Ведмідь бурчав крізь сон, Роксана неспокійно повернула голову. Вона тримала руку Вогнерукого, наче хотіла взяти його з собою у свої сни.

— Ти сказав хлопцеві, що ви повернетеся в замок, — сказав Принц. — Можете піти з нами.

— Ви хочете в Сутінковий замок? Навіщо? Штурмувати з цими кількома розбійниками? Чи, може, розповіси Змієголову, що він упіймав не ту людину? З ось цим на носі. — Вогнерукий застромив руку між ковдри, які лежали на землі, і витягнув маску птаха: сойчине пір'я пришито до порепаної шкіри. Натягнув маску на порубцьоване обличчя.

— Багато хто з нас носив цю маску, — сказав Принц. — І тепер вони знову хочуть повісити невинного за те, що ми зробили.

— Це не лише ваші крадіжки, це вигадки Феноліо! — вигукнув Вогнерукий роздратовано. — Принце, ти не можеш врятувати Чарівновустого — загинеш разом з ним. Чи віриш, ніби Змієголов його відпустить, бо ти вирішив здатися?

— Ні, я не такий дурень.

— Твої неписані правила… — простогнав Вогнерукий. — Ти навіть не знаєш Чарівновустого! Як ти можеш померти за когось, кого навіть не знаєш?

— А за кого помер би ти? — запитав Принц у відповідь.

Фарид побачив, як Вогнерукий подивився на спляче Роксанине обличчя, а тоді на нього, і заплющив очі.

— Ти помер би за Роксану, — почув він Принців голос.

— Можливо. А можливо, й ні. В тебе багато шпигунів у Сутінковому замку?

— Авжеж. Дівчата на кухні, конюхи, кілька вартових, хоча вони дуже дорогі, але найкорисніше — сокільник Змієголова час від часу посилає новини птахами. Я відразу дізнаюся, якщо вони визначать день страти. Відтоді як ти зіпсував Змієголову мою страту, він більше не влаштовує таких вистав на площах. Він все одно ніколи не любив видовищ. Страта для нього — серйозна справа.

За кілька днів нога Вогнерукого стала гоїтися. Фарид саме розповідав двом куницям, як вони незабаром прокрадуться в Сутінковий замок і врятують Меґі та її батьків, коли до мансарди дійшла кепська звістка. Її приніс спостерігач за омбрійською дорогою. По його обличчю текла кров, і він ледь тримався на ногах.

— Їх убивають! — усе повторював він. — Їх усіх вирізають.

— Де? — запитав Принц. — Де саме?

— Не буде і двох годин звідси, — відповів той, — усе на північ.

Принц залишив у мансарді десятьох людей. Решта вирушили навпростець крізь ліс.

Шум бою почувся задовго до того, поки стало щось видно. Принц подав знак іти повільніше. Зігнувшись, вони пройшли кілька кроків і внизу крутого схилу побачили омбрійську дорогу. Вогнерукий потяг Фарида і Роксану до землі, хоча у їхній бік ніхто не дивився. Внизу билися сотні воїнів, та розбійників між них не було. Розбійники не носили кольчуг, лат, шоломів, прикрашених павичевим пір'ям, вони не мали коней і гербів, вишитих на шовкових плащах.

Вогнерукий міцно притис Роксану до себе, коли та стала схлипувати. Сонце опускалося за пагорб. Дорога вкрита мертвими, вони лежали один на одному. Невеличкий загін іще сидів на конях. Козимо був лютий і наляканий. На мить здалося, ніби цей загінчик прорветься. Аж тут Рудий Лис розсік їх панцерними, блискучими, як смертоносні жуки. Вони скосили Козимо та його людей, як суху траву. Сонце потопало за пагорбом, усмоктуючи пролиту кров. Рудий Лис збив Козимо з коня. Вогнерукий сховав обличчя у Роксаниному волоссі, наче втомився дивитись, як працює смерть.

Небагато людей Козимо пережили свого князя. Може, з десяток утекло в ліс Солдати Змієголова вибухнули переможним криком і накинулись на полеглих. Рудий Лис наказав покласти Козимо Вродливого на коня і відвезти геть.

— Навіщо їм Козимо? — прошепотів Фарид.

— Його труп — доказ. Цього разу таки мертвий! — люто відповів Вогнерукий.

— Загинув… — прошепотів Чорний Принц. — Зараз уся Омбра — то вдови і сироти.

