— Змієве кубло! — прошепотів він і відчув, як невидима рука Вогнерукого потягла його за собою.

Змієголов вечеряв, коли Рудий Лис привів до нього Меґі. Саме так, як вона прочитала. Зала, в якій він вечеряв, була така розкішна, що проти неї тронна зала Тлустого князя видавалася сільською хатиною. Кам'яні плити, по яких Рудий Лис тягнув Меґі до пана, були всипані білими пелюстками троянд. Море свічок палахкотіло у світильниках, схожих на звірячу лапу, а колони були вкриті сріблястою лускою, що від свічок вигравала, мов зміїна шкіра. Незліченні прислужники пропливали між цими лускатими колонами, беззвучно, опустивши голови. Служниці чекали, покірно вишикувані, на помах руки свого пана. Усі вони виглядали стомлено, дехто непомітно сперся на прикрашені килимами стіни.

Біля Змієголова, на столі, накритому для сотні гостей, сиділа жінка. Обличчя вона мала дитяче й бліде, мов у порцелянової ляльки. Змієголов їв захланно, наче разом з їжею міг проковтнути власний страх. Його дружина ні до чого не торкалася. Меґі здалося, що від того, як обпирається її чоловік, жінку нудило. Вона весь час водила заперстеними пальцями по округлому животу. Дивно, але вагітність робила з неї ще більшу дитину, з вузьким широким ротом і холодними очима.

За Змієголовом — нога на ослінчику, лютня на стегні — стояв Свистун зі срібним носом і, мляво перебираючи струни, тихо наспівував. Аж раптом серце Меґі тріпонулося: в кінці столу, посміхаючись, сиділа Мортола. Біля неї сидів чоловік, який на вітряку поранив Вогнерукого. Руки його були забинтовані, над чолом бовваніла випалена вогнем просіка. Басті дісталося ще більше, Меґі аж заледве його впізнала. Бастине обличчя почервоніло й набрякло. Він знову втік від смерті. Можливо, його амулети таки на щось здатні…

Рудий Лис, вбраний у важкий лисячий плащ, повільно йшов до Змієголова, міцно тримаючи Меґі за руку. Він штовхнув дівчинку до столу і жбурнув рамку з фотографією між тарелі.

Змієголов підвів голову і подивився на Меґі. Дівчинка помітила в його очах сліди страшної ночі, яку йому подарували слова Феноліо. Змієголов підняв масну руку — Свистун замовк і прихилив лютню до стіни.

— Ось вона! — оголосив Рудий Лис, коли Змієголов вишитою хустиною витирав жир із пальців і губ. — Було б добре мати таку зачаровану картинку для всіх, кого ми шукаємо. Тоді б наші шпигуни не помилялися.

Змієголов уважно розглядав фотографію. Меґі спробувала опустити голову, та Рудий Лис силоміць утримав її.

— Дивина! — зізнався Змієголов. — Мої найкращі художники не скопіювали б її так добре. Мортола каже, ти відьма. Це так?

— Так! — відповіла Меґі і подивилась йому просто в очі. Тепер буде видно, чи слова Феноліо справдяться. Якби ж вона дочитала до кінця!..

— Отже, ти зізнаєшся? Хіба ти не знаєш, що я роблю з відьмами та чарівниками? Я їх спалюю.

Змієголов промовляв слова Феноліо. Ті самі, які вона кілька годин тому прочитала у притулку. Меґі знала свою відповідь.

— Останні, хто горів, — сказала вона спокійно, — твої люди. Вогнем у цьому світі керує один чоловік, аж зовсім не ти.

Змієголов розглядав Меґі. Він вичікував, мов гладкий кіт, який ще не знає, як йому бавитися з мишею, аби отримати найбільше задоволення.

— А, ти, певно, кажеш про вогнедува. Думаєш, він прийде і спробує тебе врятувати? Коли так, то я нарешті згодую його вогню, який, як кажуть, йому підкоряється.

— Мене не треба рятувати, — заперечила Меґі. — Я все одно прийшла б до тебе. Навіть коли б ти не послав по мене.

Срібні колони затряслися від сміху. Змієголов перехилився через стіл і дивився на дівчинку з відвертим зацікавленням.

— Та ну! — сказав він. — Щоб благати мене про таткове звільнення? Цей розбійник — твій тато, хіба ні? Принаймні Мортола мене в цьому переконує. Вона каже, що ми спіймали і твою маму.

