— Владний виклик, — зауважив він, передаючи товаришу цидулку.

Молодий шкіпер прочитав її і в задумі погладив золотисту борідку.

— Ти, ясна річ, не поїдеш?! — мовив він чи то питаючи, чи констатуючи факт.

— А чом би й ні? Хіба щодня я не буваю у форту?

— Він заведе розмову про нашого старого вовка. Для нього це привід мститися. Ти ж знаєш, Пітере, що лише лорд Джуліан завадить йому розправитися з тобою. Якщо зараз він доведе, що…

— Гаразд, нехай навіть йому це вдасться, то що? — байдуже відповів Блад. — Хіба тут я в більшій безпеці, аніж на березі? У нас лишилося не більше півсотні байдужих до всього пройдисвітів, які так само служитимуть королю, як і мені. Не забувай, друже Джеремі, тут «Арабелла» перебуває в полоні під охороною форту й ескадри.

Пітт стиснув кулаки й незадоволено запитав:

— То чому ж ти дозволив піти Волверстону й решті? Адже ти знав, що так буде!

— Облиш, Джеремі! — перебив його Блад. — Будьмо відвертими: яким чином я міг їх утримати? Так ми домовлялися. Та й, скажи, чим вони б мені допомогли, якби залишились?

Пітт не відповів на капітанове запитання. Блад опустив руку на його плече і промовив:

— Бачу, ти й сам розумієш. Я візьму капелюха, тростину та шпагу і зійду на берег. Накажи готувати шлюпку.

— Ти віддаєшся в Бішопові лаписька! — попередив його Пітт.

— А це ми ще побачимо. Можливо, мене не так-то й легко взяти, як йому здається. Я ще здатен кусатися! — і Блад зі сміхом пройшов до своєї каюти.

На цей сміх Джеремі лише вилаявся. Він ще кілька хвилин вагався, а потім без особливого ентузіазму спустився по трапу, аби дати наказ веслярам.

— Якщо з тобою щось станеться, Пітере, — попередив він, коли Блад уже залишав корабель, — то нехай Бішоп начувається. Нехай ці хлопці здаються тобі зараз байдужими, та якщо їх обведуть довкола пальця, їхню байдужість як рукою зніме!

— Джеремі, ну що зі мною може статися? Не хвилюйся! Обіцяю, що повернусь до обіду.

Блад сів у шлюпку, яка чекала на нього. Він хоч і сміявся, проте добре знав, що Пітт має рацію: на березі на нього може чигати велика небезпека. Можливо, саме тому, коли капітан ступив на вузький мол біля невисокої стіни форту, з амбразур якої стирчали зловісні жерла гармат, він наказав веслярам чекати його тут. Можливо, йому доведеться притьмом повертатися на корабель.

Він обійшов зубчасту стіну, пройшов через великі ворота у внутрішній двір. Там тинялося шестеро солдатів. У затінку стояв комендант форту майор Меллерд. Забачивши капітана Блада, він одразу ж віддав йому честь, як і належало за статутом, та при цьому його вуса настовбурчились, під ними промайнула зловісна посмішка.

Однак Пітерову увагу привернуло інше: праворуч від нього розкинувся великий сад, у глибині якого біліла резиденція губернатора. На головній алеї поміж пальмами та сандаловими деревами він помітив самотню Арабеллу. Блад квапливо перетнув подвір’я і порівнявся з дівчиною.

— Доброго ранку, міс! — привітався він, знімаючи капелюха. І одразу ж додав. — Слово честі, це геть безсердечно змушувати мене бігати за вами в таку спеку!

— То навіщо ж було бігти? — холодно запитала вона й одразу ж додала: — Я дуже поспішаю, сподіваюсь, ви пробачите мені, що не можу затриматися.

— Здається, до моєї появи ви не дуже поспішали, — наче жартома протестував він. І хоча він усміхався, в його очах з’явився дивний жорсткий вираз.

— Що ж, якщо ви це помітили, в такому разі мене дивує ваша настирність.

То був виклик. А Блад ніколи не ухилявся від поєдинку.

— Слово честі, ви могли бодай якось усе пояснити, — зауважив він. — Адже лише заради вас я начепив цей королівський мундир, тож вам має бути неприємно, що його носить злодій і пірат.

Вона стенула плечима й відвернулась, відчуваючи водночас образу і каяття. Та все ж, боячись виказати своє каяття, вона вирішила прикритися образою:

— Я роблю все, що можу.

