— Схожий на нього? Ти збожеволів! — прошепотіла Меґі. — Украй збожеволів!

Але такий висновок не вразив Феноліо.

— Ну й що? Усі письменники божевільні! Повір мені, я ретельно підбиратиму слова, настільки ретельно, що наш новоспечений Козимо буде твердо переконаний у тому, що він є колишнім Козимо. Розумієш, Меґі? Навіть якщо він двійник, йому про це не потрібно знати. Йому цього не можна знати! Що скажеш?

Меґі лише похитала головою. Вона прийшла сюди не для того, щоб змінити цей світ. Вона хотіла лише побачити його!

— Меґі! — Феноліо поклав їй руку на плече. — Ти бачила Тлустого князя. Він будь-якої миті може померти, і що тоді? Змієголов не лише шпільманів вішає! Він мордує селян, котрі зловили кролика у хащі. Він примушує дітей працювати на срібних копальнях, аж поки малі не осліпнуть і не стануть каліками, а герольдом він призначив Рудого Лиса, палія і вбивцю!

— Ах, так? А хто його такого вигадав? Ти! — Меґі розлючено відштовхнула руку Феноліо. — Ти завжди мав прилюбність до злодіїв.

— Авжеж! Може бути. — Феноліо знизав плечима, ніби не міг нічого вдіяти. — А що я мав робити? Хто читатиме оповідку про двох милих князів, які правлять веселою купкою щасливих підданих? Що це буде за оповідка?

Меґі схилилася над річкою і виловила одну з червоних квіток.

— Ти вигадуєш їх із задоволенням! — тихо сказала вона. — Усіх цих потвор.

Цього Феноліо не зміг спростувати. Обоє мовчали, а жінки тим часом поклали сушити на каміння білизну. На сонці було все ще по-літньому тепло, попри вже зів'ялий цвіт, який річка невтомно наносила до берега.

Феноліо зрештою перервав мовчання.

— Меґі, прошу тебе! — сказав він. — Ще єдиний раз. Якщо ти мені допоможеш знову довести до ладу цю оповідку, я напишу тобі найкращі слова, щоб знову повернути тебе додому, коли захочеш! А раптом ти передумаєш, бо тобі в моєму світі більше подобається, то я і батька твого приведу… і твою матір… Навіть оцю книгогризку, хоча вважаю, що вона жахлива особа, після того, що ти мені розповіла!

Меґі всміхнулася. «Так, Елінор тут би сподобалось», — подумала вона, а Реза напевно залюбки ще раз би завітала сюди. Але Мо ні, нізащо. Ніколи.

Меґі раптом різко підвелася і розправила сукню. Вона зиркнула на замок угорі й уявила, як би то було, якби там нагорі володарював Змієголов зі своїм саламандровим поглядом. Навіть Тлустий князь їй не дуже сподобався.

— Меґі, повір мені, — сказав Феноліо. — Ти зробиш дещо насправді хороше. Ти повернеш батькові сина, дружині — її чоловіка, дитині — її батька, хоч це не дуже то й мила дитина! І ти допоможеш зруйнувати плани Змієголова. Прошу, Меґі! — Мало не благально він дивився на неї. — Допоможи мені. Це ж моя оповідка! Повір мені, я знаю, що для неї найкраще! Позич мені свій голос, ще один-єдиний раз!

«Позич мені свій голос…» Меґі все ще дивилася вгору, але вона більше не бачила веж і чорних прапорів, лиш Тінь і Каприкорна, що лежав мертвий і розпадався прахом.

— Гаразд, я подумаю, — сказала вона. — Але тепер на мене чекає Фарид.

Феноліо так здивовано поглянув на неї, ніби в неї з доброго дива з'явилися крила.

— Ага, він чекає? — Його несхвальний голос був очевидним. — Та я хотів піти з тобою до замку, щоб принести Бридкій камінь. Я хотів, щоб ти почула, що вона розповість про Козимо…

— Я пообіцяла! — Вони домовилися зустрітися перед міською брамою, щоб Фаридові не проходити повз охоронців.

— Пообіцяла? Ну й що? Ти не перша дівчинка, яка змусить свого прихильника чекати.

— Він мені не прихильник!

— Тим ліпше! Оскільки твого батька тут нема, я мушу зрештою пильнувати тебе! — Феноліо понуро поглянув на неї. — Ти виросла! Дівчатка тут у твоєму віці вже виходять заміж. Еге, не дивися на мене так! Середня Мінервина донька п'ять місяців як одружена, а їй саме виповнилося чотирнадцять. Скільки років цьому хлопцеві? П'ятнадцять? Шістнадцять?

