянув на Мо. «Хто ти?» — запитували його очі.

Мо не знав відповіді.

— А знаєш, ти мені подобаєшся, Сойко, — сказав Змієголов. — З тебе вийшов би добрий герольд, але ролі розподілено інакше.

— Так, розподілено, — сказав Мо.

— Відпустіть його! — кивнув Змієголов панцерним. — Його, дівчину і всіх, кого він захоче взяти з собою.

Солдати неохоче розступилися.

— Ходи, Мо! — прошепотіла Меґі і схопила його руку.

Яка вона бліда й беззахисна. Мо дивився повз панцерних, згадав оточений муром двір, який чекав на них іззовні, срібних гадюк, які дивилися згори, затулки для смоли над брамою. Він подумав про арбалети вартових на шпилях, про списи брамників і про солдата, який штовхнув Резу в багнюку. Не промовивши й слова, він нахилився… і підняв меч, який випав з рук Рудого Лиса.

— Мо! — Меґі випустила його руку і перелякано подивилась на тата. — Що ти робиш?

— Ви тільки погляньте! — сказав Змієголов. — Ти, здається, не віриш моєму слову, Сойко!

— О, я вірю! — сказав Мо, та меч не опустив. — Але тут усі, крім мене, мають зброю. Ну то я собі подумав, а чи не взяти цей нічийний меч. Ти отримуєш книжку, і якщо нам двом пощастить, від сьогодні ми більше не побачимося.

— Але ж чому? — крикнув Змієголов. — Мені дуже весело бавитися з тобою, Сойко. Ти добрий гравець. Саме тому я і дотримаю слова. Відпустіть їх! — гукнув він панцерним. — Скажіть це і брамникам. Змієголов відпускає Сойку, бо більше не боїться його. Змієголов безсмертний!

Всю дорогу по замку їх супроводжували лише два солдати. Решта полонених чекали перед брамою. Мо не міг знайти Резу, аж раптом хтось вибіг із натовпу і побіг до нього й Меґі. Ніхто її не затримав. Можливо, солдати вже чули, що сталося з Рудим Лисом. Мо відчув, як вони уважно спостерігають за ним, за людиною, яка загнала смерть між білі сторінки. Йому байдуже, що вони думають. Хай собі бояться. Реза обняла Мо, а тоді мало не задушила Меґі.

— Ходи, Резо, маємо пройти крізь браму! — прошепотів він. — Доки господар цього замку не передумав! Нам є багато що розповісти одне одному, але ходімо!

Вартові просто стояли — мечі й списи в руках — і дивилися їм услід. Лише один панцерний вийшов з ними, мовчки вказуючи їм дорогу, якою вони мусять іти.

Вогнерукий лежав між деревами, здавалося, від дощу промокла навіть шкіра. Фарида морозило, чорне волосся прилипло до чола. Решті, без сумніву, було не солодше. Вони чекали вже цілу годину. Ще до світанку вони залягли в чагарниках, і якраз тоді почався дощ.

Він вже щонайменше всоте забирав з чола мокре волосся, аж тут Фарид різко підняв голову. Вони йдуть нарешті. Маленька розгублена юрба. Фарид хотів був зірватись на ноги, та Вогнерукий схопив його і потяг назад.

— Лишайся, де ти є, зрозумів? — прошипів він. — Я не для того залишив куниць з Роксаною, щоб замість них ловити тебе!

Чарівновустий ішов попереду, біля нього Меґі і Реза. Він тримав у руках меч, як тоді, тієї ночі, коли прогнав зі свого дому Каприкорна і Басту. Біля Рези пленталася вагітна жінка, безперестанку озираючись на Сутінковий замок. Людей було багатенько. Схоже, Змієголов спорожнив усі свої темниць Люди ледь трималися на ногах, мружилися, наче навіть мряка в похмурий день — випробування для їхніх очей. З Чарівновустим попри закривавлену сорочку, схоже, все гаразд, Реза не така бліда, як у темниці. Хоча, можливо, так тільки видається.

Аж тут нижче по дорозі з'явилися люди. Здавалося, вони виростають з дощу, все більше і більше. І серед них Баста. В одній руці він тримав меч, а в другій ніж. Жага крові застигла на його обпаленому обличчі На жодному чоловікові довкола нього не було герба Змієголова. Та яке це мало значення? Можливо, Мортола послала їх, може, Змієголов. Їх було багато, значно більше, ніж тих, що лежали з Чорним Принцом між деревами. Баста, посміхаючись, підняв руку, і вони, оголивши мечі рушили вгору.

Чорний Принц перший вийшов з-за дерев, ведмідь за ним. Обидва стали на дорозі, наче самі могли зупинити різанину. За Принцом вийшли його люди. Тихо проклинаючи все на світі, Вогнерукий підвівся з землі. О, так, це буде кривавий ранок. Дощ не встигатиме змивати кров, а йому доведеться не на жарт розсердити полум'я, бо воно не любить дощу.

— Фариде! — прошипів він до хлопця.

Вони мусять розпалити вогняне коло довкруж тих, котрі для захисту проти мечів не мали нічого, крім рук. Вогнерукий підняв величеньку гілку, гукнув вогонь з вологої кори, полум'я зашипіло і запарувало. Тоді кинув запалену гілку хлопцеві. Бастин голос прорізав ранкові сутінки глузливо і кровожерливо. Фарид заходився розсипати по землі іскри. Він сипав їх на вологу землю, мов селянин зерно. Полум'я зринуло вгору, коли Бастині люди пішли в напад. Меч бився до меча, крики наповнювали повітря, тіла билися одне до одного, а Вогнерукий і Фарид підтримували полум'я, аж поки воно не оточило натовп полонених.

Вогнерукий залишив маленький прохід — вихід у ліс, на випадок, якщо полум'я перестане його слухатись, якщо розізлиться так, що кусатиме всіх: друга і ворога.

Фарид скочив крізь полум'я, як і домовлялися. Яке щастя, що Меґі тут, а то б хлопчина запевне не відходив би від нього. Вогнерукий і далі лишався перед вогняним колом. Він витяг ножа: коли Баста поблизу, ніж краще тримати в руках. Він перешіптувався з вогнем, настирливо, але ніжно, щоб той не робив, що хотів, щоб не ставав з друга ворогом. Розбійників відтискали назад. На Чорного Принца напали відразу троє Бастиних людей, та ведмідь лапами і зубами захищав господаря. Вогнерукого нудило, коли він бачив рани, які вибивають чорні кігті.