— Він помер? — прошепотіла дівчинка.

— Сама бачиш, — сказав її брат.

— Його заберуть білі жінки?

Феноліо похитав головою.

— Ні, він сам піде до них. Ти ж бачиш. Він уже пішов. Але вони приймуть Хмарохідця у своєму Білому замку. Там є двір, двір, заповнений пахучими квітами, і вгорі натягнуто канат із місячного світла, лише для Хмарохідців… — Слова лилися природно, чудові, втішні слова. Та чи по смерті все відбувалося саме так? Феноліо цього не знав. Його ніколи не обходило, що відбувається після смерті, ні в цьому, ані в іншому світі.

Мінерва з'явилася у дворі, ледь пересуваючи ноги. З нею був цирульник, що мешкав на розі, та ще дві жінки з блідими від страху обличчями. Деспіна підбігла до матері, Іво стояв біля Феноліо.

— Ніхто не захотів прийти на допомогу. — Мінерва схлипувала, опускаючись на коліна біля небіжчика. — Вони боялися. Всі!

— Хмароходець, — пробурмотів цирульник. Люди звали його костоправом, витягачем каміння, віщуном на сечі, а якщо його клієнт помирав, янголом смерті. — Ще тиждень тому він мене запитував, чи не знаю я ліків від болю в коліні.

Феноліо пригадав, що він бачив цирульника у Чорного Принца. Чи розповісти йому, що сказав Хмароходець про таємний табір? Чи можна йому довіряти? Ні, ліпше нікому не довіряти. Нічому й нікому. Змієголов має багато шпигунів.

Феноліо підвівся. Ніколи ще він не почувався таким старим, йому здавалося, що ще один день він не переживе. Млин, про який писала Меґі, де, до біса, той млин? Назва видалася знайомою… Звичайно, в одному з останніх розділів «Чорнильного серця». Мельник не був другом Змієголова, хоча млин стояв неподалік Сутінкового замку, у темній долині на південь від непрохідної хащі.

— Мінерво, скільки часу потрібно вершникові, щоб дістатися до Сутінкового замку?

— Днів зо два, якщо він хоче загнати коня, — тихо відповіла Мінерва.

Два дні чи трохи менше, поки Баста дізнається, про що йдеться в листі Меґі. Якщо поскаче до Сутінкового замку.

Баста не вміє читати, отже, привезе листа Мортолі, а Сорока, очевидно, стовбичить у Сутінковому замку. Залишається ще два дні, поки Мортола прочитає повідомлення Меґі і пожене Басту до Мишачого млина. Де Меґі, можливо, вже чекає… Феноліо зітхнув. Два дні. Цього досить, щоб попередити її, та, мабуть, замало для слів, яких вона чекає від нього і які б урятували її батьків.

«Напиши щось, Феноліо. Напиши…»

Наче це так просто! Меґі, Козимо — усі вони хотіли від нього слів. Потрібен час, щоб знайти слова, і саме його у Феноліо обмаль!

— Мінерво, перекажи Розенкварцу, що я мушу йти до замку, — сказав Феноліо. Він ураз дуже стомився. — Його я заберу пізніше.

Мінерва погладила по волоссю Деспіну, яка квилила у спідницю, і кивнула.

— Так, іди до замку! — сказала вона захриплим голосом. — Іди й скажи Козимо, щоб відправив солдатів услід убивцям. Їй-богу, я стоятиму в першому ряду, коли їх вішатимуть!

— Вішатимуть? Та що ти кажеш? — Цирульник провів рукою по рідкому волоссю й безрадісно поглянув на небіжчика. — Хмароходець був шпільманом. Нікого не повісять за вбивство шпільмана. За вбитого в хащі карають суворіше.

Іво недовірливо подивився на Феноліо.

— Їх не покарають?

Що йому на це відповісти? Ніхто не покарає Басту й Зарізяку. Можливо, Чорний Принц або той чоловік, який вдягнув Сойчину маску. Козимо не відправить услід жодного солдата. Знедолений і ніким не захищений був Строкатий люд по обидва боки хащі.

«Та одного вершника Козимо мені дасть, якщо я попрошу, — подумав Феноліо, — прудкого вершника, який попередить Меґі про Басту — і передасть їй, що я працюю над потрібними словами».

«Напиши щось, Феноліо. Напиши щось, що б звільнило їх усіх і вбило Змієголова…»

Так, бачить Бог, він напише для Козимо палкі пісні і потужні слова для Меґі. І її голос допоможе щасливому завершенню цієї історії.

