— Скільки ще? — вичавив із себе Змієголов. — Мій син кричить. Кричить усю ніч: відчуває білих жінок так само, як і я. Тепер вони хочуть забрати і його. Коли уночі гримить грім, у них прокидається шалений голод.

Мо відклав ніж убік.

— Я завтра закінчу, як і домовлялись. Я б закінчив швидше, та шкіра на обкладинку мала дірки від колючок і тріщини, та й папір далеко не найкращий.

— Так, я знаю, бібліотекар переказав мені скарги! — Голос Змієголова був такий хрипкий, наче князь геть його викричав. — Якби вирішував Тадео, то залишок свого життя ти провів би тут, у цій світлиці, й переплів би всі мої книжки. Але я дотримаю свого слова! Я відпущу вас тебе, твою дочку, твою жінку і той шпільманський набрід… Я вас усіх відпускаю, тільки віддай мені книжку! Мортола розповіла мені про три слова. Твоя донька схитрувала, та мені байдуже: я простежу, щоб їх ніхто туди не вписав! Я хочу нарешті засміятися їм в обличчя: Холодному чоловікові та його блідим бабам! Ще одна ніч — і я розтрощу свою голову об стіну, вб'ю свою дружину, вб'ю свою дитину, вб'ю вас усіх. Ти зрозумів, Сойко, чи як там тебе звати? Мусиш закінчити, перш ніж знову стемніє!

Мо погладив дерев'яну обкладинку, вчора обтягнуту шкірою.

— Книжка буде готова, коли знову зійде сонце. Заприсягніться життям вашого сина, що ви нас негайно відпустите.

Змієголов озирнувся, наче за ним стояли білі жінки.

— Так, так, я клянуся на чому і на кому захочеш! Коли зійде сонце, приємно чути! — Він ступив крок до Мо і глянув на його груди. — Покажи мені! — прошепотів він. — Покажи мені, куди Мортола тебе поранила. Цією чарівною зброєю, яку мій зброяр розібрав так, що вже ніхто не може її зібрати назад. Я наказав його повісити.

Мо вагався, та зрештою розстебнув сорочку.

— Так близько до серця! — Змієголов притиснув руку до грудей Мо, наче хотів упевнитися, що там ще б'ється серце. — Так! Ти, схоже, знаєш рецепт проти смерті, інакше давно помер би.

Він розвернувся і махнув обом слугам, щоб ті йшли до дверей.

— Отже, зразу, щойно зійде сонце, я пошлю по тебе, по тебе й по книжку, — сказав він упівоберта. — Принесіть мені щось поїсти, в залу! — гаркнув Змієголов уже за дверима, коли вартові зачиняли двері на засув. — Збудіть кухарів, прислужниць і Свистуна. Збудіть усіх! Я хочу їсти. І пісень, хочу слухати похмурих пісень. Свистун мусить співати так голосно, щоб я не чув, як плаче дитина.

Мо підійшов до вікна. Завмер і дивився крізь вікно.

— До сходу сонця? Встигнеш? — спитала Меґі стурбовано.

— Звичайно, — сказав він не обертаючись.

Над морем мерехкотіли блискавки, як віддалене сяйво. Меґі підійшла до Мо, він обійняв її. Він знав, що вона боялася грому.

— Ти бачив страх на його обличчі? — прошепотіла Меґі. — Саме так написав Феноліо.

— Так, навіть Змієголов мусить грати роль, яку задумав для нього Феноліо, — відповів Мо. — Але й ми мусимо, Меґі. Як тобі таке подобається?

Коли саме Змієголов відпустить полонених, не міг сказати жоден шпигун, але це станеться сьогодні. Розбійники сиділи і голосно розповідали про минулі пригоди. Можливо, так вони намагалися прогнати страх.

Вогнерукий не хотів ані говорити, ані слухати. Він знову прокидався серед ночі від страшних снів. Цього разу вони його неймовірно перелякали. Вони були такі справжні, що Вогнерукий скочив з ліжка. «Це все мертві. Вони притягують страшні сни, — казав Фарид. — Вони нашіптують жахливі речі, а тоді лягають тобі на груди, щоб відчути шалений стукіт твого серця. Від цього в них з'являється відчуття, що вони знову починають жити!»

