Вогнерукий попрямував до найближчого заїзду, що стояв на північному краю лісу. Там з-поміж дерев виринала дорога і звивалася пагорбом угору. Повз кілька самотніх дворів вона вела до міської брами Омбри. Замок Тлустого князя кидав тінь на міські дахи.

В заїздах за містом завжди зустрінеш шпільманів: їх наймають багаті крамарі, купці й ремісники для весіль або похоронів, на честь повернення мандрівника або з нагоди народження дитини. За кілька монет вони музикують, жартують, показують фокуси, розвіюють смуток від великого чи малого горя. Якщо Вогнерукий хоче дізнатися, що сталося за всі ці роки, то найкраще йти до строкатих. Шпільмани — газета цього світу: ніхто не знає краще за цих вічних мандрівників, що в ньому відбувається.

«Хто зна? — подумав Вогнерукий. — Якщо мені пощастить, я зустріну давніх знайомих».

Дорога розгрузла в калюжах. Колеса виїздили в ній глибоку колію, а дощ заповнив відбитки волячих і кінських копит. Цієї пори року дощить часом цілісінький день, як от учора. Вогнерукий зрадів прихистку під деревами: листя ловило дощ і не давало йому змокнути до нитки. Хоч і горіло багаття, ніч видалася холодна, до того ж і одяг був вологий. Добре хоч небо чисте — лише кілька хмаринок над пагорбами.

На щастя, Вогнерукий знайшов у старому одязі трохи монет: є надія, цього вистачить на кілька тарілок юшки. Він не приніс з іншого світу нічого. Що тут робити з тими папірцями, якими розплачуються там? Тут цінується золото, срібло і мідь — головне, щоб дзвеніло і мало викарбувану князівську голову? Коли він витратить монети, доведеться шукати площу в Омбрі або ще десь.

Заїзд не дуже змінився за останні роки: такий самий убогий, мало вікон, та й ті — як дірки в сірих кам'яних стінах. У тому світі, певно, ніхто б не переступив такий брудний поріг, але цей заїзд — останній захист від лісу, останній шанс отримати теплу їжу й сухе ліжко. «Ще й прихопиш задарма вошей чи бліх!» — подумав Вогнерукий і штовхнув двері.

Усередині стояли густі сутінки, і очі спершу мусили звикнути до напівтемряви. Той світ усім своїм світлом і мерехтінням, де навіть ніч ставала днем, зіпсував його очі. Вогнерукий звик усе розпізнавати, вмикати і вимикати світло — воно завжди було до його послуг. А тепер очі знову мусять давати собі раду в світі півмороку, тіней, довгих чорних, як обвуглене дерево, ночей, в хатинках, що не пропускають занадто гаряче сонце.

Кілька сонячних променів, що падали крізь віконні отвори, освічували заїзд ізсередини. Під пом'ятим чорним казаном у каміні горів вогонь. Запах того варива навіть для порожнього шлунку Вогнерукого був не дуже привабливий, але не дивно: у цьому заїзді жоден господар не вмів смачно готувати. Десятирічна дівчинка стояла біля казана і перемішувала вариво. Зо три десятки людей сиділи в темряві на грубо збитих лавках, курили, бурмотіли, пили.

Вогнерукий поплентався до вільного місця і сів, тоді непомітно озирнувся. Він шукав знайоме обличчя, строкаті шпільманські штани. Музикант із лютнею в руках сидів біля вікна й торгувався з добре вдягненим чоловіком, можливо, багатим купцем. Жоден селянин не може найняти чарівника. Якщо селянин хоче музики на весіллі, то мусить сам узяти скрипку в руки: він не зміг би заплатити навіть свистунові. За сусіднім столом голосно сперечалася актори, напевно, не могли поділити ролі у новій виставі. Один з них ще не зняв маску, за якою ховався на площах міста. Він був подібний до привида. Та з масками чи без неї, всі вони незвичайні: співають, танцюють, ставлять простуваті історії на дерев'яній сцені або видувають вогонь. Те саме стосується і їхніх супутників — мандрівних цирульників, костоправів, каменотесів, чудо-цілителів. Чарівники приманюють клієнтів.

Старі, молоді, щасливі і нещасні обличчя — усяких потрошку в цьому задимленому приміщенні. Та жодне не видалося знайомим. Вогнерукого розглядали теж, він відчував, але він до цього звик. Його порубцьоване обличчя всюди привертає увагу, а одяг довершує образ: чорне, мов сажа, і червоне, мов полум'я, вбрання вогнедува. Полум'я, якого інші бояться, а він з ним бавиться. На мить Вогнерукий відчув себе чужим у цьому колись рідному гаморі. Так, ніби по ньому дуже чітко видно той світ, усі нескінченні роки, що минули відтоді, коли Чарівновустий висмикнув його з цієї історії і ненавмисне вкрав його життя. Так люди проходять повз слимака і випадково розтоптують його хатинку.

