— Ну, гаразд, тоді вичитай когось сильного, хороброго. Абикого. Хай лиш вижене тих обох з мого будинку! Кого обходить, з'явиться він пласконосим чи безголосим, головне, щоб він мав цілу гору м'язів!

Цукор просунув голову в двері. Його голова, не ширша за шию, щораз дивувала Елінор.

— Орфей запитує, як там їжа?

— Саме готова, — відказав Даріус і тицьнув йому до рук тарілку, що парувала.

— Знову рис? — пробурчав Цукор.

— Так, мені шкода, — сказав Даріус, проходячи повз нього з тарілкою для Орфея.

— А ти берися до десерту! — наказав Цукор Елінор, коли та піднесла виделку з їжею до рота.

Ні. Так не може тривати далі. У власній бібліотеці огидний хлопчисько кидає її книжки на підлогу, наче то цукеркові коробки.

«Має бути якийсь вихід! — думала вона, накладаючи у дві мисочки горіхове морозиво. — Має бути. Має бути. І чому мені, дурній, нічого не спадає на думку?»

Надворі було темно, коли Меґі з Фаридом вирушили услід за Вогнеруким. «На південь, увесь час на південь», — казав Хмароходець. Проте як визначитись, чи йдеш на південь, коли немає сонця і жодних зірок, які б світили крізь чорне листя? Здавалося, темрява пожерла все довкола: дерева і навіть землю під ногами. Мутлики пурхали їм у обличчя, налякані вогнем із Фаридових долонь. Здавалося, що дерева мають очі й руки, а вітер доносив голоси, які шепотіли Меґі незрозумілі слова. Будь-якої іншої ночі вона просто зупинилася б або побігла з хащі. Але цієї ночі вона знала лиш одне: мусила знайти Вогнерукого та батьків, бо не було страху, сильнішого за той, що вгніздився в її серці відтоді, як вона побачила кров Мо на соломі.

Фарид щоразу знаходив сліди від чобіт Вогнерукого, зламану гілку, слід куниці, але ось він безпорадно зупинився і не знав, куди йти. Суцільні дерева у тьмяному місячному світлі, так щільно порослі, що не протоптати стежку між стовбурами. Меґі бачила очі над собою, позаду і поруч. Голодні очі, сердиті очі.

— Фариде! — прошепотіла вона. — Залазьмо на дерево і дочекаймося сходу сонця. Якщо підемо далі, то нізащо не знайдемо сліду Вогнерукого.

— Мені теж так здається! — Вогнерукий так тихо з'явився з-за дерев, немов там стояв. — Уже цілу годину я чую, як ви услід за мною борозните хащу, мов червоні вепри. — Проноза просунув голову між його ніг. — Ось це і є непрохідна хаща, її не найпривітніший закапелок. Дякуйте, що мені вдалося переконати деревних ельфів на ясенях, що ви ненавмисне понадломлювали гілки. А як щодо нічних жахів? Гадаєте, вони не відчувають вас? Якби я їх не розігнав, лежали б ви оповиті страшним сном, як дві мухи павутинням.

— Я не піду назад, — сказала Меґі й твердо поглянула на Вогнерукого. — Я не піду назад, що б ти там не казав.

Вогнерукий мовчки подивився на неї.

— Знаю. Така сама, як твоя мати.

Усю ніч і весь день вони йшли по широкому сліду панцерних. Лише час від часу, коли Вогнерукий бачив, що Меґі від утоми мало не падала з ніг, то оголошував привал. Аж коли сонце ховалося за верхів'я дерев, у зелені хащі, коло підніжжя пагорба, Меґі побачила темну стрічку дороги, на якій розташувались хатинка і стайні.

— Єдиний заїзд неподалік кордону, — прошепотів їм Вогнерукий. — Певно, вони залишили своїх коней у заїзді. У хащі значно швидше пересуватися пішки. У заїзді зупиняються всі, кому треба на південь і вниз до моря: кур'єри, торговці, навіть шпільмани, хоча кожен знає, що господар заїзду — шпигун Змієголова. Якщо нам пощастить, обженемо панцерних. Вони муситимуть обходити, бо з возом і полоненими неможливо спуститися схилами. А ми спустимося і чекатимемо на них біля заїзду.

— А що тоді?

Меґі здалося, що вона побачила в його очах ту ж тривогу, що загнала їх до нічної хащі. Але за кого він хвилювався? За Чорного Принца, інших шпільманів, за її матір? Вона ще дуже добре пам'ятала той день у Каприкорновій комірчині, біля якої Вогнерукий благав Резу тікати з ним і залишити доньку…

Можливо, і Вогнерукий згадав про це.