«Феноліо забув про Мортолу! Не згадав її жодним словом. Не думай про це, Меґі. Будь незворушна, як тоді, коли викликала Тінь. Ну ж бо, вигадуй! Знайди слова і домішай їх до тих, які написав Феноліо».

— Сорока каже правду. — Голос Меґі линув спокійно і лунко, наче її серце не билося, мов загнане звірятко. — Ти спіймав батька після того, як Мортола майже вбила його, ти тримаєш мою маму у в'язниці. Та я тут не для того, щоб благати про милосердя. Я пропоную тобі домовитись.

— Домовитися? — Змієголов схопив дружину за руку. — Що ти можеш запропонувати, чого б я не міг собі взяти?

— Мій батько, — вела вона далі, насилу опанувавши свій голос, — не розбійник. Він палітурник і чарівник. Він єдиний, хто не боїться смерті. Ти ж бачив його рани? Мортола намагалася його вбити — хіба він помер? Ні. Він повернув Козимо Вродливого. Якщо ти відпустиш його і мою маму, тобі більше не доведеться боятися, бо мій батько, — Меґі витримала паузу, — може зробити тебе безсмертним.

У великій залі стало неймовірно тихо.

— Вона бреше! — крикнула Сорока. — Маленька відьма бреше! Не вір жодному її слову. Це все її язик, зачарований язик. Він її єдина зброя. Її батько може померти. Приведіть його сюди, і я вб'ю його на ваших очах, і цього разу все буде як годиться!

Серце Меґі забилося, мов скажене. Що вона наробила?

— Як? — лише запитав Змієголов. — Як твій батько зробить те, що ти обіцяєш?

Змієголов думав про наступну ніч. Він згадав про страх, який на нього чекав: більший, ніж минулої ночі, безжальніший…

Меґі нахилилася над столом. Вона промовляла слова, наче заново їх читала.

— Мій батько зробить для тебе книжку! — сказала вона тихо, щоб ніхто, крім Змієголова, не почув її. — Він зробить її з моєю допомогою, книжка матиме п'ятсот порожніх сторінок. Він одягне її в дерево і шкіру, поставить на неї латунні замки. На першій сторінці ти власноруч напишеш своє ім'я. На знак подяки ти відпустиш мого батька і всіх, кого він скаже. Сховаєш книжку в місці, яке знаєш лише ти: поки існуватиме ця книжка, ти безсмертний. Доки книжка недоторканна, тебе нічого не вб'є: жодна хвороба чи жодна зброя.

Змієголов утупився в Меґі налитими кров'ю очима.

— А якщо її хтось спалить або розірве? Папір, як не крути, не такий надійний, як срібло.

— Мусиш добре її стерегти, — сказала Меґі. Їй здавалося, ніби вона чує власний голос, який знову читає текст Феноліо: «Та одного дівчина не розповіла Змієголову: як книжка зробить його безсмертним, так само легко і вб'є його. На її білих аркушах варто лише написати три слова: серце, кров, смерть».

— Що вона там бурмоче? — Мортола обперлася об стіл кістлявими руками. — Не слухайте її! Вона відьма і брехуха! Вбийте її та її батька, бо вона вб'є вас! Може, той старий, про якого я вам розповідала, написав їй ці слова!

Змієголов повернувся до Мортоли, і на мить Меґі злякалася.

— Замовкни! — крикнув він на Сороку. — Можливо, Каприкорн до тебе й дослухався, але його нема, так само, як і живодайної Тіні. Тебе я терплю лише тому, що ти зробила мені послугу! Більше жодного слова про Чарівновустого і стариганів, які оживлюють літери. Інакше відправлю туди, звідки прийшла: на кухню до прислуги.

Мортола зблідла.

— Я вас попередила! — сказала вона хрипким голосом. — Не забувайте!

І сіла з кам'яним виразом обличчя на стілець. Баста кинув на неї стривожений погляд, та Мортола не звернула на нього уваги: вона вдивлялася в Меґі, переповнена ненавистю.

Змієголов наколов ножем засмажену пташку — ціла гора таких пташок лежали перед ним на срібній таці — і з задоволенням запхав її до рота. Схоже, сварка з Мортолою додала апетиту.

— Ти допомагатимеш батькові працювати? — спитав він і виплюнув кістки в руку слуги, який швидко до нього підійшов. — Отже, він навчив доньку свого. А чи відомо тобі, що в моїх володіннях це заборонено?