— Як у давні часи, правда? — прошепотів Баста йому на вухо. — Я тебе вже виштовхував з твого дому, пам'ятаєш? Поводься так само добре, як і тоді — трохи житимеш. А коли проходитимемо повз жінку, яка у дворі годує свиней, скажи їй, що ми зайшли, щоб відвести тебе до давньої приятельки, зрозумів?

Феноліо кивнув. Мінерва не повірить жодному його слову, та, можливо, вона таки покличе когось на допомогу?

Бастина рука вже лежала на клинку, як знову почулися кроки східцями вгору. Стара деревина скрипіла й тріщала. Дітлахи. О, ні, тільки не це! Утім, крізь двері пролунав не дитячий голос.

— Чорнильний ткачу?

Баста кинув стурбований погляд на Зарізяку, а Феноліо впізнав голос: Хмароходець, старий канатоходець, який вже приносив йому звісточку від Чорного Принца. Той, напевно, не стане у пригоді зі своєю негнучкою ногою! Та яка новина привела його сюди? Може, Чорний Принц щось чув про Меґі?

Баста скерував Зарізяку ліворуч, а сам став праворуч від дверей. Потім дав сигнал Феноліо — і знову вийняв ножа з-під паска.

Феноліо відчинив двері. Вони були такі низькі, що старий щоразу пригинав голову, коли проходив крізь них. Хмароходець тер коліно.

— Кляті сходи! — сварився він. — Круті й порохняві. Добре, хоч ти на місці, і мені не треба підніматися ще раз. Ось. — Він обернувся, немов старий будинок мав вуха, і засунув руку до шкіряної сумки. — Дівчинка, яка мешкає у тебе, надіслала тобі ось це. — Він простягнув йому шматок паперу, що скидався на сторінку з записничка Меґі. Меґі ненавиділа виривати сторінки з книжки. Отже, звістка мала бути дуже важлива. Баста відразу ж і відбере її в нього.

— Ну, тримай! — Хмароходець нетерпляче сунув аркуш йому під носа. — Знаєш, як я поспішав принести тобі це?

Феноліо схопив листок. Він знав лиш: Басті не можна отримати повідомлення Меґі. Нізащо. Його пальці міцно вп'ялися в папір.

— Послухай! — вів далі Хмароходець. — Змієголов напав на таємний табір. Вогнерукий…

Феноліо майже непомітно хитнув головою.

— Чудово. Дуже дякую, знаєш, у мене саме гості, — сказав він, намагаючись розповісти очима про те, що не могли промовити його вуста. Він водив ними то вліво, то вправо, немов вони, як палець, могли вказати туди, де Баста і Зарізяка чекали за дверима.

Хмароходець відступив крок назад.

— Тікай! — вигукнув Феноліо і вистрибнув з дверей.

Хмароходець мало не покотився сходами. Феноліо радше сунувся сходами вниз, аніж спускався. Він не обернувся, аж поки не почув, як позаду лаявся Баста і кумкав Зарізяка. У дворі перелякано скрикнули діти, і звідкілясь долинув Мінервин голос. Феноліо побіг поміж сараї та шворки, на яких висіла їхня щойно випрана білизна. Свиня плуталась йому під ногами, він зашпортався й упав у багнюку, а коли підвівся, то побачив, що Хмароходець був не такий спритний, як він. А як же інакше, з його закляклою ногою? Баста вхопив Хмарохідця за горло, а Зарізяка відштовхнув убік Мінерву, яка з граблями заступила йому шлях. Феноліо сховався, спочатку за порожньою діжкою, відтак за свинячим коритом, потім поповз до сараю.

Деспіна.

Дівчинка приголомшено дивилась на Феноліо. Він притулив пальця до вуст і поповз далі, протиснувся крізь дошки, туди, де Мінервині діти мали свою схованку. Він помістився, хоча схованка не була розрахована на літніх чоловіків, які повнішали в стегнах. Обоє дітей приходили сюди, коли не хотіли спати чи ухилялися від роботи. Вони показали схованку тільки Феноліо як доказ їхньої дружби — і в обмін на хорошу оповідку про привидів.

Він чув, як зойкнув Хмароходець, як Баста горлав щось, а Мінерва плакала. Він мало не поповз назад, але страх паралізував його. Що він міг протиставити Бастиному ножу і Зарізячиному мечу? Звістка від Меґі попливла Феноліо перед очима, сторінка була брудна від багнюки, утім ще можна було розібрати написане.

— Я не знаю! — почув він крик Хмарохідця. — Я не знаю, що вона написала! Я не вмію читати! — Хоробрий Хмароходець. Він, напевно, таки знав. Зазвичай він просив, щоб усе, що він передавав, говорили йому.

