З замкової тіні виринула Роксана.

— Вогнерукий? — прошепотіла вона, шукаючи очима його невидиме обличчя. За її ногами з'явився Проноза, задер ніс і винюхував Вогнерукого.

— А хто ж іще? — Він потягнув Роксану за собою, притис міцно до стіни, щоб вартові на вежах її не побачили. Цього разу він не запитав, чому вона за ними пішла. Він занадто радий, що вона тут. Навіть коли полегшення на її обличчі на мить нагадало про сумне Резине обличчя.

— Ми нічого не вдіємо зараз, — прошепотів він. — А ти знала, що Ворону в замку завжди раді?

— Ворон?

— Кепські новини. Скачи назад до Омбри і подбай про Єґана та Бріану. Я знайду Чорного Принца і розповім йому про нашу білу ворону.

— А як ти його знайдеш? — Роксана всміхнулася. — Відвести тебе до нього?

— Ти?

— Так. Принц добре дбає про свій строкатий люд, — прошепотіла вона. — І ти, напевно, розумієш, що золото, яке він роздає калікам і старим, вдовам і сиротам, він заробляє не лише фокусами на ринках. Його люди — вправні браконьєри і жахіття для збирачів податків, вони всюди в лісі мають сховки, часто вони поранені або хворі… Кропива не знається з розбійниками, мохині тим паче, а багатьом цирульникам розбійники не довіряють. Тому йдуть до мене. Я не боюся лісу, я вже була в його найтемніших куточках. Рани від стріл, поламані кістки, жахливий кашель — я знаю, як усе це вилікувати. Принц мені довіряє. Для нього я назавжди — дружина Вогнерукого, навіть коли була одружена з іншим.

— Хіба ти не казав, що нам треба зникнути, перш ніж зійде сонце? — раптом почувся Фаридів голос.

Він забув про хлопця. Фарид мав рацію. Ранок невдовзі, тінь Сутінкового замку, без сумніву, — не найкраще місце, щоб балакати про померлих чоловіків.

— Гаразд, лови куниць! — прошипів Вогнерукий. — Бодай раз злякаєш мене так до смерті, більше ніколи не дозволю тобі ставати невидимим, зрозумів?

Фарид ішов слідом за Вогнеруким і Роксаною. Боляче залишати Меґі в замку, байдуже, що це розсудливо. А тут ще й Роксана до них приєдналась. Фарид мусив визнати: вона, схоже, знала, куди йти. Невдовзі вони натрапили на сховок, його добре замаскували за колючим чагарником. Але там нікого не було. Згодом з'явилися двоє чоловіків. Вони витягли ножі і запхнули їх за пояс лише після тривалої розмови з Роксаною. На щастя, Роксана одному з них колись вилікувала запущений гнійник, тому він врешті-решт сказав, де знайти Чорного Принца.

Мансарда. Здається, Фарид двічі почув це слово.

— Це їхній основний сховок, — сказала Роксана. — Мусимо дістатись туди до сходу сонця. Туди йдуть солдати, багато солдатів.

Фаридові здавалося, ніби вдалині він чує брязкіт мечів, форкання коней, голоси, та, може, то він собі лише уявляв. Незабаром крізь листяний дах просочилися перші сонячні промені, і Фарид із Вогнеруким стали проявлятися. Як добре, що не треба шукати власні руки й ноги, і спереду знову видно Вогнерукого. Хай навіть він ішов поруч із Роксаною.

Час від часу Фарид ловив на собі Роксанин погляд: ніби вона шукала в його смуглявому обличчі подібність до Вогнерукого. На хуторі Роксана кілька разів питала про його матір. Фаридові аж на язиці пекло сказати, ніби його мама — принцеса, куди вродливіша за Роксану, ніби Вогнерукий так кохав її, що залишався з нею всі ці десять років, поки смерть не забрала її, залишивши йому сина, смуглявого, чорноокого, який ходить за батьком мов тінь. Тільки от така історія не співвідносилася з Фаридовим віком, та й Вогнерукий жахливо розлютився б, якби Роксана запитала, чи то правда. Тому Фарид сказав, що його мама померла. Хто зна, може, й померла. Якщо Роксана така дурна, щоб повірити, ніби Вогнерукий повернувся до неї лише тому, що втратив іншу жінку… тим краще. Кожен погляд Вогнерукого на Роксану переповнював Фаридове серце ревнощами. А що, як він залишиться з нею на тому хуторі з пахучими полями, цілуватиме її, сміятиметься з нею? Більше не захоче ходити з площі на площу, забуде і вогонь, і Фарида?

