Прийнявши таке рішення, він завзято почав підготовку до піратської діяльності. Д’Ожерон, чи не найбільш послужливий з-поміж усіх губернаторів, дав йому пристойну позику на спорядження «Сінко Льягаса», перейменованого на «Арабеллу». Перш ніж дати кораблю нове ймення, Блад довго розмірковував, боячись тим самим викрити свої таємні почуття. Та його друзі в цьому побачили лише іронію, властиву їхньому ватажку.

Блад непогано розбирався в людях, тож до числа своїх прихильників додав ще шість десятків чоловіків, ретельно відібраних з-поміж шукачів пригод, що тинялися на Тортузі. За неписаними законами «берегового братства» він уклав угоду з кожним членом своєї команди, за якою той мав отримати певну частку від захопленої здобичі. Та у всьому іншому ця угода кардинально відрізнялась від подібних угод, які досі укладали пірати. Усі прояви недисциплінованості, властиві членам корсарських екіпажів, категорично заборонялися на облавку «Арабелли». Ті, хто йшов із Бладом в океан, зобов’язувалися цілком і повністю коритися йому. Кого ж не влаштовували такі умови, мусили шукати собі іншого капітана.

Напередодні Нового року, по закінченні сезону штормів, Блад вийшов у море на чудово оснащеному й повністю укомплектованому кораблі. Та, перш ніж він повернувся у травні із плавання, що затяглося через численні події, слава про нього промчала Карибським морем, наче брижі, що їх жене вітер.

На початку плавання у Навітряній протоці відбулася битва з іспанським галеоном, що завершилася його затопленням. Згодом за допомогою кількох пірог було здійснено наступний зухвалий напад на іспанську флотилію, що займалася видобуванням перлів у Ріодель-Гача, й захоплено всю її здобич. Згодом було здійснено десантну експедицію на золоті копальні Санта-Марія на Мейні та ще декілька справ, що мали менший розголос.

У всіх сутичках «Арабелла» була переможницею, захопила багату здобич із мінімальною втратою людей. Отже, слава про «Арабеллу», що повернулася на Тортугу в травні наступного року, і про капітана Блада прокотилась від Багамських до Навітряних островів і від Нью-Провіденс до Тринідаду.

Ця слава докотилась і до Європи. Іспанський посол при Сент-Джеймському дворі (саме так тоді називався двір англійського короля) вніс вельми роздратовану ноту, на яку йому дали офіційну відповідь, що капітан Блад не є королівським підданим, а засудженим бунтівником та рабом-утікачем, тому всі дії проти підлого злочинця зі боку його католицької величності палко підтримає Яків ІІ.

Дон Мігель де Еспіноза — адмірал Іспанії у Вест-Індії — та його племінник дон Естебан як ніхто мріяли захопити цього авантюриста і повісити його на нок-реї свого корабля. Питання про захоплення Блада, що нині набуло міжнародного характеру, було для них особистою, сімейною справою.

Дон Мігель не шкодував погроз на адресу Блада. Чутки про ці погрози долетіли до Тортуги одночасно із заявою іспанського адмірала про те, що у своїй боротьбі проти Блада він покладається не так на могутність своєї країни, як на авторитет англійського короля.

Хизування адмірала аж ніяк не налякало Блада. Він не дозволив собі та своїй команді бити байдики на Тортузі й вирішив зробити Іспанію цапом-відбувайлом за всі свої страждання. Це мало загасити в ньому вогонь особистої помсти і принести користь Англії (та аж ніяк не ненависному королю Якову ІІ), а з нею і всій цивілізованій частині людства, якій жадібна й фанатична Іспанія намагалася завадити спілкуватися з Новим Світом.

Якось, коли Блад покурював люльку із Гаторпом і Волверстоном за пляшкою рому у закіптюженому шинку на березі, до них підійшов незнайомець у розшитому золотом камзолі із темно-блакитного атласу.

— Чи це не ви, часом, той, кого називають Ле Саном? — звернувся він до Блада.

Перш ніж дати відповідь на питання, капітан оглянув вирядженого головоріза. Він навіть не сумнівався в тому, що це був саме головоріз — варто було тільки подивитися на швидкі рухи його гнучкої фігури і грубе й водночас вродливе смагляве обличчя з орлиним носом. Не дуже чистою рукою він тримався за ефес довгої рапіри, а на безіменному пальці красувався величезний діамант, у вухах — золоті сережки, трохи прикриті довгими локонами масного каштанового волосся.

