Меґі залюбки побачила б русалку. У непрохідній хащі, в каламутному ставку вона знайшла одну-єдину русалку, і то, щойно віддзеркалення Меґі з'явилося на воді, вона втекла. Але про що Феноліо хотів спокійно поговорити? Здогадатись було не важко.

Що цього разу вона має вичитати з книжки? Кого і звідки? З іншої оповідки Феноліо? Стежка, якою він повів її донизу, звивалася вздовж крутоберегих ланів, на яких на вранішньому сонці, згорбившись, працювали селяни. Як це, напевно, тяжко — зібрати з кам'янистого ґрунту досить врожаю, щоб вижити взимку. А до того ж усі ці таємні їдці, що прикладалися до мізерних запасів: миші, борошняні хробаки, личинки і мокриці. Життя у світі Феноліо було набагато складніше, проте Меґі здавалося, що його оповідка з кожним наступним днем сповивала її серце чарами, липкими, як павутиння, і водночас принадними…

Все довкола здавалося таким справжнім. Туга за домівкою майже зникла.

— Ходи-но! — Голос Феноліо вивів її із задуми. Річка вигравала на сонці між берегів, облямованих зів'ялим цвітом, що плив по воді. Феноліо схопив її за руку і потягнув за собою між здорових каменюк. Сповнена надії, Меґі схилилась над потоком, що повільно ніс свої води, втім не було видно жодної русалки.

— Власне, вони лякливі. Забагато людей!

Феноліо незадоволено вказав на жінок, які неподалік прали білизну. Він подав знак Меґі йти далі, поки не вщухли голоси і було чути лише плескіт води. Позаду них у блакитному небі височіли омбрійські дахи і вежі. Будинки тіснилися поміж мурами, як птахи у завузькому гнізді, над ними майоріли чорні прапори замку, немов відтворюючи на небі горе Тлустого князя.

Меґі вилізла на плаский камінь, глибоко занурений у воду. Річка була неширока, але здавалася глибокою, з водою, темнішою за тіні на протилежному березі.

— Ну що, бачиш? — Феноліо мало не з'їхав із вогкого каменя.

Меґі похитала головою.

— Що з тобою? — Феноліо знав її добре після усіх цих днів та ночей, проведених разом у Каприкорновому будинку. — Невже знову тужиш за домівкою?

— Ні, ні. — Меґі присіла на коліна і провела пальцями по холодній воді. — Я просто знову бачила цей сон.

Напередодні Феноліо показував їй пекарський провулок, будинки, в яких мешкали багаті торговці прянощами і тканинами, кожну квітку, кожен коштовно обрамлений фриз, якими вмілі омбрійські різьбярі вицяцькували міські будинки. Здавалося, Феноліо вважав це все своїм самобутнім витвором, судячи з гордості, з якою він водив Меґі до кожного закапелка.

«Та ні, не до кожного, — визнав він, коли Меґі хотіла затягти його до провулка, який вони ще не бачили. — Звісно, Омбра має й жахливий бік, але навіщо цим завантажувати твою милу голівку?»

Було вже темно, коли вони повернулися до Мінервиної мансарди. Феноліо сварився з Розенкварцом, бо скляний чоловічок обляпував фей чорнилом. Хоча голоси обох гучнішали, Меґі все одно задрімала під вікном на солом'яному матраці, якого для неї Мінерва доручила занести нагору. Аж раптом з'явилося щось тьмяне, червоне з вологим відблиском, і її серце все швидше й швидше забилося, все швидше, поки вона не прокинулася…

— Он, поглянь! — Феноліо доторкнувся до її руки.

Під вологим покровом річки вигравала барвиста луска. Спершу Меґі вважала її листям, але потім побачила очі, очі, що дивилися на неї, подібні до людських, але й геть інші, бо не мали білків. Русалчині руки, майже прозорі, вражали ніжністю і тендітністю. Ще один погляд — хвіст у лусочках вдарив по воді, і нічого вже не було видно, крім зграї сріблястих, як слиз равлика, риб і табунця вогняних ельфів, яких вона бачила з Фаридом у хащі. Фарид… він розпустив їй до ніг вогняну квітку, лише для неї. Вогнерукий багато чого навчив його…

— Мені здається, що бачу один і той самий сон, я не можу пригадати. Пам'ятаю лише страх. Ніби трапилося щось жахливе! — Вона повернулася до Феноліо. — Як ти гадаєш, таке буває?

— Дурниці! — Феноліо прогнав думку, як уїдливу комаху. — У твоєму злому сні винен лише Розенкварц. Певно, феї сідали тобі на чоло вночі, бо він їх розізлив! Вони малі мстиві бідолахи, і на кому вони помстяться, їм, на жаль, байдуже.