Солдати Змієголова усе вантажили на коней те, що змогли вкрасти в загиблих. Стемніло, і між деревами запала тиша. Тиша, що приходить разом зі смертю.

Внизу між мертвими з'явилися білі жінки.

Феноліо ходив між загиблих. Усі загинули: Мінервин чоловік, його сусід і батько хлопця, який так часто випрошував у нього оповідки… Загинули всі. І він би теж загинув, якби кінь не налякався і не скинув його. Він відповз у ліс, сховався, як звір, і спостерігав за різаниною.

Феноліо бродив від трупа до трупа, проклинаючи себе, свою історію, світ, який він створив. Коли він відчув на плечі чиюсь руку. За ним стояв Чорний Принц.

— Що ти тут робиш? — накинувся Феноліо на нього і розбійників, що стояли довкруж. — Ти теж хочеш померти? Зникніть, сховайтесь і дайте мені спокій. — Старий ударив себе по лобі Клята голова, навіщо вона їх вигадала?

Феноліо впав на коліна, сиплючи прокльони собі, Змієголову, Козимо. Аж ураз побачив Вогнерукого.

— Ти! — зашипів він і, хитаючись, звівся на ноги. — Ти ще живий! Ти не вмер! Але я ж написав про твою смерть!

— Ти б, напевно, зрадів, якби я холонув, як і оці. Добре, що є Фарид. Зрештою, його ти передбачити не міг.

Фарид. Хлопець, якого Мортимер висмикнув з пустельної історії. Фарид стояв біля Вогнерукого і свердлив Феноліо поглядом, наче хотів убити. Ні, хлопцеві тут не місце. У цьому й біда цієї оповідки: кожен втручається в його розповідь. Так ніколи не наведеш ладу.

— Я не знайшов Козимо! — промимрив Феноліо. — Хтось його бачив?

— Його забрав Рудий Лис, — відповів Принц. — Можливо, вони виставлять його тіло, щоб усі бачили. Щоб більше ніхто не сумнівався, що Козимо мертвий.

Феноліо вирячився на Принца, аж Ведмідь загарчав.

— Не розумію! Як таке сталося? Хіба Меґі не прочитала того, що я написав? Роксана її знайшла? — Він розпачливо подивився на Вогнерукого. Як добре він пригадував той день, коли написав про Вогнежерову смерть. Добра сцена, певно, найкраща з написаних ним.

— Роксана віддала Меґі листа. Запитай її сам, якщо не віриш. Хоча зараз вона з тобою не говоритиме. — Вогнерукий показав на жінку, яка ходила між загиблих. Роксана. Вродлива Роксана. Вона нахилялась над мертвими, заглядала в їхні застиглі обличчя. Одному чоловікові, до якого саме підходила біла жінка, Роксана закрила вуха і покликала до себе двох розбійників.

«Чого ти так вирячився? — хотів був закричати Феноліо. — Зрештою, я і твою дружину створив!»

— Ну хай так. Роксана віддала Меґі листа, — сказав він натомість. — Але чи прочитала вона його вголос?

Вогнерукий подивився на старого з відразою.

— Намагалась, але тієї ночі Змієголов забрав її в Сутінковий замок.

— Ось воно! — вигукнув Феноліо. — Я гадав, усе зіпсувалося через те, що Козимо зарано розпочав бій! Текст, мій чудовий текст… Меґі не дочитала його! Якби дочитала, все було б добре!

— Нічого доброго не було б! — Вогнерукий так гарикнув, що Феноліо мимоволі відсахнувся. — Жоден з тих, хто тут лежить, не загинув би, якби ти не повернув Козимо!

Принц і його люди, не вірячи вухам, ошелешено дивилися на Вогнерукого.

— Чого повитріщались? — закричав Фарид на розбійників, стаючи перед Вогнеруким. — Усе так, як він каже! Феноліо повернув Козимо з царства мертвих. Я був при цьому!

— Жоден не повернувся з царства мертвих! Я створив нового Козимо. І все було б добре. Не можна було переривати Меґі, вона мала дочитати! Мій Козимо став би чудовим князем…

Перш ніж старий устиг щось сказати, Принц затис йому рота долонею.

— Досить! — сказав він. — Твій Козимо мертвий. Людина, яку вони через твої пісні вважають Сойкою, теж скоро помре. Ти дуже любиш бавитися зі смертю, чорнильний ткачу. — А далі, повернувшись до своїх людей, сказав: — Шукайте поранених! Поспішайте! Ми вже давно мали зникнути з дороги.