Перед хатніми дверима підвелася жінка, очевидно, вона сиділа на порозі. Там ще був хлопчик, Фарид лише зараз помітив його. Він поглядом стежив за Фаридом, коли той простував подвір'ям. Утім, Вогнерукий не поворухнувся. Він лише дивився на Фарида, а біля його ніг дотлівав червоний жар.

Фарид шукав на добре знайомому обличчі бодай нотку радості на знак привітання, бодай тінь усмішки, та нічого, крім розгубленості, він не побачив. Урешті-решт мужність зрадила Фарида, і він зупинився, а серце йому тремтіло в грудях, ніби його лихоманило.

— Фариде?

Вогнерукий підійшов до нього. Жінка пішла слідом, вона була дуже вродлива, але Фарид не звертав на неї уваги. На Вогнерукому було вбрання, з яким він увесь час носився в іншому світі, та яке ніколи не вдягав. Червоне й чорне… Фарид не наважувався дивитись на Вогнерукого, коли той зупинився на відстані одного кроку від нього. Він стояв, опустивши голову й втупившись у пальці ніг. Може, Вогнерукий і не збирався брати його з собою. Може, він домовився з Телепнем, щоб той не читав останніх рядків, та тепер розлючений, що Фарид усе-таки переслідував його, перебирався за ним із одного світу в інший… Чи він його вдарить? Вогнерукий ще ніколи його не бив (щоправда, одного разу він мало не зробив цього, коли хлопець ненавмисно підпалив Ґвінового хвоста).

— Як я тільки міг подумати, ніби щось завадить тобі переслідувати мене? — Фарид відчув, як Вогнерукий узяв його за підборіддя, і коли він на нього поглянув, то нарешті побачив у його очах те, на що сподівався: радість. — Де ти запропав? Я кликав тебе разів з десять, усюди шукав тебе… Вогненні ельфи, напевно, вважали мене божевільним!

Як він стривожено розглядав хлопцеве обличчя, немов переконуючись, а чи раптом не змінилося в ньому щось. Як приємно відчувати його турботу! Фарид підстрибнув би на радощах, так само, як полум'я щойно підскакувало для Вогнерукого.

— Ну, що ж, ти, здається, виглядаєш, як завжди! — зрештою зауважив він. — Смагляве худорляве чортеня. Та зачекай, щось ти такий смирний! Невже втратив голос?

Фарид усміхнувся.

— Ні, все гаразд! — сказав він, швидко кинувши оком на жінку, котра все ще стояла позаду Вогнерукого. — Але не Телепень відіслав мене сюди. Він просто припинив читати, щойно ти зник! Меґі зачитала мене сюди, за допомогою Орфеєвих слів!

— Меґі? Дочка Чарівновустого?

— Так! А як ти сам? У тебе все гаразд, еге ж?

Вогнерукий скривив рота в добре знайомій Фариду іронічній посмішці.

— Ну, рубці все ще тут, як бачиш. Але більше каліцтв не з'явилося, якщо ти про це.

Він обернувся і поглянув на жінку, та так, що це зовсім не сподобалося Фаридові.

Вона мала чорняве волосся, а очі її були майже такі ж темні, як і його. Вона була дуже вродлива, хоча вже й стара, ну, скажімо, в усякому разі набагато старша за нього, — та Фаридові вона не подобалася. Ні вона, ані її хлопець. Зрештою він ішов услід за Вогнеруким у його світ не для того, щоб ділити його з іншими.

Жінка стала біля Вогнерукого і поклала руку йому на плече.

— Хто це? — запитала вона і поглядала на Фарида, так само оцінюючи. — Ще одна з твоїх багатьох таємниць? Син, про якого я відати не відаю?

Фарид відчув, як кров ударила в обличчя. Син Вогнерукого. Таке познайомлення йому сподобалося. Фарид непомітно поглянув на незнайомого хлопчика. Хто його батько?

— Мій син? — Вогнерукий ніжно провів долонею по її обличчю. — Що в тебе за думки! Ні, Фарид — вогнедув. Деякий час він ходив до мене на навчання і відтоді вважає, що я без нього не впораюся. Він до того твердо переконаний у цьому, що всюди слідує за мною, який би довгий не був шлях.

— Ще чого! — У Фаридовому голосі звучала образа, хоча він і не хотів її показувати. — Я прийшов, щоб застерегти тебе! Та можу знову піти, якщо хочеш.