Капітан Блад вийняв з рота люльку й відповів:

— Моє ім’я Пітер Блад. Іспанці знають мене під ім’ям дона Педро Сангре, француз же може мене величати Ле Сан, якщо йому так більше до вподоби.

— Гаразд, — промовив авантюрист англійською і без запрошення посунув стільця до брудного столу. — Ім’я моє Левасер, — назвався він трьом співбесідникам, з яких двоє підозріло його розглядали. — Ви мали б чути про мене.

Звісно, його ім’я було добре відоме — Левасер командував двадцятигарматним капером, що тиждень тому кинув якір у Тортужській бухті. Команда корабля складалась із французів-мисливців, що мешкали у північній частині Гаїті й ненавиділи іспанців навіть дужче за англійців. Левасер повернувся на Тортугу після невдалого походу. Та аби вгамувати жахливу пиху цього горластого авантюриста, треба було щось набагато більше, аніж невдачі. Сварливий, наче базарна перекупка, п’яниця й азартний гравець, він був вельми популярний серед дикої «берегової братії». А ще він устиг зажити іншої слави: вродливець, чепурун і гульвіса привертав увагу жінок різних верств суспільства. Він відкрито хизувався своїм успіхом у «другої половини людського роду» — дослівно казав сам Левасер. Варто зауважити, що в його словах не було перебільшення.

Навіть ширилися чутки, що губернаторова донька, мадемуазель д’Ожерон, стала однією з його жертв, і Левасер не посоромився просити її руки у батька. Губернатор не забарився дати відповідь на таку принадну пропозицію (стати тестем розпусного бандита) — і вказав йому на двері.

Розлючений Левасер пішов, але заприсягся, що одружиться з губернаторовою донькою попри спротив усіх батьків і матерів у світі, а д’Ожерон ще пошкодує, що образив майбутнього зятя.

Ось такою була людина, що сиділа за столиком у шинку і пропонувала Бладу об’єднатися для спільної боротьби проти іспанців.

Десь із двадцять років тому Левасер, котрому тоді було двадцять, плавав зі справжнісіньким чудовиськом — піратом Л’Оллоне — й пізніше довів своїми «подвигами», що був здібним учнем у піратській школі.

Серед «берегової братії» тих часів навряд чи знайшовся б негідник, гірший за Левасера. Капітан Блад відчував відразу до авантюриста, однак не міг заперечити, що його пропозиції вирізняються сміливістю та винахідливістю і що разом із ним можна було б організовувати серйозніші операції, аніж ті, на які вони були спроможні, працюючи окремо. Однією з таких операцій був напад на заможне місто Маракайбо, що стояло оддалік від морського берега. Для такого наскоку треба було задіяти не менше шестисот людей, і, звісно ж, їх не перевезеш на двох кораблях, що були в них. Блад розумів, що не обійдеться без двох-трьох попередніх рейдів, метою яких було б захоплення кораблів, яких бракує.

Хоч Левасер і не сподобався Бладові й той не захотів одразу ж брати на себе зобов’язання, та все ж пропозиції авантюриста видались йому вельми заманливими. Він погодився подумати і згодом дати відповідь. Гаторп і Волверстон, котрі не поділяли особистої Бладової неприязні до цього француза, як могли тиснули на свого капітана, і зрештою той уклав угоду із Левасером, підписану не лише капітанами, а й, за законом, окремими представниками обох команд.

Окрім усього зазначеного в угоді йшлося, що всі трофеї, захоплені кожним судном, навіть якщо вони не братимуть участі в спільному бою, мають суворо обліковуватися: корабель залишав собі три п’ятих частки захопленого трофею, дві п’ятих зобов’язувався передати іншому кораблю. Відповідно до угоди ці частки слід було чесно поділити між командами кожного корабля. Решта ж пунктів нічим не відрізнялись від стандартних договорів, серед них і той пункт, за яким будь-який член команди, якого звинувачують у крадіжці бодай одного песо, буде повішений на реї. По закінченні всіх паперових справ корсари стали готуватися до виходу в море. Та вже напередодні відплиття Левасера мало не застрелили охоронці, коли він перелазив через високий паркан губернаторського маєтку, аби попрощатися із закоханою в нього мадемуазель д’Ожерон. Він навіть не встиг оком глянути на неї, адже за наказом обережного татуся охоронці, що сиділи в засідці серед пахучих кущів, двічі в нього стріляли. Левасер зник із клятвою, що все одно доможеться свого.