— Нехай усе-таки подзвонить. І хай опише Басту. Ви зможете його описати?
Ну й питаннячко! Меґі намагалася забути Бастине обличчя, але воно, певно, залишиться в пам'яті на все життя, чітке, як світлина.
— Слухай сюди, Меґі! — Схоже, Мо не такий спокійний, як вдає. Його голос був іншим, ніж завжди. — Я повертаюся цієї ночі. Скажи це Елінор і мамі. Найпізніше завтра вранці буду вдома. Замкніть усе, і хай вікна будуть зачинені весь час, зрозуміло?
Меґі кивнула, вона забула, що Мо не побачить цього по телефону.
— Меґі?
— Так, зрозуміло. — Вона спробувала вимовляти спокійно й сміливо, хоча насправді дуже боялася.
— До завтра, Меґі!
З татового голосу стало зрозуміло, що він відразу вирушить у дорогу. І раптом, коли побачила перед собою нічну дорогу, довгу дорогу назад, у неї з'явилась нова жахлива думка.
— А що з тобою? — викрикнула вона. — Мо! А що, як Баста тебе десь вистежить? — Але батько вже поклав слухавку.
Елінор вирішила оселити Фарида в кімнатці під дахом, де колись спав Вогнерукий. У цій комірчині книжки вишикувалися навколо ліжка так високо, що, напевно, кожному, хто там ночував, снилося, що вони його розчавлять. Меґі доручили показати Фаридові дорогу. Коли дівчина побажала добраніч, хлопець лише механічно кивнув у відповідь. Виглядав він, як і того дня, коли Мо зачитав його в Каприкорнову церкву, дуже безпорадно — худий хлопець без імені, з тюрбаном на чорному волоссі.
Елінор уночі весь час перевіряла, чи таки ввімкнула сигналізацію. Даріус витяг дробовика, з якого Елінор час від часу стріляла в повітря, коли помічала бродячих котів під пташиним гніздом у садку. В широкому помаранчевому халаті, подарунку Елінор на Різдво, Даріус рішуче всівся у крісло у вестибюлі, поклав дробовик на коліна і вдивлявся у вхідні двері. Та коли Елінор удруге перевіряла сигналізацію, Даріус уже глибоко і міцно спав.
Меґі ще довго не лягала. Вона дивилась на полички, на яких стояли її записники, проводила рукою по краях і врешті стала навколішки перед червоною полакованою скринею, яку не відчиняла кілька місяців: туди не влазила вже жодна книжка, та й для подорожей скриня заважка. Тому для нових улюблених книжок Елінор подарувала їй книжкову шафу із заскленими дверцятами і різьбленням, яке звивалося по темному дереву, наче не забуло, що колись було живим. Вже й тут полички добре заповнені. Книжки Меґі дарував не лише Мо, а й Реза, і Елінор. Навіть Даріус час від часу якусь приносив. Давні друзі-книжки і надалі мешкали в скрині. Коли Меґі підіймала важку покришку, їй здавалося, наче назустріч ринуть забуті голоси, наче на неї дивляться знайомі обличчя. Які вони зачитані…
— Хіба не дивно, як товщає книжка, коли її прочитати багато разів? — запитав Мо, коли вони на останньому дні народження Меґі переглядали кожну з цих книжок. — Наче кожного разу щось залишається між сторінками. Почуття, думки, звуки, запахи… І коли ти через багато років знову гортаєш книжку, впізнаєш там себе, трішки молодшого, трішки іншого, наче книжка тебе зберегла, як засушену квітку, невідомого і близького одночасно.
Трішки молодша, так. Меґі взяла горішню книжку й погортала її. Щонайменше дюжину разів її перечитувала. У вісім років цей епізод подобався їй найбільше. А ось тут вона підкреслила червоним олівцем, коли їй було десять, бо цей уривок здався їй неймовірно чудовим. Вона провела пальцем по кривій лінії — не було тоді ще ні Рези, ні Елінор, ні Даріуса, лише Мо. Ні туги за блакитними феями, ні спогадів про порубцьоване обличчя, ні про рогату куницю, ні про босоногого хлопця, ні про Басту та його ніж. Цю книжку читала інша Меґі, зовсім інша… Між її сторінок вона такою й залишиться, як спогад.
Меґі зітхнула, закрила книжку і поклала у скриню. Дівчинка чула, як за стіною туди-сюди ходить Реза. Вона так само, як і Меґі, постійно думає про Бастину погрозу?
«Варто піти до неї, — подумала Меґі. — Вдвох страх удвічі менший».
Коли дівчина встала, Резині кроки замовкли. За стіною стало тихо, мов уві сні. Можливо, сон — не така вже й погана думка. Мо не повернеться раніше лише через те, що Меґі не спатиме і чекатиме на нього. Якби вона могла йому подзвонити, але тато постійно забуває ввімкнути мобілку.
