Вони знову тут. Мо відчував, як вони наближалися, бачив їх навіть із заплющеними очима: білі жінки, з блідими обличчями, з безбарвним і холодним поглядом. Оце було й усе, з чого ще складався світ: білі тіні у темряві та біль у грудях, червоний біль. Кожен подих повертав його назад. Дихати. Колись це було так просто? Наразі тяжко, так тяжко, ніби його вже поховали, ніби насипали на груди землі, на пекучий тіпаючий біль. Він не міг поворухнутися. Його тіло було ні на що непридатне, — розпечені ґрати. Мо хотів було розплющити очі, та його вії були такі тяжкі, ніби з каменю. Все втрачено. Лише слова лишилися: біль, страх, смерть. Білі слова. Без кольору, без життя. Лише червоний біль.
«Чи це і є смерть? — думав Мо. — Оце ніщо, заповнене блідими тінями?» Інколи йому здавалося, що він відчуває пальці безкровних жінок, що хапають його за пекучі груди, намагаючись розчавити йому серце. Їхній подих торкався його жагучого обличчя, і вони шепотіли йому ім'я, та не те, на яке він звик відгукуватися.
— Сойка, — шепотіли вони.
Здавалося, їхні голоси було створено з холодної журби, суцільної журби.
— Це дуже просто, — шепотіли вони, — тобі навіть не потрібно розплющувати очей. Жодного болю, жодної темряви. Підводься, — шепотіли вони, — настане той час. — І вплітали білі пальці поміж його пальців: така чудова прохолода на його палаючій шкірі.
Втім, інший голос не давав йому йти. Невиразний, ледь сприйнятний, він доносився крізь шепіт, ніби долинав із безвісті. Чужий, майже немилозвучний серед шепотіння тіней. «Мовчи! — хотів він сказати йому кам'яним язиком. — Помовч, прошу, відпусти мене!»
Бо лиш він міцно стримував його у палаючому будинку, яким було його тіло. Та голос промовляв далі.
Він знав цей голос, але звідки? Не міг пригадати. Минуло багато часу відтоді, як він востаннє чув його, забагато…
У підвалі Елінор
Книжкові полиці вгинаються, здіймаючись
вгору, Під тягарем тисяч поснулих душ.
Мовчки, повен надії:
Щораз, розгортаючи книжку,
Що розбуркаю ще одну душу.
Ши Хуань. Книжки
«Треба було зручніше обмебльовувати підвал!» — розмірковувала Елінор, спостерігаючи, як Даріус накачував помпою надувного матраца, якого він знайшов за стелажем з харчами. З другого боку, чи могла вона завбачити, що якогось жахливого дня муситиме спати у своєму підвалі, у той час, коли в її чудовій бібліотеці сидітиме якийсь Кругловидий в окулярах зі своїм слинявим псом і вдаватиме домовласника? Жалюгідна дворняга мало не зжерла фею, яка злетіла з Орфеєвого язика. Блакитна фея і жайворонок панічно пурхали, б'ючись об шибки. Оце і все, що він вичитав із книжки замість чотирьох людей!
— От і маєш! — урочисто заявив Орфей. — Двоє замість чотирьох! Вичитується щораз менше і менше. І, певно, мені таки колись вдасться не витягти звідти нікого.
«Самовдоволена мерзота! Ніби цікаво, кого він вичитав звідти. Реза і Мортимер зникли! Мортола з Бастою також… Хутко, Елінор, подумай про щось інше!»
Якби вона могла принаймні сподіватися, що найближчим часом хтось якоюсь мірою корисний постукає в двері її будинку! Але такий відвідувач, на жаль, — нездійсненна річ. Елінор ніколи не була дуже товариська, а паче не стала нею після того, як Даріус зобов'язався піклуватися про її книги, а Мо, Реза і Меґі переїхали до неї. Яке товариство їй ще було потрібне?
Щось підозріло засвербіло в носі. «Хибна думка, Елінор! — застерегла вона себе, ніби за останні години думала про щось інше. — З ними все гаразд! — повторювала вона сама собі. — Ти б відчувала, якби з ними щось сталося. Хіба не так було в усіх оповідках? Якщо з кимось, кого любиш, щось трапляється, то відчуваєш щось подібне до поколювання в грудях?»
Даріус нерішуче всміхнувся до неї, а його нога невпинно натискала на повітронагнітач. Надувний матрац уже був схожий на гусінь, величезну, вщент розтоптану гусінь. Як вона спатиме? Вона ж сповзатиме додолу і падатиме на холодну цементну підлогу.