— Чому ти так на мене дивишся? — запитав він.

— Просто так, — пробурмотіла вона й опустила голову. — Я хвилююся.

— Ну, ти маєш усі підстави, — сказав він і різко відвернувся від неї.

— А що ми робитимемо, коли наздоженемо їх? — Фарид квапливо шкутильгав услід за вогнедувом.

— Не знаю, — відповів Вогнерукий, просуваючись поміж деревами. — Я думав, хтось із вас має ідею, ви ж бо конче хотіли піти зі мною.

Шлях був такий урвистий, що Меґі насилу йшла. Але невдовзі вона побачила дорогу, кам'янисту, зборознену потічками, які колись стікали з пагорбів. По другий бік розташовувалися стайні й хатинка, які вона бачила з пагорба. Вогнерукий поманив її до себе, в підлісок, що захищав від цікавих очей.

— Здається, їх тут ще й немає, утім мусять скоро бути! — тихо сказав він. — Можливо, вони навіть заночують, напхають черева й нап'ються, щоб забути про страх від хащі. Я не можу там засвітитися. З моїм щастям я неодмінно надибаю когось із паліїв, які зараз працюють на Змієголова. Але ти, — він поклав Фаридові руку на плече, — а от ти вже можеш дістатись туди. Якщо запитають, звідки ти, просто скажи, що твій господар сидить у заїзді й пиячить. А щойно вони прийдуть, порахуй солдатів, порахуй полонених і скільки серед них дітей. Зрозумів? А я тим часом спостерігатиму за дорогою.

Фарид кивнув і поманив до себе Ґвіна.

— Я піду з ним! — Меґі очікувала, що Вогнерукий розсердиться і заборонить їй теж іти. А він лише стенув плечима.

— Як хочеш. Я ж тебе навряд чи стримаю. Сподіваюсь лише, що твоя мати не викриється, коли тебе впізнає. І ще дещо! — Він схопив Меґі за руку, коли вона вже хотіла йти услід за Фаридом. — Не вбивай собі в голову, що ми зможемо щось зробити для твоїх батьків. Можливо, ми звільнимо дітей, може, навіть кількох дорослих, якщо вони достатньо швидко бігтимуть. Але твій батько не зможе бігти, а твоя мати залишиться з ним. Вона не покине його самого, так само, як не покинула тоді тебе. Ми ж обоє це пам'ятаємо, правда?

Меґі кивнула й відвернула обличчя, щоб Вогнерукий не побачив її сліз. Але він витер їй сльози зі щік.

— Ти дуже схожа на свою матір, — тихо сказав він. — Вона теж ніколи не хотіла, щоб бачили, як вона плаче, навіть коли мала на те підстави. Отже, вперед. Ви достатньо брудні. Кожен матиме вас за конюха й кухарку. Зустрінемося за стайнями, щойно стемніє.

Довго чекати не довелося. Внизу тяглася вервечка полонених: жінки, діти, старі чоловіки, усі зі зв'язаними за спиною руками. Солдати були не панцеровані, їхні понурі обличчя не прикривали шоломи, утім, усі вони мали змію господаря на грудях, срібно-сірі накидки та меч на поясі їхнього ватажка Меґі впізнала відразу. Судячи з виразу його обличчя, його не дуже тішило йти пішки.

— Не дивись на них так! — прошепотів Фарид, коли Меґі стала, мов укопана, і потягнув її за візок, що стояв посеред двору. — Твоя мати ціла й здорова. Ти бачила її?

Меґі кивнула. Так. Реза йшла між двох інших жінок, одна з них була вагітна. А де Мо?

— Гей! — загорлав Рудий Лис, коли його люди погнали полонених на подвір'я. — Чиї ото візки? Нам треба більше місця.

Солдати штовхнули візки, що з одного аж мішки попадали. Чоловік, напевно власник, оскаженіло вибіг із заїзду, та, побачивши солдатів, ковтнув слину й накричав на прислугу, щоб та вирівняла візок. Торговці, селяни, наймити — все більше людей сходилося зі стаєнь та головної будівлі, щоб побачити, звідки стільки галасу на подвір'ї. Гладкий спітнілий чоловік продерся до Рудого Лиса і вилив на нього потік не вельми люб'язних слів.

— Гаразд-гаразд! — почула Меґі бурчання Рудого Лиса. — Але нам потрібне місце. Чи ти не бачиш, що у нас полонені? А може, їх загнати у твої стайні?