Меґі настільки була сповнена надій, що Фарид лише кивнув і пробурмотів: «Ну, чудово!», хоча думав, що Змієголов стратить Чарівновустого.

— Принц шукатиме Свистунового нишпорку? — запитав Фарид Вогнерукого, коли вони збиралися в дорогу.

— Довго шукати не доведеться, — відповів Вогнерукий. — Треба лиш почекати, доки у котрогось шпільмана кишені не наповняться сріблом.

— А що з Мишачим млином? — запитала Меґі. — Млином, про який ти розповідав у хащі? Ми підемо туди?

— Не обов'язково. А чому ти запитуєш?

Меґі мовчала. Вона була певна, що відповідь не сподобається Вогнерукому.

— Я передала Хмарохідцеві листа для Феноліо, — зрештою сказала вона. — Я попросила його написати щось таке, що врятує моїх батьків, і щоб він надіслав це до Млина.

— Листа? — Голос Вогнерукого звучав пронизливо, аж Фарид обійняв Меґі за плечі. — Ну, чудово! А що, коли він потрапить на очі чужим?

Фарид втягнув голову в плечі, а Меґі відповіла Вогнерукому пильним поглядом.

— Ніхто, крім Феноліо, не може їм тепер допомогти, — сказала вона. — І ти це знаєш. Ти знаєш це напевно.

Уже кілька днів вершник, якого Феноліо послав по Меґі, був у дорозі.

— Ти мусиш мчати, як вітер, — мовив старий і додав, що йдеться про життя і смерть вродливої дівчини. — Зрештою, він хотів, щоб хлопець таки постарався! — Тобі, напевно, не вдасться її переконати повернутися з тобою, вона дуже вперта. Отож домовся з нею про нове і цього разу надійне місце зустрічі й скажи їй, що ти якомога скоріше повернешся з листом від мене. Запам'ятав?

Солдат повторив слова без особливих зусиль і пустив коня чвалом, запевняючи, що повернеться найпізніше за три дні. Якщо парубок виконає обіцянку й скоро повернеться, Феноліо не матиме листа, якого він міг би передати Меґі. Бо слова, які б усю цю оповідку привели до ладу (хороших врятували, лихих покарали), просто не хотіли з'являтися!

День і ніч Феноліо сидів у комірчині, яку йому виділив Козимо, і дивився на пергамент, що йому принесла Мінерва. Але все було мов зачароване коло: що б він не починав, думки розпливались, як чорнило на вологому папері. Куди ж вони поділися, ці кляті слова? Чому вони висохли, мов листя? Він сварився з Розенкварцом, наказував принести вина, печені, солодощів, інше чорнило, нове перо. А на фортечних внутрішніх дворах били й кували молотками, зміцнювали замкову браму, чистили діжки зі смолою, гострили списи. Підготовка до війни зчиняла гамір. Особливо коли з нею поспішали. А Козимо дуже поспішав.

О, як Феноліо сушив свої старі мізки! Але йому ну ніщо не спадало на думку! Минали дні, і Феноліо охопила розпука. А що, коли Змієголов уже повісив Мортимера? Чи захоче тоді Меґі читати? Чи не буде їй байдуже до Козимо й цього світу, якщо її батько помре?

«Дурниці, Феноліо, — бурмотів він, годинами закреслюючи речення за реченням. — Якщо тобі не спадають на думку слова, то цього разу треба обійтися без них. Козимо врятує Мортимера!»

«Он як? А що, коли вони штурмуватимуть замок Змієголова, загинуть усі в'язні? — промовляв він подумки. — А якщо загони Козимо буде розбито під прямовисними мурами Сутінкового замку?»

Феноліо відклав перо й сховав обличчя в долоні. Надворі стемніло, а його голова була така ж порожня, як і пергамент перед ним. Туліо запросив його від імені Козимо до столу, але він не мав апетиту, хоча й залюбки поспостерігав би за тим, як радісно Козимо слухав пісні, які він написав про нього. Хоча Бридка й повторювала безліч разів, що її чоловікові ці слова сидять у печінках, цей Козимо любив твори Феноліо: прекрасні казки про його колишні героїчні вчинки, часи з білими жінками і битву під Каприкорновою фортецею.

