— Не помер, — прошепотіла Реза. — Хто ж тоді підпалив дерево посеред дороги?

З якою недовірою вони на неї дивилися! Але вона занадто втомлена, щоб розповідати чи пояснювати. Пустіть мене до чоловіка — це все, що вона хотіла сказати. Відпустіть мене до моєї дитини. Не розповідайте жодних історій, скажіть лише, що з ними. Прошу.

І їй нарешті розповіли. Але краще про Меґі й Мо розказав би хтось інший. Усі спали, коли прийшла Мортола. З нею були два солдати. Реза прокинулась: вона знову бачила це видіння, як Мо виводять на подвір'я, вдягають на шию петлю… Він мертвий, і стара прийшла, щоб мені це сказати! Це перше, що спало на думку, коли Мортола з переможною посмішкою зупинилась над Резою.

— Ти поглянь, служка-зрадниця! — сказала Мортола, коли Реза важко піднялась на ноги. — Здається мені, ти така ж відьма, як і твоя дочка. Як тобі вдалося виходити його? Може, я зашвидко вистрілила, не прицілившись як слід. Хай йому грець. Ще кілька тижнів, і він набереться вдоста сил, щоб його стратили!

Живий.

Реза відвернула голову, щоб Мортола не побачила усмішки.

— Звичайно, я не пояснила Змієголову, що він стратить не того, кого хоче. Навіщо? Все складається так, як я хотіла. Я ще й до твоєї доньки доберуся.

Меґі. Щастя, яке на мить зігріло Резине серце, зникло так само швидко, як і з'явилось.

Міну збудив хрипкий Мортолин голос, і вона присіла, заспана, біля Рези.

— Так. У цьому світі я маю впливових друзів, — вела Сорока далі, посміхаючись. — Змієголов зловив для мене твого чоловіка, чому ж не зробити те саме з твоєю донькою? Знаєш, як я переконала його, що вона відьма? Показала її світлину. Я наказала Басті взяти світлини твоєї малої — всі ці гарні фото у срібних рамочках, розставлені по всьому Книгогризчиному дому. Змієголов звичайно вважає їх чарівними картинками, відбитими на папері дзеркальним відображенням. Його солдати бояться до них торкатися, але він звелів їх усюди показувати. Шкода лише, що ми не можемо їх розмножити, як у твоєму світі! Але твоя донька, на щастя, приєдналася до Вогнерукого, а його чарівної картинки нам не потрібно. Кожен селянин чув про нього та його рубці.

— Він її захистить! — сказала Реза. Щось треба було сказати.

— Та невже? Так, як захистив тебе тоді, коли тебе вкусила змія?

Реза вп'ялася пальцями у брудну сукню. Вона ненавиділа Сороку сильніше, ніж будь-кого — в цьому світі або в іншому. Навіть сильніше, ніж Басту. Мортола добре навчила ненависті.

— Тут усе інакше, — здобулася Реза. — Тут його слухається вогонь. І він не один, він має друзів.

— Друзів! Ти маєш на увазі тих чарівників: Чорного Принца й решту голодранців! — Сорока зневажливо оглянула полонених. Майже всі прокинулись. — Подивись на них, Резо! Як вони тобі допоможуть? Кольоровими м'ячиками й сентиментальними піснями? Один з них вас уже зрадив. А Вогнерукий, що він утне? Вогонь на нас напустить, щоб тебе врятувати? То він і тебе заразом спалить. Ні, він так не ризикуватиме, він же тебе кохав. — Мортола, посміхнувшись, нахилилась до Рези. — А чоловікові своєму розповідала, якими добрими друзями ви тут були?

Реза не відповіла. Вона знала Мортолині ігри.

— Ну, як думаєш? Може, мені йому розповісти? — прошепотіла Мортола, вичікуючи, як кіт перед мишачою ніркою.

— Авжеж, — відповіла Реза. — Розкажи. Тільки от не повідомиш йому нічого нового. Я переповіла йому роки, які ви в нас украли, слово в слово, день у день. Мо також знає, що твій син змушував тебе жити в підвалі і переконав увесь світ, ніби ти його економка.

Мортола спробувала дати Резі ляпаса, як вона била усіх своїх служниць, та Реза перехопила її руку.

— Він живий, Мортоло, — прошепотіла вона Сороці. — Ця історія ще не скінчилась, і про його смерть ніде не написано. А от за те, що ти зробила з її батьком, Меґі прошепоче твою смерть тобі на вухо. Настане час. І тоді я дивитимусь, як помиратимеш ти.