— Або час від часу займаєтеся милосердям, — він спробував усміхнутися. — Що ж, і на тому спасибі. Можливо, я беру на себе надто багато, та ніяк не забуду, що коли я був рабом на плантації вашого дядька, ви ставилися до мене більш прихильно.

— Тоді ви мали більше підстав розраховувати на мою прихильність. Тоді ви були просто нещасною людиною.

— То ким ви можете мене назвати зараз?

— Навряд чи нещасним. Бо про ваше щастя на морях складають легенди. Ходили чутки ще й про ваше щастя на іншому фронті, — промовила вона, натякаючи на мадемуазель д’Ожерон, і одразу ж пошкодувала про останню фразу. Та Пітер Блад не звернув на ці слова уваги, бо не зрозумів натяку.

— Справді? Усе це брехня, хай йому чорт, і я можу вам це довести!

— Я навіть не розумію, навіщо вам напружуватися з доказами, — зауважила вона, тим самим намагаючись вибити зброю з його рук.

— Для того, щоб ви були про мене ліпшої думки!

— Моя думка вас не обходить, сер.

Він втратив зброю і відмовився від бою. Тепер він умовляв її.

— Як ви можете говорити так, адже на мені мундир королівської служби, яку я ненавиджу всім серцем! Хіба не ви сказали мені, що я можу спокутувати свою провину? Мені лише хочеться повернути своє добре ім’я для вас. Адже раніше я не зробив нічого такого, чого б міг соромитися.

Арабелла не витримала його пильного погляду й опустила очі.

— Я… я не розумію, чому ви так зі мною говорите, — промовила вона вже не з такою впевненістю.

— То ви не розумієте! — вигукнув він. — Тоді я поясню вам!

— О ні, благаю, не потрібно! — стурбовано вигукнула вона. — Я усвідомлюю все, що ви зробили, розумію, що ви хоч трохи, та переживали за мене. Повірте, я дуже вдячна. І завжди буду вдячна…

— Якщо ви все життя думатимете про мене, як про злодія й пірата, то дуже прошу вас, залиште вашу вдячність при собі. Мені вона геть не потрібна.

Арабелла спалахнула. Блад помітив, як під білим шовком здіймалися від хвилювання її груди. І попри те, як її обурили його слова і тон, вона зуміла притлумити обурення, бо добре розуміла, що сама була причиною його гніву. Арабелла чесно спробувала виправити свій промах.

— Ви помиляєтесь, — почала вона. — Це зовсім не так.

Вони не розуміли одне одного, адже ревнощі аж ніяк не сумісні зі здоровим глуздом, а саме ревнощі сповнювали кожного з них.

— У такому разі, що ж так… чи, вірніше, хто? — запитав він і одразу ж додав: — Лорд Джуліан?

Вона з обуренням поглянула на нього.

— Будьте зі мною відверті, прошу! — наполягав він. — Молю вас, скажіть.

Якийсь час Арабелла мовчала. Вона важко дихала, а рум’янець на її обличчі то з’являвся, то зникав.

— Ви… ви просто нестерпні, — промовила вона, відводячи погляд. — Дозвольте мені пройти.

Він відступив. Своїм капелюхом із широкими крисами Блад зробив порух у бік будинку.

— Я не затримую вас, міс. Зрештою, я ще маю шанс виправили свій ганебний учинок. І тоді ви згадаєте, що зробити це мене примусила ваша жорстокість.

Вона миттю спинилась і пильно поглянула на нього. Тепер Арабелла захищалась і її голос аж тремтів від обурення:

— Ви говорите зі мною таким тоном! Ви насмілились так зі мною говорити! — вигукнула вона, вражаючи його своєю пристрасністю. — Ви маєте нахабство докоряти мені тим, що я не хочу торкатися ваших рук, коли мені відомо, що на них є сліди крові, коли я знаю вас не лише як убивцю…

— Убивця? Я… — нарешті спромігся він вимовити.

— Вам назвати ваших жертв? Справді? А хіба не ви вбили Левасера?

— Левасер? — на його устах навіть з’явилася мимовільна посмішка. — То вам і про це сказали?

— А ви це заперечуватимете?

— Для чого? Ви маєте рацію — я його вбив. Та я можу пригадати й інше вбивство за подібних обставин. Це сталося в Бріджтауні у ніч, коли на місто напали іспанці. Мері Трейл може розповісти вам усі подробиці. Вона була присутня при цьому.

Він надів капелюха і сердитий пішов геть ще до того, як вона встигла бодай щось відповісти або бодай зрозуміти сенс усього ним сказаного.