Так, він користувався прихильністю князя-красеня, а Бридка все частіше марно просила про допуск до чоловіка. Віоланта частіше, аніж до повернення Козимо, сиділа в бібліотеці. Після смерті її свекра їй не потрібно було прокрадатися туди чи підкуповувати Бальбулюса прикрасами: Козимо не цікавило, чи вона читала. Він переймався лише, чи вона писала листи своєму батькові, чи якось інакше спілкувалася зі Змієголовом.

Феноліо було шкода Віоланти в її самотності, але він утішав себе тим, що вона завжди була самотня. Навіть її син нічого не змінив. Та все ж Бридка ще ніколи так не прагнула товариства, як компанії Козимо. Родимка на її обличчі знебарвилась, і тепер воно палало від любові. Козимо не відповідав взаємністю. Ба більше, він наказав охороняти дружину. До Віоланти приставили незграбного голомозого чолов'ягу, який колись натаскував хортів Змієголова. Він ходив слідом за Бридкою, немов собака, намагаючись передбачити всі її думки. Подейкували, що Віоланта просила Бальбулюса писати листи Козимо, в яких вона запевняла його у вірності й покірливості, та чоловік не читав їх. Один із його розпорядників стверджував навіть, що Козимо розучився читати.

Феноліо забрав руки від обличчя і, сповнений заздрощів, розглядав заснулого Розенкварца, який лежав біля чорнильниці і мирно посопував. Феноліо саме взявся за перо, як постукали у двері.

Хто це в таку пізню годину? В цей час Козимо часто виїжджав верхи на прогулянку.

Перед дверима стояла Віоланта, вбрана в одну з тих чорних суконь, які вона припинила носити після повернення Козимо. Очі її почервоніли, неначе вона виплакала їх.

Феноліо підвівся.

— Заходьте! — мовив він. — Де ваша тінь?

— Я купила виводок собак і наказала натаскати, щоб зробити приємне Козимо. Відтоді він зникає.

Вона кмітлива, о, так, навіть дуже кмітлива. Чи знав він про це? Ні, він заледве пригадував, що вигадав її.

— Сідайте ж! — Феноліо підставив їй власного стільця (іншого не було), а сам сів на скриню під вікном, в якій зберігав одяг, розкішне вбрання, вироблене для придворного поета за наказом Козимо.

— Козимо знову взяв із собою Бріану! — сказала Віоланта надломленим голосом. — Їй дозволяється виїжджати з ним верхи, їсти з ним, навіть ночі вона проводить у нього. Тепер вона розповідає історії йому, а не мені, читає йому вголос, співає й танцює для нього, так, як раніше для мене. А я сама. Ви не могли б із нею поговорити? — Віоланта нервово обсмикнула сукню. — Бріана любить ваші пісні, може, вона вас послухається! Вона мені потрібна. У цьому замку я не маю нікого, крім Бальбулюса, а той хоче від мене лише золота на свої нові фарби.

— А що з вашим сином?

— Він мене не любить.

Феноліо мовчав: вона мала рацію. Якопо не любив нікого, окрім свого хижого діда, і ніхто не любив Якопо. Любити його було нелегко.

Знадвору долинали звуки ночі та кування ковалів.

— Козимо планує зміцнити міські мури, — вела далі Віоланта. — Він хоче вирубати всі дерева, аж униз до річки. Кропива, певно, прокляла вже його. Вона нібито сказала, що поговорить з білими жінками, щоб вони забрали його назад.

— Не переймайтесь. Білі жінки не заберуть Козимо.

— Ви певні? — Віоланта потерла запалені очі. — Бріана — мій читець! Він не має права відбирати її в мене. Я хочу, щоб ви написали її матері. Козимо наказав читати всі мої листи, а ви можете попросити Роксану прийти сюди. Вам він довіряє. Напишіть Бріаниній матері, ніби Якопо хоче побавитися з її сином, і щоб вона під обід привела його до замку. Я знаю, вона була шпільманкою, а тепер вирощує лікарські трави. Всі міські цирульники ходять до неї. Я маю кілька дуже рідкісних рослин у садку. Напишіть їй, що вона може взяти там усе, що захоче: насіння, пагінці, відсадки — все, що забажає, нехай лиш прийде.

Роксана. Вона хоче, щоб Роксана прийшла сюди.

— Чому ви хочете говорити з матір'ю, а не з самою Бріаною? Вона не маленька дівчинка.