Меґі подивилась на нього, не відчуваючи страху. Навіть ці слова вийшли з-під пера Феноліо, кожнісіньке слово, вона знала, що Змієголов скаже далі, бо вона їх теж прочитала…

— Ремісникам, які порушують цей закон, моя мила дитинко, я звелю відрубати праву руку. Та в цьому випадку я зроблю виняток.

— Моя мати, — сказала Меґі, осмілівши, хоча Феноліо про це нічого не писав, — може допомогти. Тоді ми завершимо куди швидше.

— Е, ні! — Змієголов засміявся з такою насолодою, наче розчарування в очах Меґі було смачніше, ніж усі наїдки на срібних тацях. — Твоя мама залишиться у в'язниці. Так ви працюватимете швидше. — Він подав Рудому Лису знак. — Чого ти чекаєш? Відведи її до батька! І скажи бібліотекареві, щоб ще сьогодні вночі дістав усе, що потрібно палітурнику для роботи.

— До батька? — Рудий Лис схопив Меґі за руку, та не ступив жодного кроку. — Ви ж не вірите в цю відьмацьку нісенітницю!

Меґі перехопило подих. Що зараз станеться? Вона такого не читала.

— Книжка, в якій можна зачинити смерть! Лиш дитина повірить у такі вигадки. Повісьте його нарешті, перш ніж ми станемо посміховиськом для селюків! Каприкорн давно б повісив.

— Каприкорн? — Змієголов виплюнув це ім'я, наче маленьку пташину кістку. Він не дивився на Рудого Лиса, та його грубі пальці стислися в кулак. — Відколи Мортола повернулась, я занадто часто чую це ім'я. Каприкорн мертвий. Навіть вірна йому душею й тілом відьма не відвернула цього. А ти, Рудий Лисе, очевидно забув, хто твій новий господар. Я Змієголов! Моя родина панує над цими землями понад сім поколінь, а твій попередній господар — всього-на-всього позашлюбний син коваля, замурзаного попелом! Ти був палієм і вбивцею, я зробив з тебе герольда. Здається, варто виявляти більшу вдячність, чи, може, ти захотів нового господаря?

— Ні, ваша величносте… — сказав Рудий Лис ледь чутно. Його обличчя зробилося кольору його волосся.

— Отож-бо! — Змієголов наколов ще одну пташку. — Тоді негайно виконуй, що я звелів. Відведи дівчину до батька і подбай, щоб він одразу взявся до роботи. Ви привели цього цирульника, Болотяника?

Рудий Лис, не дивлячись на свого пана, кивнув.

— Добре. Хай він двічі на день оглядає її батька. Ми ж хочемо, щоб наші полонені були задоволені. Зрозуміло?

— Так, — прохрипів Рудий Лис.

«Вони ведуть мене до Мо, — думала Меґі. — Для Змієголова це початок кінця». Але коли слуга зачинив за ними двері, на шляху Рудого Лиса з'явився солдат.

— Мортола звеліла вам дещо переказати! — сказав він. — Обшукайте дівчину, шукайте аркуш паперу або щось інше, де щось написано. Вона каже, щоб ви спершу подивилися в рукавах: ця відьма вже колись там щось ховала.

Перш ніж Меґі зрозуміла що до чого, Рудий Лис схопив її і закотив рукава. Нічого не знайшовши, він хотів був застромити руку в її сукню, та дівчинка відштовхнула її і витягла пергамент. Якусь мить Рудий Лис недолугим поглядом людини, яка не вміє читати, витріщався на літери, а тоді без жодного слова простягнув пергамент солдату.

Меґі від страху запаморочилося в голові. Рудий Лис знову потяг її за собою. Що буде, як Мортола покаже аркуш Змієголову? Що як…

— Ходи вже, гайда! — гарикнув Рудий Лис і штовхнув її вгору по сходах.

«Феноліо, — думала Меґі, — Феноліо, допоможи мені. Мортола знає про наш план».

— Стій! — Рудий Лис схопив її за волосся.

Чотири панцерні солдати охороняли закриті на три замки двері. Рудий Лис кивнув — і вони відчинили двері.

«Мо! — подумала Меґі. Мене ведуть до нього». І ця думка прогнала решту думок, навіть про Мортолу.

У широких темних коридорах Сутінкового Замку було тихо. Віск тисяч свічок скрапував на кам'яні плити, на кожній з яких вибито герб Змієголова. Повз Вогнерукого й Фарида шмигали навшпиньках слуги й служниці, опустивши голови. Охорона стояла у довжелезних коридорах і перед дверима, високими, наче для велетнів, а не для людей. На кожних дверях виблискував лускатим сріблом звір з герба Змієголова: змія, яка пожирає жертву. Біля дверей висіли велетенські люстра. Фарид весь час зазирав у дзеркала, щоб переконатися, що він таки невидимий.

