— Чому питаєш? — Обличчя було привітне, а погляд насторожений.

— Кропива каже, він може передати від мене звісточку.

— Звісточку? Кому? — Він витягнув ліву ногу, потер коліно так, наче те йому боліло.

— Він — вогнедув. Вогнерукий його ім'я. Його обличчя…

Хмароходець провів пальцем по щоці.

— …Три рубці, я знаю. Що ти хочеш від нього?

— Я хочу, щоб ти відніс йому оце! — Реза опустилася на коліна біля вогню і залізла до кишені своєї сукні. Трохи паперу й олівця вона завжди мала при собі, роками вони замінювали їй язика. Тепер її голос повернувся, та для звістки Вогнерукому дерев'яний язик був корисніший. Тремтячими руками вона почала писати, не зважаючи на недовірливі очі, які стежили за її рукою, ніби вона робила щось заборонене.

— Вона вміє писати, — зауважив беззубий.

В його голосі прозвучав осуд. Колись давно, дуже давно, Реза сиділа на базарах, у місцинах по той бік хащі, у чоловічому одязі, з коротко постриженим волоссям, бо не знала іншого способу заробити на хліб — письмо заборонено жінкам у цьому світі. Покаранням було рабство, і Реза стала Мортолиною рабинею, бо саме вона знайшла її маскування та отримала дозвіл взяти її з собою до Каприкорнової фортеці як винагороду.

— Вогнерукому буде нелегко прочитати це, — спокійним голосом заявив Хмароходець.

— Ні, він зможе. Я його навчила.

Як недовірливо вони подивились на неї! Літери. Загадкові речі, інструмент для багатих, задумані не для чарівників і, певно ж, не для жінок…

Лише Хмароходець усміхнувся.

— Ви тільки погляньте. Вогнерукий вміє читати, — сказав він тихо. — Гаразд, але я не вмію. Отже, скажи мені краще, що ти написала, щоб я передав йому ще і на словах, у разі, якщо лист загубиться. З написаними словами це може легко трапитися, набагато легше, ніж з тими, що в голові.

Реза поглянула Хмарохідцеві в обличчя. «Ти надто довірлива до незнайомих людей», — як часто Вогнерукий казав їй це, та який вибір вона мала? Реза тихо повторила те, що написала:

— «Любий Вогнерукий! Я з Мо у шпільманському таборі, в непрохідній хащі. Мортола і Баста привели нас сюди, а Мортола… — Її голос відмовив їй, коли вона промовляла це, — Мортола стріляла в Мо. Меґі також тут, я не знаю, де саме, але прошу, знайди її і приведи до мене! Подбай про неї, як намагався оберігати мене. Та остерігайся Басти! Реза».

— Мортола? Чи не так звали оту стару, що бешкетувала у паліїв? — Шпільманові, який про це запитав, бракувало правої руки. Злодій. За крадіжку хліба позбавляли лівої, а шматка м'яса — правої руки.

— Так, кажуть, вона отруїла більше людей, ніж у Змієголова волосся! — Хмароходець підкинув дровеняку ближче у вогонь. — А Баста тоді порізав Вогнерукому обличчя. Він не зрадіє, почувши обидва імені.

— Але ж Баста помер! — вставив беззубий шпільман. — І про стару те саме казали!

— Розповісте про це дітям, — сказав котрийсь, що повернувся до Рези спиною, — щоб вони краще засинали. Такі, як Мортола, не вмирають. Вони самі вбивають.

«Вони мені не допоможуть! — подумала Реза. — Ні, після того, як почули обидва імені». Єдиний, хто дивився на неї до певної міри привітно, був чоловік, одягнений у червоно-чорні кольори вогнедувів. А Хмароходець усе ще розглядав її, ніби не знав, що й думати про неї та про її звістку. Та зрештою він мовчки забрав у неї з рук листа і заховав до торбини, яку носив на паску.

— Гаразд, я передам Вогнерукому твоє повідомлення, — сказав він. — Я знаю, де він.

Він їй допоміг. Реза не могла в це повірити.