— Ага. — Меґі знову занурила пальці у воду. Вона була така холодна, що дівчинка здригнулася. Вона чула, як, перучи, сміялися жінки, а якийсь вогненний ельф прилаштувався на її руці. З людського обличчя на неї витріщилися комашині очі. Меґі поквапливо зігнала крихітну істоту.

— Дуже мудро, — мовив Феноліо. — Від вогненних ельфів мусиш убезпечитися. Вони спалять тобі шкіру.

— Я знаю, Реза розповідала. — Меґі поглянула ельфові услід. На руці залишилася червона пекуча пляма.

— Вони — мій винахід, — гордо пояснив Феноліо. — Вони виробляють мед, який дозволяє розмовляти з вогнем. Дуже популярний серед вогнедувів. Та ельфи хапають кожного, хто заблизько підходить до їхніх гнізд. Навряд чи хто знає, як украсти мед і не вжалитись. Вогнерукий чи не єдиний.

Меґі лише кивнула. Вона заледве слухала.

— Про що ти хотів зі мною поговорити? Ти хочеш, щоб я щось прочитала, так?

Кілька зів'ялих червоних квіток пропливло по воді, червоних, як засохла кров, і серце Меґі знову забилося так сильно, що вона притисла руку до грудей. Що ж це коїться?

Феноліо розшнурував торбину і витрусив у долоню плаский зеленкуватий камінець.

— Розкішний, правда? — запитав він. — Я придбав його сьогодні вранці, ти ще спала. Це берил, камінь для читання. Його використовують як окуляри.

— Я знаю, і що? — Меґі провела пучками по гладенькому каменю. — У Мо було їх чимало. Вони лежали на підвіконні його майстерні.

— Що-що? Ну не будь така нетерпляча! Віоланта підсліпувата, як кріт, а її чарівний синочок заховав її камінь для читання. Отже, я придбав нового (хоча це мене мало не розорило). Сподіваюсь, вона мені буде настільки вдячна, що розповість нам дещо про її покійного чоловіка! Звісно, я вигадав Козимо, та вже минуло чимало часу відтоді, коли я написав про нього. Чесно кажучи, я не дуже пригадую. Окрім того, хтозна, як він змінився відтоді, як ця оповідка надумала розвиватися самостійно!

У Меґі пробудилося лихе передчуття. «Ні, він не може мати такий намір. Навіть Феноліо не може додуматись до такого! Правда?»

— Послухай, Меґі! — Він стишив голос, немов жінки, які вище за течією прали білизну, могли його почути. — Ми обоє повернемо Козимо!

Меґі випросталася так різко, що мало не послизнулась і не впала у воду.

— Ти збожеволів. Украй збожеволів! Козимо помер!

— Це хтось може довести? — Усмішка Феноліо їй не сподобалася. — Я ж тобі казав, — його тіло спалили до невпізнання. Навіть його батько був не певен, чи то був Козимо! Лише коли промайнуло півроку, він дозволив поховати померлого у саркофазі, призначеному для сина.

— Але то був Козимо, чи ні?

— Хто запевне скаже? Була жахлива різанина. Подейкують, ніби палії зберігали алхімічний порошок у фортеці. Рудий Лис підпалив його, щоб урятуватися втечею. Полум'я охопило Козимо та більшість його людей, мури позавалювалися, і ніхто не міг пізніше сказати, хто були ті небіжчики, яких знайшли серед руїн.

Меґі здригнулась. Та Феноліо, здавалося, все це дуже подобалося. Вона не могла повірити у те, що він виглядав задоволеним.

— То напевно був він, ти знаєш це! — прошепотіла Меґі. — Феноліо! Ми не можемо воскрешати мертвих!

— Я знаю, знаю, напевно ні. — Його голос був сповнений сильного жалю. — Хоча — хіба не мерці повернулися, коли ти викликала Тінь?

— Ні! Вони всі знову перетворилися на попіл! Уже за кілька днів. Елінор страшенно плакала: вона поїхала до Каприкорнового села, хоча Мо намагався відмовити її, і навіть там більше не було нікого. Вони всі зникли. Назавжди.

— Гм… — Феноліо уважно вдивлявся у свої руки. Вони виглядали як руки селянина або ремісника, не так, як виглядають руки, які лише водять пером. — Отже, ні, ну гаразд! — пробурмотів він. — Можливо, так воно й краще. Що ж то буде за оповідка, якщо в будь-який час мертві оживатимуть? Це призведе до безнадійного хаосу і стане зовсім нецікаво! Ні. Ти маєш рацію: мертві мають залишатися мертвими. І тому ми не повертатимемо Козимо, а лише когось, хто схожий на нього!