Щоб хлопець міг за ним іти, Вогнерукий запалив на долоні вогник завбільшки з жолудь. З одного із залів прислуга виносила наїдки. Вогнерукий почув, як служки перешіптувались про молоду відьму й угоду зі Змієголовом, яка нібито врятує Сойку від шибениці. Вогнерукий не міг зрозуміти, які з його почуттів сильніші: полегшення, що слова Феноліо стають реальністю, чи страх перед ними й невидимими нитками, які сплітав цей стариган. Ці нитки полонили навіть Змієголова і змусили його мріяти про безсмертя. Феноліо ж давним-давно описав його смерть. Але чи встигла Меґі прочитати слова, які вб'ють Змієголова?

— Що тепер? — прошепотів Фарид. — Ти чув? Вони замкнули Меґі з Чарівновустим у вежі! Як туди потрапити?

Як тремтів його голос! О небо, кохання — це мука. Кожен, хто заперечує, ніколи не відчував клятого тремтіння серця.

— Забудь! — пошепки мовив Вогнерукий. — Вежі за міцними дверима, крізь них не пройти навіть невидимим. До того ж там кишітиме охоронцями. Вони ж вірять, що спіймали Сойку. Прокрадися краще в кухню і підслухай, що каже прислуга, в них завжди найцікавіші новини. Та бережися: невидимий не означає безсмертний.

— А ти?

— Я ризикну потрапити у темницю під замком, до Болотяника й Рези. Бачиш того мармурового товстуна? Здається, хтось із предків Змієголова. Зустрічаємося біля нього. І не думай потайки за мною йти! Фариде?

Та хлопець зник. Вогнерукий вилаявся. Хоч би вони не почули, як б'ється Фаридове закохане серце!

Двоє вартових стовбичили перед вогким коридором, освітленим тьмавим смолоскипом. У кінці цього коридору — двері, за ними сходи вниз, у темниці Сутінкового Замку, що перемелювали людей, мов кам'яний шлунок, і час від часу випльовували мерців. Дорогу Вогнерукому переповіла Болотяникова цілителька. Навіть на дверях, за які ніхто б не хотів потрапити, красувалася срібна змія, цього разу вона обвивала череп.

Охоронці сперечалися про Рудого Лиса, та Вогнерукий не мав часу їх слухати. Двері тихенько застогнали, коли він їх прочинив, досить широко, щоб протиснутися. Його серце завмерло, та вартові не повернулись. У цю мить він би все віддав за безстрашне серце, як у Фарида, навіть коли з таким серцем ти легковажний.

За дверима було так темно, що він викликав вогонь. Якраз вчасно, бо його невидимі ноги мало не провалилися: відразу за дверима спускалися сходи, круті та вичовгані.

«Вогнерукий, Вогнерукий, — подумав він, — від твоїх відвідин користі небагато. Але що вже вдієш? За Болотяником ти — як Фарид зараз за тобою — бігав багато років, а Резу ти згадав в останню чергу, щоб запевнити себе, нібито не через неї спускаєшся цими тричі клятими сходами».

Три наглядачі пройшли повз нього так близько, що запах часнику з їхніх ротів огорнув його обличчя. Вогнерукий ледь устиг притиснутися до стіни, щоб гладун не наштовхнувся на нього. Відтак він нікого не зустрів. Вогнерукий потайки зазирав у темниці завбільшки з діру, занизькі, щоб у них стояти, і в темниці, достатньо великі, щоб зачинити в них п'ятдесят полонених. Звичайно, дуже легко забути про існування когось із полонених тут унизу. Серце Вогнерукого стиснулося, коли він уявив собі, як почувається Реза. Стільки довгих років їй довелося бути полонянкою, а цього разу її свобода протривала менше року.

Він почув голоси і пішов за ними. Ще один коридор униз. Назустріч вийшов чолов'яга, малий і лисий, і пройшов біля нього так близько, що Вогнерукий аж затамував подих. На щастя, охоронець не помітив Вогнерукого, лиш пробурмотів щось про дурних жінок і зник за рогом. Вогнерукий прихилився до вогкої стіни й прислухався. Плакала жінка, інша її заспокоювала. В кінці коридору була камера — темна, заґратована діра, біля якої горів смолоскип. Як пройти крізь ці кляті ґрати? Вогнерукий притиснувся до ґрат. За ними побачив Резу, вона втішала якусь жінку й гладила її по волоссю. Поруч сидів Двопалий і вигравав на маленькій флейті сумну мелодію. Жодна людина своїми десятьма пальцями не могла так добре грати, як він своїми сімома. Решту полонених Вогнерукий не знав, Болотяника тут не було. Куди його відвели? Може, посадили з Чарівновустим?