Меґі зачинила скриню так тихо, наче шум міг збудити Резу, задула свічки, які запалювала щовечора попри суворі заборони Елінор. Коли вона зняла футболку, в двері хтось постукав — тихо, дуже тихо. Меґі відчинила, бо думала, що за дверима Реза, яка все-таки не змогла заснути, але там стояв Фарид. Хлопець почервонів як буряк, коли побачив, що на ній лише майка. Промимрив вибачення і, перш ніж Меґі щось відповіла, пошкутильгав геть. Дівчина швидко натягла футболку і побігла за ним.
— Що таке? — прошепотіла вона стурбовано, махаючи хлопцеві, щоб той повертався в її кімнату. — Щось унизу?
Фарид похитав головою. Він тримав у руці аркуш — зворотний квиток Вогнерукого, як його в'їдливо обізвала Елінор. Він нерішуче пішов за Меґі в кімнату. Коли вони зайшли, хлопець озирнувся, наче йому було дуже незатишно в закритих приміщеннях. Не дивно, бо з того часу, як він з Вогнеруким безслідно зник, він усі дні і ночі перебував просто неба.
— Вибач! — промимрив він і витріщився на свої ноги. Два пластири відклеїлися. — Вже дуже пізно. — Він подивився Меґі в очі і зашарівся. — Орфей сказав, що він не все прочитав, — нерішуче вів далі. — Слова, які б перенесли і мене, він просто випустив. Навмисне. Але мені треба попередити Вогнерукого і тому…
— Тому… що? — Меґі підсунула стілець, а сама сіла на підвіконня. Фарид сів так само нерішуче, як і зайшов до кімнати.
— Зачитай мене, будь ласка!
Хлопець простягнув брудний аркуш і так благально подивився чорними очима, що Меґі не знала, як не відвести погляд. Які в нього довгі густі вії, в неї і близько не такі гарні.
— Будь ласка! Ти зможеш! — запинався він. — Тоді… вночі в Каприкорновому селі… я добре пригадую: в тебе був такий самий аркуш!
Тоді в Каприкорновому селі. В Меґі ще досі здригалося серце, коли вона пригадувала, як вичитала Тінь, та не змогла дати їй вбити Каприкорна — Мо зробив це замість Меґі.
— Орфей написав слова, він сам сказав! Він просто їх не прочитав, але вони тут, на аркуші! Моє ім'я там не написано, інакше нічого не вдалося б. — Фарид заговорив швидше: — Орфей казав, що в цьому таємниця: використовувати слова лише з історії, яку хочеш змінити.
— Так він сказав? — У Меґі завмерло серце, наче перечепилося за Фаридові слова.
«…використовувати слова лише з історії, яку хочеш змінити». Ось чому вона не змогла нічого вичитати з Резиних розповідей: вона вживала слова, яких немає в «Чорнильному серці». А може, вона не достатньо майстерно пише?
— Так. Орфей дуже високо себе несе, через те, що вміє читати. — Фарид виплюнув це ім'я, мов сливову кісточку. — Але, як на мене, він і близько не читає так добре, як ти або твій батько.
«Можливо, — подумала Меґі. — Але ж він зачитав Вогнерукого назад. І сам написав для цього текст. Ні Мо, ні мені так не вдалося б».
Вона взяла у Фарида аркуш з Орфеєвим текстом. Важко розібрати, хоча почерк гарний, дивно сплетений і дуже своєрідний.
— На якому реченні пропав Вогнерукий?
Фарид здвигнув плечима.
— Не знаю, — промимрив він зажурено.
Дівчина забула: він же не вмів читати. Меґі провела пальцем по першому реченню: «Вогнерукий повернувся в день, наповнений пахощами ягід і грибів».
— Не вийде, — сказала вона. — В нас навіть книжки немає. Без книжки нічого не вийде.
— Але в Орфея теж не було книжки! Вогнерукий забрав у нього книжку, перш ніж він почав читати оцей папірець! — Фарид відсунув стільчик і підійшов до Меґі. Від його близькості дівчина заціпеніла.
— Не може бути! — промовила вона.
Але Вогнерукий зник. Кілька речень, написаних від руки, відкрили йому двері, в які Мо так даремно добивався. І не Феноліо, автор книжки, написав ці речення, а чужинець… Чужинець з дивним ім'ям. Орфей.
Меґі добре знала, що чекає за літерами. Вона сама відмикала ці двері, виманювала живих створінь з пожовклих сторінок і бачила, як її тато вичитав з арабської казки хлопця. Цей Орфей знав більше, набагато більше, ніж вона, навіть більше, ніж Мо, якого Фарид називав Чарівновустим… І раптом Меґі відчула страх перед словами на брудному аркуші й кинула папірець на письмовий стіл, наче він її обпік.