— Даріусе! — сказала вона. — Мусимо діяти! Ми ж не можемо просто так дозволити заперти нас тут, у той час, як Мортола…
«О Господи, як стара відьма дивилася на Мортимера. Не думай про це, Елінор! Просто не думай! І про Басту з його рушницею також. Чи про Меґі, яка самісінька блукає непрохідною хащею. Так, звісно, вона одна! Хлопця, напевно, давно розтоптав велетень…» Добре, що Даріус не знав, як безладно її проймали думки, як постійно їй на очі наверталися сльози…
— Даріусе! — Елінор шепотіла, бо напевно Ґевал вартував під дверима. — Даріусе, все залежить від тебе! Ти мусиш зачитати їх назад!
Даріус так енергійно трусив головою, що окуляри йому мало не сповзли на носа.
— Ні! — Його голос тремтів, як листя на вітрі, і його нога знову почала помпувати, немов не було нічого терміновішого, крім цього дурного матраца. Даріус раптом зупинився і затулив обличчя руками. — Ти ж знаєш, що трапляється! — почула Елінор його приглушений голос. — Ти ж знаєш, що з ними буде, коли я боюся. — Елінор зітхнула.
Так. Вона знала. Плескаті обличчя, ноги, що не згинаються в колінах, втрата голосу… і він, звісно, боявся. Напевно ще більше, ніж вона, бо Даріус знав Мортолу і Басту значно довше…
— Так. Ну гаразд. Ти маєш рацію, — пробурмотіла вона і з відсутнім поглядом почала совати на місце кілька консервних бляшанок: томатний соус, равіолі (не дуже смачні), червону квасолю. Мортимер любив червону квасолю. І знову засвербіло в носі.
— Гаразд! — сказала вона і рішуче відвернулась. — Тоді власне нехай Орфей і зробить це. — Як спокійно і стримано пролунав її голос! Так, вона була талановита актриса. Вже одного разу Елінор помітила за собою це, тоді у Каприкорновій церкві, коли теж, здавалося, все було втрачено… Якщо замислитися, того разу все виглядало навіть трохи гірше.
Даріус здивовано поглянув на неї.
— Не дивись на мене так, заради Бога! — прошипіла вона. — Я й сама не знаю, як ми можемо його спонукати до цього. Поки що.
Вона ходила туди-сюди, поміж стелажами, між консервами і банками.
— Він самовпевнений, Даріусе! — шепотіла вона. — Дуже самовпевнений. Ти бачив, як він мінився, коли збагнув, що Меґі вдалося те, що він роками даремно намагався зробити? Він напевно ж хотів би від неї дізнатися… — вона різко зупинилась і поглянула на Даріуса, — як їй це вдалося.
Даріус припинив помпувати.
— Так! Але для цього Меґі має бути тут.
Вони переглянулися.
— От ми це й зробимо, Даріусе! — прошепотіла Елінор. — Ми переконаємо Орфея вичитати Меґі, а потім вона вичитає з книжки Мортимера і Резу, тими ж словами, які він використав для неї! Ось так має бути! Так!
Вона знову забігала туди й сюди, як пантера з вірша, який вона так любила. От лише погляд її вже не був безнадійний. Вона мусила облаштувати все майстерно. Орфей розумний. «Ти теж розумна, Елінор, — промовляла вона до себе. — Просто спробуй!»
Вона не могла нічого з собою вдіяти, вона мусила знову думати про те, як Мортола дивилась на Мортимера. «А що, коли вже запізно, що, коли?.. Ні!»
Елінор випнула підборіддя, розправила плечі і впевнено покрокувала до дверей підвалу. Вона постукала долонею по лакованому в білий колір металу.
— Гей! — закричала вона. — Гей, Ґевале! Відчини! Я мушу поговорити з цим Орфеєм! І негайно.
Та за дверима і не поворухнулося — і Елінор знову опустила руку. На мить у неї промайнула жахлива думка про те, що обидва втекли і залишили їх зачиненими… А тут унизу немає навіть консервного ножа! Що за сміховинна смерть! Померти з голоду серед купи консервних бляшанок. Вона підняла вгору обидві руки, щоб знову потарабанити в двері, як почула кроки, що віддалялися вгору по сходах від підвалу до передпокою.
— Гей! — закричала вона так голосно, що Даріус за її спиною здригнувся від переляку. — Гей, ти, Ґевале, зачекай! Відчини! Я мушу поговорити з Орфеєм!