— Але ти можеш сказати, де вона, правда? — почувся Бастин голос. — Кажи. Вона разом з Вогнеруким? Ти прошепотів його ім'я старому!

— Я не знаю! — знову закричав Хмароходець, а Мінерва ще дужче заголосила і покликала на допомогу.

«Люди Змієголова забрали їх усіх: моїх батьків і шпільманів, — читав Феноліо. — Вогнерукий кинувся їм навздогін… Мишачий млин…» Літери попливли йому перед очима. Знову він почув крик знадвору. Він вкусив себе за кісточку, так сильно, що аж закровило. «Напиши щось, Феноліо. Врятуй їх! Напиши».

Йому здалося, ніби він чує голос Меґі. І знову зойк. Ні. Ні, він не міг ось так тут відсиджуватися. Він виповз назовні, далі й далі, аж поки не випростався.

Баста все ще тримав Хмарохідця, притискаючи його до муру, а стояв Зарізяка поряд з ножем у руці. Кітель старого канатохідця був закривавлений і порваний. Де Мінерва? Її ніде не видно, проте Деспіна з Іво стояли за сараєм і спостерігали.

— Басто! — Феноліо ступив крок уперед. Він вклав у свій голос увесь гнів і страх і підняв догори рясно списаний папірець.

Баста обернувся з удаваним здивуванням.

— Так ось де ти ховаєшся! — заволав він. — У свиней! Я так і знав. Ліпше неси сюди листа, поки Зарізяка не порізав твого друга на стрічки.

— Самі візьміть його!

— Навіщо? — Зарізяка засміявся. — Ти ж можеш нам його зачитати!

Так. Він міг. Феноліо стояв і не знав, що робити. Куди поділися всі відмовки? Хмароходець дивився на нього, скривившись від болю й страху. Аж раптом він вирвався від Басти і побіг до Феноліо. Біг він швидко, попри заклякле коліно, проте Бастин ніж був швидшим, значно швидшим. Він простромив Хмарохідцеві спину, як стріла Змієголова протикає груди золотавого вівчарика. Шпільман упав у багнюку, а Феноліо закляк на місці й затремтів. Він так сильно трусився, що аркуш від Меґі вислизнув з рук додолу. А Хмароходець лежав долілиць у багнюці і не ворушився. Деспіна вийшла зі своєї схованки. На подвір'ї стало тихо.

— Читай, писако!

Феноліо підвів голову. У руці Баста тримав ніж, який щойно стирчав зі спини Хмарохідця. Феноліо не зводив очей з закривавленого леза записки Меґі в Бастиній руці. Не вагаючись стис кулаки. І вдарив Басту в груди, немов і не було ніякого ножа, немов і не було ніякого Зарізяки. Баста відсахнувся, перечепився через відро з бур'янами. Лаючись, підвівся на ноги.

— Ану припини, старий! — прошипів він. — Попереджаю востаннє. Читай вголос!

Та Феноліо витягнув з купи брудної соломи, скиданої перед свинарником, Мінервині вила для гною.

— Убивця! — прошепотів він, підносячи Басті під носа грубо викувані залізні зубці. Куди пропав його голос? — Убивця, вбивця! — повторив голосніше і ткнув вилами Басті в груди, туди, де билося його чорне серце.

Баста відхилився і загорлав:

— Зарізяко, ходи сюди і відбери в нього кляті вила!

Та Зарізяка вийшов на подвір'я з мечем у руці і прислухався. У провулку цокали копита.

— Мусимо втікати, Басто! — вигукнув він. — Охоронці Козимо наближаються!

Баста ненависно поглянув на Феноліо.

— Ми ще побачимося, старий! — прошепотів він. — Але ти лежатимеш переді мною у лайні, як він. — Баста зневажливо переступив нерухомого Хмарохідця. — А оце, — сказав він, засовуючи записку від Меґі за пасок, — оце мені прочитає Мортола. Хто б міг подумати, що третя пташечка власноруч напише, де її знайти? А на додачу ми отримаємо Пожирача полум'я!

— Басто, ходімо нарешті! — Зарізяка нетерпляче махнув рукою.

— Іду-йду, не гарячкуй! Думаєш, вони нас повісять, бо тепер на одного шпільмана стало менше? — відказав Баста байдуже і зник між будинками.

Здавалося, Феноліо чув голоси, брязкання зброї. Він став на коліна біля Хмарохідця, обережно перевернув його на спину і приклав вухо до грудей — так, наче не помітив смерті на його обличчі. Він чув, як діти підійшли до нього. Деспіна поклала йому долоню на плече, вузьку і легку, мов листячко.