Меґі нічого не відповіла. Вона просто відвернулася від нього.

Феноліо просто умовив Фарида піти з ними до замку.

— Бачиш, усе якнайліпше! — прошепотів він до Меґі. — Він може собі розважати цього вередливого бешкетника, княжого сина, а ми матимемо змогу спокійно порозмовляти з Віолантою.

На зовнішньому дворі замку цього ранку все ніби вимерло. Лиш кілька засохлих галузок і розчавлених тістечок нагадували про свято. Наймити, ковалі, конюхи — всі вони вже давно стали до праці, проте, здавалося, гнітюча тиша зависла між мурами. Вартові мовчки пропустили їх, упізнавши Феноліо, а під деревами внутрішнього двору назустріч вийшла група людей у сірому вбранні.

— Цирульники! — пробурмотів Феноліо, стурбовано дивлячись їм услід. — Їх більше, ніж достатньо, щоб вилікувати дюжину чоловік. Нічого доброго це не означає.

Служник, який з'явився перед очима Феноліо біля тронного залу, виглядав блідим і втомленим від безсонної ночі.

— Тлустий князь, — прошепотів він до Феноліо, — ще під час свята на честь свого онука подався до ліжка і відтоді не підводився. Він не їсть і не п'є, а ще надіслав посильного до каменотеса, який теслює над його саркофагом, щоб прискорити справу.

До Віоланти їх таки впустили. Тлустий князь не забажав бачити ані свою невістку, ані онука. Навіть цирульників відіслав геть. Він терпів лише присутність Туліо, свого пажа з волохатим обличчям.

— Вона знову там, де їй не дозволено бути! — ведучи їх замком, шепотів служник, ніби хворий князь міг чути його у своїх покоях. У кожному коридорі на них згори дивилися статуї Козимо. Відтоді як Меґі знала про наміри Феноліо, кам'яні очі ще більше непокоїли її.

— Але ж фігури мають одне й те саме обличчя! — прошепотів їй Фарид, та перш ніж Меґі змогла пояснити, чому так, служник мовчки подав знак підійматися гвинтовими сходами.

— А що, Бальбулюсу ще й досі так добре платять за те, що він впускає Віоланту до бібліотеки? — тихо запитав Феноліо, коли їхній проводир зупинився перед дверима, оббитими латунними літерами.

— Бідолашна повіддавала йому майже всі свої прикраси, — у відповідь прошепотів служник. — Та кого це дивує, свого часу він мешкав у Сутінковому замку. Всі, хто походить з місцин по той бік хащі, вирізняються жадібністю, це знає кожен. За винятком пані.

— Заходьте! — непривітно відгукнувся хтось на його стук.

Приміщення, до якого вони увійшли, було таке світле, що Меґі довелося мружитися після всіх цих темних коридорів та сходів. Денне світло падало крізь високі вікна на ряд дорогих різьблених бюрок. Чоловік, котрий стояв біля найбільшого бюрка, був ні молодий, ні старий, з чорнявим волоссям і карими очима, які дивилися не дуже люб'язно, коли він до них обернувся.

— Ах, Чорнильний ткачу! — промовив він і неохоче відклав убік заячу лапу, яку тримав у руці.

Меґі знала, для чого ту використовували. Мо часто їй пояснював. Пергамент стає еластичний, коли його розтирати заячою лапою. А ще там були фарби, назви яких Мо постійно мусив наново їй повторювати. «Скажи ще раз! — як часто вона мучила його цим проханням, бо не могла наслухатися їхніх назв: аурипігмент, лазурит, фіолетовий і малахітова зелень. — Чому вони ще й досі такі яскраві, Мо? — запитувала вона. — Їм уже стільки років! З чого їх зроблено?» І Мо їй це пояснював: розповідав, як їх виготовляють, усі ці чудові фарби, які навіть сотні років по тому сяяли, ніби їх вкрали у веселки, бо книжкові сторінки захищали їх від світла і повітря. А що для малахітової зелені необхідно було потовкти цвіт диких півників і розбавити його жовтим окисом свинцю, а що червоний походить від пурпурових равликів та вошей… Скільки разів вони удвох роздивлялися картинки в одному з дорогоцінних рукописів, які Мо мусив звільнити від вікового бруду.