— Дякую тобі. — Вона знову підвелася, хитаючись від утоми. — Як гадаєш, коли він отримає звістку?

Хмароходець потер коліно.

— Спочатку треба підлікувати ногу.

— Звісно. — Реза проковтнула слова, якими хотіла благати про терміновість. Тільки не підганяти, бо ще передумає. Хто тоді шукатиме для неї Вогнерукого? Дровеняка розтріскалася в полум'ї і посипала розжарені іскри їй до ніг. — Не маю чим тобі заплатити, — сказала вона, — та, може, візьмеш ось оце. — Вона зняла з пальця обручку і простягнула її Хмарохідцеві. Беззубий так жадібно розглядав золоту прикрасу, ніби сам охоче потягнувся б до неї рукою, та Хмароходець похитав головою.

— Ні, забудь про це, — сказав він. — Твій чоловік хворий, віддавати обручку — приносить нещастя, чи не так?

Нещастя. Реза поквапливо натягнула каблучку назад на палець.

— Так, — пробубоніла вона. — Так, ти маєш рацію. Дякую тобі. Я тобі дуже дякую!

Вона зібралася йти.

— Гей, ти! — Шпільман, який тоді відвернувся від Рези, поглянув на неї. На правій руці він мав лише два пальці. — Твій чоловік… він має темне волосся. Темне, як кротяче хутро. І він високий, дуже високий.

Реза розгублено поглянула на нього.

— Так?

— А ще рубець. Саме там, як у піснях. Я бачив його. Кожен знає, звідки він у нього: Пси Змієголова вкусили його туди, коли він полював на дичину поблизу Сутінкового замку і забив одного з оленів, білого оленя, якого вбити має право лише Змієголов.

Про що він каже? Реза пригадала слова Кропиви: «Розумно було б з твого боку запобігти, щоб інші побачили рубець на його руці».

Беззубий сміявся.

— Послухайте-но Двопалого. Він вважає, що там у печері лежить Сойка. Відколи це ти віриш у дитячі казки? Може, ще і його пір'яна маска з ним?

— Звідки мені знати? — гиркнув Двопалий. — Чи я його сюди привів? Та я вам кажу, це він!

Реза відчула, як пильно розглядає її вогнедув.

— Я не знаю, про що ви кажете, — мовила вона. — Я не знаю ніякого Сойки.

— А, он як? — Двопалий схопив лютню, яка лежала поруч із ним у траві. Реза ще ніколи не чула такої пісні:

Як вони всі витріщилися на неї! Реза відступила крок назад.

— Я мушу повертатись до свого чоловіка, — сказала вона. — Ця пісня… не має нічого спільного з ним, повірте мені.

Вона спиною відчувала їхні погляди. «Забудь про них, Резо! — подумала вона. — Вогнерукий отримає твоє повідомлення, решта не має значення».

Жінка, яка зайняла її місце, мовчки підвелася і знову лягла до інших людей. Реза настільки знесиліла, що ледь трималась на ногах, опускаючись на коліна на вкриту листям долівку. Знову виступили сльози. Вона витерла їх рукавом, занурила обличчя в тканину, яка пахла чимось настільки знайомим… будинком Елінор… старою канапою, на якій вона сиділи з Меґі та розповідала їй про цей світ. Реза схлипувала так голосно, що боялася збудити когось. Вона затисла рукою вуста.

— Резо? — Це було щось подібне до шепоту.

Вона підвела голову. Мо дивився на неї. Він дивився на неї.

— Я чув твій голос, — шепотів він.

Реза не знала, що їй робити: сміятися чи плакати. Вона схилилась над ним, цілуючи його обличчя. Сміялась і плакала.

Після свята в замку минуло два дні, два дні, за які Феноліо показав Меґі кожен куточок Омбри.

— А от сьогодні, — сказав він, коли вони зібралися йти після сніданку, — сьогодні я покажу тобі річку. Це крутий узвіз, трохи неприємний для моїх старих кісток, та в іншому місці ніде більше так спокійно не поговориш. Якщо нам пощастить, ти зможеш там побачити русалок.