— Подивися на мене!

На плече лягла важка рука. Сивий чолов'яга з круглим безбородим обличчям нахилився і подивився на нього. Чоловік невпевнено стояв на ногах, Вогнерукий подумав, що той п'яний.

— Я ж знаю це обличчя! — крикнув чоловік і міцно схопив Вогнерукого за плече, наче хотів перевірити, чи вогнедув із плоті і крові. — Звідки ти взявся, старий вогнежере, з царства мертвих? Що сталося, феї тебе знову оживили? Ці маленькі блакитні чортенята завжди були по самі вуха в тебе закохані.

Кілька гостей обернулися до них, але в задушливому темному приміщенні стояв такий гамір, що мало хто помічав довколишні події.

— Хмароходець! — Вогнерукий встав і обійняв чоловіка. — Як справи?

— Ух! Уже було подумав, ти мене забув! — Хмароходець широко усміхнувся, розголяючи великі жовті зуби.

О ні, Вогнерукий його не забув, хоч і намагався. Хмароходець був найкращим канатохідцем над дахами. Попри сиве волосся й ліву ногу, дивно випрямлену й відставлену вбік, Вогнерукий відразу його впізнав.

— Ходімо. Відсвяткуємо. Не щодня зустрічаєш мертвого друга. — Він нетерпляче потяг Вогнерукого за собою.

Приятелі сіли на лаву під вікном, на яку знадвору падало трохи світла. Хмароходець махнув дівчинці, яка й далі перемішувала щось у казані, і замовив у неї два кухлі вина. Крихітка зачаровано зиркнула на рубці Вогнерукого й побігла до шинквасу, за яким стояв товстий чолов'яга і похмуро спостерігав за гостями.

— Ти добре виглядаєш! — мовив Хмароходець. — Добре вгодований, жодної сивої волосини, майже без дірок в одязі Здається, навіть усі зуби на місці. Де ж ти був? Можливо, й мені туди податися, схоже, жити там добре.

— Забудь. Тут краще. — Вогнерукий відгорнув волосся з чола і озирнувся. — Годі вже про мене. Як тобі тут? Ти п'єш вино, але твоє волосся сиве і твоя ліва нога…

— Так, нога.

Дівчинка принесла вино. Хмароходець шукав монету в гаманці, а крихітка знову зацікавлено витріщилася на Вогнерукого. Вогнедув помітив її погляд, потер кінчики пальців, прошепотів кілька вогненних слів, усміхнувся і легко подув на кінчик пальця. Слабенький, але яскравий вогник спалахнув на його нігті, відбившись в очах дівчинки, і розсипав золоті іскри по брудному столі. Дитина стояла як заворожена. Вогнерукий задув вогник і встромив пальця в кухоль вина.

— Ага, то ти й далі бавишся з вогнем, — сказав Хмароходець, а дівчинка кинула схвильований погляд на товстого господаря і швиденько пішла до казана. — Ну, а мої забави, на жаль, давно закінчились.

— Що сталося?

— Упав з каната, тому-то більше не Хмароходець. Якийсь крамар кинув у мене капустиною: занадто відволікав його клієнтів. Єдина радість, що приземлився на прилавок з сукном. Добре хоч зламав ногу і кілька ребер, а не шию.

Вогнерукий уважно подивився на нього.

— Як даєш собі раду?

Хмароходець здвигнув плечима.

— Не повіриш, але я ще досить вправний ходок. Я навіть їжджу верхи, якщо трапиться кінь. Я посильний і так заробляю на хліб, але й далі кручуся біля шпільманів, слухаю їхні історії, сиджу з ними біля багаття. Годують мене літери, хоча я й не вмію читати. Погрози, прохання, любовні листи, торговельні угоди, заповіти — я вожу все, що вміщується на пергаментному шматі чи паперовому аркуші. А ще слова, їх довірливо шепочуть мені на вухо, я їх надійно переношу з місця на місце. Я непогано з цього живу, хоча, правду кажучи, я не найшвидший посильний, якого можна замовити за кошти. Але я, то кожен знає, донесу листа до адресата. Такого важко знайти.

В цьому Вогнерукий не сумнівався. За кілька золотих можна прочитати навіть князівську пошту. Так казали ще за його часів. Треба лише знати когось, хто розуміється на фальшуванні печаток.