Таке пояснення сподобалося Вогнерукому. Він боявся смерті, але не мертвих. Втім, якщо сни показують те, що на нього чекає? Реальність — крихка річ, голос Чарівновустого його навчив раз і назавжди.

Сни про мертвих, постійно мерці, всюди тільки кров і смерть? Якось йому наснилася Реза, якось Меґі, тоді знову Болотяник. Чорного Принца він теж бачив — на його грудях кров. А сьогодні, сьогодні — Фаридове обличчя… Звичайно, він спробував переконати хлопця, щоб той залишився з Роксаною в копальні. Але його переконувати безнадійно.

Фарид скрутився, як немовля, підтягнув коліна до грудей, біля нього спали дві куниці Як мирно хлопець спить, зовсім інший хлопець, ніж той з його снів. По його темному обличчю, навіть промайнула усмішка. Можливо, йому снилася Меґі. Він так часто про неї запитував. Вогнерукий дуже добре пригадував свої відчуття, коли вперше закохався. Яким беззахисним стало його серце, тріпотіло й здригалося, щасливе і жахливо нещасне водночас.

Холодний вітер задув у штольню. Вогнерукий побачив, як хлопець здригнувся уві сні. Ґвін підвів голову. Вогнерукий зняв плащ з плечей і вкрив Фарида.

— Чого ти на мене так дивишся? — прошепотів він куниці. — У твоє серце він теж прокрався, як і в моє. Як тільки з нами могло таке статися, Ґвіне?

«А що, коли старий насилає такі сни?» Вогнерукий аж здригнувся від такої думки, коли ліг на тверду землю біля Роксани. Але ще довго не міг стулити очей. Лежав і прислухався, як дихає хлопець.

Мо працював цілу ніч, а за вікном вирувала гроза, наче світ Феноліо і не здогадувався, що в ньому зароджується безсмертя. Меґі намагалась не спати, але зрештою таки заснула, поклавши голову на стіл. Мо відніс її в ліжко, як відносив незліченну кількість разів. І знову здивувався, як вона виросла. Вже майже доросла. Майже.

Замки тримали добре. Вони затисли порожні сторінки, наче між ними оселилася смерть. Палітуркова шкіра виблискувала червоним, обтягуючи дерев'яну обкладинку, наче рідну. Корінець Мо заокруглив, міцно зброшурував, блок ретельно обрізав. Та для цієї книжки вся ця робота анічогісінько не важить. Ніхто її не читатиме, ніхто не покладе її біля свого ліжка, щоб знову і знову перегортати сторінки. Здавалося, вона звідкись узяла голос, він ледь чутно шепотів слова, які не можливо знайти на її порожніх сторінках. Але вони там були. Феноліо їх написав, далеко, там, де жінки й діти оплакують мертвих чоловіків і батьків. Так, замки — це важливо.

Важкі кроки залунали в коридорі. За вікном поблідла ніч. Щойно зійде сонце…

Меґі швидко встала з ліжка, прибрала волосся й розправила зім'яту сукню.

— Думаєш, вона сподобається Змієголову?

Свистун відчинив двері, з ним чотири солдати. Срібний ніс звисав з його обличчя, наче приріс до шкіри.

— Ну, Сойко? Закінчив?

Мо глянув на книжку.

— Думаю, що так! — сказав він, та коли Свистун простягнув по неї руку, він сховав її за спину. — О, ні. Книжка буде в мене, поки твій господар не виконає свою частину угоди.

— Невже? — Свистун глузливо засміявся. — А ти не думав, що мені відомі способи, як її в тебе забрати? Потримайся за неї ще трохи.

Про зал і про могутні двері, які нарешті відчинили перед ними, — про все це Мо читав, а коли побачив переляканий погляд Меґі, то відразу зрозумів, що вона пригадала. Каприкорнова червона церква не була і близько така розкішна, як тронний зал Змієголова. Стіни помальовано червоним, колони обабіч, лише ці, на відміну від Каприкорнових, обсипані срібною лускою. Навіть статую Каприкорн скопіював у Змієголова, але скульптор, який увічнив Срібного князя, був куди майстерніший. Трон мав форму гнізда срібних гадюк, дві з них з застиглими розчепіреними пащами підпирали руки Змієголова.