— Ну, годі вже! — Вогнерукий міцно ухопив його за руку, коли той відвернувся. — Лишенько, я геть забув, як швидко ти заводишся. Застерегти, кажеш? Від чого?

— Від Басти.

Жінка притисла долоню до вуст, зачувши ім'я, і Фарид доповів про все, що сталося, починаючи відтоді, як Вогнерукий зник, зник із безлюдного шляху в горах, ніби його ніколи й не було. Коли він закінчив, Вогнерукий спитав:

— Отже, книжка у Басти?

Фарид свердлив пальцями ніг тверду землю.

— Так! — пригнічено пробелькотів він. — Він приставив мені ножа до горла, що я мав робити?

— Баста? — Жінка схопила Вогнерукого за руку. — Отже, він живий?

Вогнерукий лише кивнув. Потім знову поглянув на Фарида.

— Ти думаєш, він уже тут, Орфей зачитав його сюди?

Фарид безпомічно стенув плечима.

— Не знаю! Коли я вислизнув від нього, він кричав навздогін, що помститься ще й Чарівновустому. Та Чарівновустий не вірить цьому, каже, що Баста був просто розлючений…

Вогнерукий зиркнув на браму, все ще відчинену.

— Так, Баста у гніві без ліку наговорить, — пробурмотів він. Зітхнув і затоптав останній сніп іскор, що палали під ногами. — Кепські новини, — пробурмотів він. — Дуже кепські. Бракує лише, щоб ти Ґвіна сюди приніс.

Як добре, що було темно. У темряві брехня не настільки очевидна, як удень. Фарид доклав максимум зусиль, вдаючи здивування.

— Ґвін? Ні. Ні, його я не брав із собою. Ти ж сказав, щоб він там лишався. До того ж Меґі мені заборонила.

— Розумне дівча! — Полегшене зітхання Вогнерукого проникло Фаридові у саме серце.

— Ти покинув куницю? — Жінка недовірливо похитала головою. — Мені завжди здавалося, що ти приязно ставився до малої потвори, як ні до кого іншого.

— Ти ж знаєш, яке зрадливе моє серце, — намагався спростувати Вогнерукий, та безтурботність у його голосі не могла ввести в оману навіть Фарида. — Ти голодний? — запитав Вогнерукий. — Давно ти тут?

Фарид прокашлявся. Брехня про Ґвіна клубком підступила йому до горла.

— Чотири дні, — видавив він. — Шпільмани дали нам щось поїсти, та я все одно голодний…

— Нам? — У голосі Вогнерукого зазвучала недовіра.

— Вона тут? — Вогнерукий приголомшено поглянув на нього, відтак застогнав і прибрав волосся з чола. — Авжеж, це сподобається її батькові. А її мати як зрадіє! Може, ти ще кого привів?

Фарид заперечливо похитав головою.

— А де ж вона?

— У старого! — Фарид кивнув головою у напрямку, звідки прийшов. — Він мешкає біля замку. Ми зустріли його у шпільманському таборі. Меґі дуже тішилася, бо й так хотіла його шукати, щоб він повернув її назад. Мені здається, вона тужить за домівкою…

— Старий? Про кого це ти, бісова душа?

— Ну, про поета! Котрий з черепаховим обличчям, ну той, від якого ти втік тоді…

— Зрозуміло! — Вогнерукий затулив йому долонею рота, ніби не хотів чути жодного слова, і вдивлявся кудись у темряву, де ховалися омбрійські мури.

— Що година, то не легше… — пробурмотів він.

— А це… теж погана новина? — наважився запитати Фарид.

Вогнерукий відвернувся, та Фарид все одно розгледів його усмішку.

— Ще б пак, — сказав він. — Напевно, ще жоден хлопчик не приніс стільки кепських новин за раз. До того ж серед ночі. Роксано, що роблять з такими вісниками нещастя?

Отже, її звуть Роксана. На мить Фаридові здалося, що вона запропонує прогнати його. Та жінка знизала плечима.

— Їх годують, що ж іще? — сказала вона. — Хоча цей ніби і не зморений голодом…

Надійшов вечір, а потім ніч, і ніхто не прийшов, щоб відчинити підвал у будинку Елінор. Вони мовчки сиділи там поміж томатної пасти, консервних бляшанок з равіолі й серед усякої іншої провізії, якою було заставлено полиці довкола, і намагалися не помічати одне в одного страху на обличчях.