На щастя, Даріус умів готувати, інакше після першого ж частування Орфей напевно знову зачинив би Елінор у підвалі і вичитував би собі їжу з її книжок. Утім, завдяки кулінарній майстерності Даріуса їм усе частіше й надовше дозволяли підніматись нагору, хоч і під наглядом Цукра, бо Орфей їв залюбки й багато, і йому подобалося те, що готував Даріус.

Побоюючись, що Орфей дозволятиме підніматись нагору лише Даріусу, вони вдавали, ніби Елінор є ініціаторкою всіх духмяних лагоминок, а Даріус — невтомний помічник, що нарізав, замішував і куштував, проте тільки-но Цукор знудьговано простував до дверей, щоб там до дірок проглядати книжкові полиці, Даріус брав на себе ополоник, а Елінор — нарізку, хоча й різала так само бездарно, як і куховарила.

Час від часу до кухні забрідала якась постать, розгублено роззираючись довкола, часом то була людина, часом істота з хутром чи крилами, одного разу навіть балакуча гірчичниця. Елінор вгадувала, яку з її бідолашних книжок Орфей тримав у руках. Крихітні чоловічки зі старомодними зачісками, схоже, з'явилися з «Подорожі Гулівера». Гірчичниця походила з Мерлінової хатини з «Меча в камені», а чарівний і надзвичайно збентежений фавн, який на витончених козячих копитцях притюпав якось під обід, напевно, — з «Нарнії».

Звісно, Елінор непокоїлась, чи всі ці створіння бува не продерлись до її бібліотеки. Не увесь же час вони стояли на кухні зі скляним поглядом? Та зрештою попросила Даріуса пошпигувати, вдаючи, ніби розпитуватиме про кулінарні побажання. Даріус повернувся з заспокійливою звісткою: її святая святих виглядала жахливо, утім крім Орфея, його огидного пса і ще одного блідого чоловіка, котрий Даріусу підозріло нагадував Кентервільського привида, ніхто не обмацував, не забруднював, не обнюхував чи якось інакше не обтяжував книжок Елінор.

— Слава Богу! — зітхнула вона полегшено. — Отже, вони повертаються туди, звідки прийшли. Огидний хлопчисько розуміється на своєму ремеслі. І, певно, він таки навчився їх вичитувати: ніхто не зникає в книжках замість вичитаних істот!

— Авжеж, — зауважив Даріус, і Елінор здалося, що вона відчула тінь заздрощів у його голосі.

— Утім, він монстр, — додала вона, недотепно намагаючись утішити Даріуса. — Шкода, що цей будинок має щедрі їстівні припаси, інакше Орфей вже давно мусив би послати Ґевала на закупи і самотужки впоратися з нами обома.

Так минали дні, а вони не могли нічого змінити ані у власному ув'язненні, ані з Мортимером і Резою. Про Меґі Елінор намагалася взагалі не думати. А Орфей, єдиний, хто міг би в усьому так легко навести лад, сидів, як гладкий блідий павук, у її бібліотеці й бавився з її книжками та їх мешканцями, неначе то були іграшки-складанки.

— Цікаво, скільки ще так триватиме? — нарікала вона, певно, всоте, поки Даріус насипав рис у миску, — звісно, варений так довго, як то має бути, м'який, проте розсипчастий. — Невже він планує довіку тримати нас як дармову обслугу, а він тим часом розважатиметься з моїми бідолашними книжками? В моєму домі?

Даріус нічого не відповів. Натомість він мовчки наповнив чотири тарілки їжею, від якої Орфей напевно не поспішатиме йти з цього дому.

— Даріусе! — прошепотіла Елінор, поклавши руку на його сухорляве плече. — Може, ти все-таки спробуєш? Хоч він і тримає книжку завжди біля себе. Ти міг би додати йому щось у їжу…

— Він змушує Цукра скуштувати першим.

— Так, я знаю. Ну тоді мусимо спробувати щось інше. А потім ти нас зачитаєш до книжки, услід за ними! Позаяк цей мерзотник не хоче вичитати їх до нас, підемо услід за ними!

Даріус похитав головою, як і щоразу, коли Елінор добирала до тієї самої ідеї інших слів.

— Я не можу, Елінор! — шепотів він, а його очі туманіли, чи то від пари, що здіймалася з їжі й осідала на окулярах, чи то від сліз, їй ліпше було того не знати. — Я ніколи ще нікого не зачитував до книжки, завжди лише вичитував з неї, і ти знаєш, чим це закінчувалось.