Цього разу вона не змогла втримати Мортолину руку: Резина щока ще довго пекла по тому, як Сорока пішла геть.

— Звідки ти знаєш цю стару? — запитала Міна. — Вона змішувала отрути при Каприкорнові.

— Знаю! — відповіла Реза глухо. — Я була її власністю. Багато років.

Коли прийшла Роксана, Вогнерукий спав. Надворі вже стемніло. Фарид і Меґі пішли до моря, а він приліг, бо в нього боліла нога. Коли Вогнерукий побачив Роксану в дверях, то подумав, ніби його голова жартує з ним (вона таке охоче робила вночі). Зрештою, колись давно він уже був з нею тут. Кімната була майже така сама, і він лежав на такому ж набитому соломою мішку, з порізаним і липким від крові обличчям.

Роксана прийшла з розпущеним волоссям. Можливо, тому й пригадалася та ніч. Його серце здригалося від спогадів. Він божеволів від болю і страху, ховався, мов поранений звір, поки його не знайшла Роксана і не привела сюди. Болотяник ледь упізнав Вогнерукого, влив йому щось до рота, і він заснув. А коли прокинувся, Роксана стояла у дверях, як оце зараз. Коли порізи попри всі цирульникові старання не загоїлись, вона пішла з Вогнеруким до лісу. Глибше і глибше, до фей, і залишилася з ним, аж доки обличчя не загоїлося і він знову наважився з'явитися посеред люди. Без сумніву, небагато є чоловіків, яким любов до жінки викарбували на обличчі ножем.

Але як він її привітав, коли вона з'явилася в кімнаті?

— Що ти тут робиш? — спитав він.

Він ладен був відкусити собі язика. Чому він не сказав, що сумував за нею, так сильно, що хотів вернутися десятки разів?

— Що я тут роблю? — запитала Роксана.

Раніше за таке запитання вона б пішла геть, але наразі вона лише всміхалась, втім, так насмішкувато, що йому стало незручно, як хлопцеві.

— Де ти залишила Єґана?

— У подруги. — Вона поцілувала Вогнерукого. — Що з твоєю ногою? Феноліо сказав, що тебе поранено.

— Вже краще. А що в тебе спільного з Феноліо?

— Він тобі не подобається. Чому? — Роксана погладила Вогнерукого по обличчі.

Яка вона вродлива. Неймовірно вродлива.

— Він мав на мене плани, які мені не сподобались. Тобі той старий часом нічого не дав для Меґі? Можливо, листа?

Без жодного слова вона витягла листа з-під плаща. Ось він, текст. Текст, який хотів стати правдою. Роксана простягнула скріплений печаткою пергамент, та Вогнерукий похитав головою.

— Краще віддай Меґі, — сказав він. — Вона на березі.

Роксана здивовано поглянула на Вогнерукого.

— У тебе такий вигляд, ніби ти боїшся шматка пергаменту.

— Так, — сказав Вогнерукий і взяв її за руку. — Так, боюся. Тим паче, коли там щось написав Феноліо. Ходи, знайди Меґі.

Меґі сором'язливо всміхнулася Роксані й на мить перевела погляд на Вогнерукого. Відтак вона бачила поперед себе лише листи Феноліо. Вона так поспішала зламати печатку, що майже надірвала пергамент. Там були три аркуші, густо списані. Перший — лист до неї. Меґі прочитала його і байдуже запхала за пояс. Текст, на який вона чекала, був на двох інших аркушах. Очі Меґі так швидко пробігли по рядках, що Вогнерукий засумнівався, чи вона читала. Врешті дівчина підвела голову, подивилася вгору на Сутінковий замок і всміхнулася.

— Ну, і що пише той старий чортяка? — запитав Вогнерукий.

Меґі простягнула йому обидва аркуші.

— Я чекала чогось іншого, але… Ось, дивися сам.

Вогнерукий взяв пергамент, кінчиками пальців, наче аркуші могли його попекти легше, ніж полум'я.

— Відколи ти вмієш читати? — Роксана запитала так здивовано, що Вогнерукий не стримав усмішки.

— Мама Меґі навчила.

Дурень. Навіщо розповідає? Роксана надовго затримала погляд на Меґі, а Вогнерукий намагався розібрати почерк Феноліо. Реза писала здебільшого друкованими літерами, щоб йому було легше читати.