Ліс густішав. Сутінковий замок щораз більше скидався на лихий сон. Аж тут з-за дерев виринули з десяток чоловіків, обдерті й озброєні. Вони з'явилися так безгучно, що навіть Вогнерукий їх не почув.

— Гей, Хапало, як твої пальці? — спитала Роксана і підійшла до одного з них.

— А, цілителько, — сказав опецькуватий чолов’яга з порубцьованим обличчям й усміхнувся. — Ти чого так рано по лісі тиняєшся? І що це за привиди?

— Ми не привиди. Ми шукаємо Чорного Принца. — Вогнерукий підійшов до Роксани, вмить чоловіки наставили на нього зброю.

— Що це ви надумали? — накинулась на чоловіків Роксана. — Подивіться на його обличчя. Хіба ви не чули про Вогнехідця? Принц спустить на вас свого ведмедя, коли дізнається, що ви йому погрожуєте.

Чоловіки забубоніли щось собі під ніс і стривожено розглядати його порубцьоване обличчя.

— Три рубці, блідий, як павутина, — прохрипів Хапало. — Чути ми чули, та лише в піснях…

— Хто сказав, що пісням не можна вірити?

Вогнерукий дмухнув у вранішню прохолоду й прошепотів вогняні слова. Полум'я зжерло пару його подиху. Розбійники відсахнулись. Вогнерукий простягнув обидві руки і згасив полум'я, наче нічого легшого й бути не могло. Тоді нахилився і охолодив долоні у росянистій траві.

— Ви бачили? — промовив Хапало, обертаючись до решти. — Точнісінько, як Принц розповідав. Він ловить вогонь, як ви ловите зайця, і розмовляє з ним, мов із коханкою.

— Ти певна, що це Принцові люди? — тихо запитав Вогнерукий Роксану.

— О, так, — відповіла вона пошепки. — Він не завжди має змогу добирати людей для своїх загонів.

Фарида та відповідь не заспокоїла.

Розбійники, в яких Фарид колись жив, мали печери, повні скарбів, де там братися залам Сутінкового замку. Натомість сховок, куди їх завів Хапало, був убогий. Вхід — щілина в землі, схована між високими буками, така вузька, що крізь неї треба продряпуватись, а печера за ним така низька, що навіть Фарид мусив утягати голову. Коридори розбігалися врізнобіч і, схоже, вели ще глибше під землю.

— Ласкаво просимо до мансарди! — мовив Хапало, розбійники, які сиділи на землі в печері, насторожено їх розглядали.

Чорний Принц, стомлений, сидів осторонь, поруч із ведмедем. Побачивши Вогнерукого, Принц зрадів. Звістка про Ворона, як з'ясувалося, не була великою новиною.

Гостям принесли поїсти. Роксана помастила ногу Вогнерукого пастою, від чого в печері на мить запахло весною. Фарид згадав Меґі. Вона розказувала про розбійника, який закохався в принцесу. Розбійник і принцеса так кохали одне одного, що могли розмовляти крізь відстань у чимало миль. Вони чули думки одне одного навіть коли їх розділяли мури, вони відчували, коли хтось із них радів чи сумував… Та як не вслуховувався Фарид у себе, він не чув анічогісінько. Він навіть не міг сказати, чи Меґі досі жива. Так, ніби вона зникла з його серця, зі світу. Коли Фарид витирав сльози, то відчув погляд Вогнерукого.

— Хай ця клята нога відпочине, бо ніяк не загоїться, — сказав він тихо. — Ми повернемось. Коли настане час…

Роксана спохмурнішала, проте нічого не сказала. Принц і Вогнерукий завели розмову, та говорили тихо, тож Фаридові довелося присунутися до них близенько, щоб хоч щось зрозуміти. Роксана поклала голову Вогнерукому на коліна й заснула. Фарид скрутився біля нього, як собака, заплющив очі й прислухався до співрозмовників.

— Книжка, яка береже від смерті? — Принц засміявся. — Відколи Змієголов вірить у казки?

Вогнерукий нічого не відповів. Що ж тут скажеш? Що вони — частина історії, яку написав Феноліо. Чорний Принц і не повірив би, що існують тексти, які вирішують і його долю, тексти — невидимі шляхи, від яких не втекти.