Того ж дня, коли зайшло сонце, у місячному сяєві корабель раптом скреготнув днищем по піску, здригнувся і зупинився як укопаний.

Ооба, нічого не сказавши щодо того, чи мав слушність Руйнівник, коли скерував судно до гирла, звернулася до супутників:

«До наступного відпливу треба дати раду нашому кораблю, інакше застрягнемо остаточно. За роботу, поки не зійшло сонце і нас не помітили!»

А Руйнівник додав:

«Розберемо корабель, поробимо з нього плоти, повантажимо припаси, збіжжя, тварин та начиння й попливемо далі, вгору по річці! А зайві рештки корабля нехай відплив несе в море, начебто ми розбились і потонули».

Молодики, що під час плавання не мали до чого прикласти рук, завзято заходилися при місячному світлі розбирати судно.

То була перша справа Ковасухіто, Руйнівника, яка справджувала його ім’я.

Найбільше звершення Руйнівника з тих, за які він дістав своє прізвисько й

висунувся у ватажки гурту юнаків — коли замість іти у відкрите море, вони

підіймалися річкою далі від узбережжя, бо замість Країни мерців на морському дні

прагнули створити високо в горах новий обітований край, країну життя. Це було,

коли Руйнівник висадив у повітря припасеним заздалегідь порохом скелину, що

постала на шляху.

На той час, просуваючись річищем угору, подорожні дісталися місця, де з

каменя по краплині точилася вода. Дехто з наших сільських дідів казав, що скелина та

— насправді просто брили злежалої чорної землі, проте я наче й зараз чую, як дивно з

бабусиних вуст звучало те слово «скелина»; тому й пишу його ієрогліфами

«величезна скельна брила», маючи на увазі заразом і брилу злежалої землі.

Скелина перетинала дорогу трохи нижче по ріці від нашого селища; місце те

називають «шийкою». Проходячи там, я щоразу подумки або вітався, або прощався з

рідним селом, але водночас пригадував скелину, яка мала бути з пагорб завбільшки.

Інколи гірські схили, що з обох боків стискали «шийку», здавалися такими

височезними, аж не вірилося, що навіть найбільше окреме брилисько могло їх

перекрити. Думалося, що, певно, скелина не заповнювала «шийку», а тільки залягала,

мов підмурівок, у найкрутішому місці, а згори її притискали, наче гребля, брили

злежалої землі.

Інакше годі було повірити бодай у казці про таку кількість пороху, щоб

висадити в повітря скелю, яка перегороджувала ту «шийку».

Бабуся розповідала, що скелину було висаджено одним вибухом. Саме одним,

це має в казці неабияке значення. Щойно після вибуху розляглася луна вузьким

видолинком, злетіли в небо уламки скель і хмара диму, як упала небачена злива. Вона

періщила аж п’ятдесят днів.

У моїй дитячій уяві закарбувалося, як зруйнувалася гребля, підтримувана

скелиною, і все, накопичене в долині за безліч років, понесла вниз дощова вода,

спустошивши поля в пониззі та викликавши в тамтешніх мешканців спалах мору.

А коли довготривала злива скінчилася, колишня драговина серед долини,

оточеної вимитим зеленим лісом, перетворилася на придатну для життя землю. Чиста

річка текла, зблискуючи на сонці, долиною, через стиснуту гірськими схилами

«шийку», повз будівників нашого селища, які завершили тут свій виснажливий шлях

через гори, зливалася в низовині з рікою Авадзі.

І плинула далі, до моря.

Гадаю, невесело було юнакам-вигнанцям з призамкового міста, окрім, хіба,

Руйнівника, та їхнім супутницям-дівчатам з «піратського» острова, коли вони

опинилися біля підніжжя стіни з брил, стримуваних скелиною.

Було ясно, що звідси бере початок гірський потічок, понад яким вони

посувалися вперед лісовими стежками, раз по раз гублячи їх з очей, з гори на гору,

схожих на ширму, бо за підніжжям однієї вигулькувала інша. Тут з-під скелини, що

замикала, мов гребля, в найвужчому місці улоговину між двох гірських схилів,

сльозавіла чорна вода, з якої родився схований у травах струмок, а далі — потічок.

У подорожніх опустилися руки, накотилася втома довгих мандрів. Не сумував

лише Руйнівник, він дедалі більше за цю виснажливу подорож висувався на чільне

місце (зараз, пишучи це, я вкотре згадую бабусин голос, що повторює Руйнівникові

слова, і серце моє виповнює давня наснага):

— Висадимо в повітря, я прихопив з собою пороху!

Ось що він сказав.

Під час перших літніх канікул у ліцеї я читав «Записи прадавніх справ».

Ось місце, яке особливо припало мені до серця: «Скелю, посильну хіба тисячі

людей, він на нагір’я втягнув та, вхід до Країни мерців затуливши, між собою та нею

поставив».

Читаючи, як на кордоні між світом живих та мертвих було встановлено «скелю,

посильну хіба тисячі людей», я думав про скелину в «шийці» при нашій долині.

Мабуть, дивно здається, коли я скажу, що це місце сподобалося мені через схожість

долини, де я народився й виріс, до Країни мерців.

Юним засновникам селища, які подолали незліченні лісові стежки серед гір, не

знаючи, чи вдалося позбутися озброєних переслідувачів, та дійшли до межі путі,

здавалося, скоріш, що їхній дотеперішній шлях пролягав через Країну мерців, і вони

плекали надію, що досить зруйнувати скелину, як відкриється дорога з нинішнього

потойбічного світу до Країни живих.

От тільки зруйнувати скелину було не так просто. Та й не виключено, що в

декого з майбутніх будівників селища несамохіть виникала думка, що скоріш мочарі

по інший бік скелини подібні до Країни мерців за «скелею, посильною хіба тисячі

людей». Я це кажу не без підстав.

Бабуся оповідала, що від початку зливи після вибуху і доки вода змивала все

накопичене багно, звідти розносився нестерпний сморід. Але ж і в Країні мерців,

мабуть, смердить отак сіркою.

Бабуся казала:

— Здавалося, сморід той іде з тих прадавніх часів, коли людина не вирізнилася

з-поміж мавп! В усякому разі, відколи скеля та брили землі перегородили улоговину

між схилами гір, по той бік збиралися всілякі нечистоти, що виділяли гази. І то не

просто смердючі, а отруйні, бо не лише в мочарях, але й на сухих схилах навколо не

росло жодної билинки. Подейкують, що коли звір заблукає чи птах залетить туди, від

нього лишаються у дрегві самі кістки. Зелене кільце лісу починалося значно вище,

далеко від болота.

Вітер доносив сморід до юнаків-вигнанців з призамкового міста та дівчат з

«піратського» острова навіть тоді, коли вони, розібравши корабель, тягли річищем

плоти, і тоді, коли ріка стала завузькою і довелося поробити з плотів волоки і на них

тягти свій скарб лісовими стежками біля потічка. Дехто навіть пропонував звернути

кудись подалі від цього нестерпного, відворотного смороду.

Але Руйнівник і тут виявив свою схильність до «крайніх рішень».

Він заявив:

«Треба рухатися якраз туди, звідки смердить. Це навіть безпечніше, бо навряд

чи хто чужий туди наблизиться».

А на запитання:

«Хіба ж можна жити там, звідки несеться такий сморід?» — він відказав:

«Дістанемося туди, тоді й поміркуємо, як бути й що з ним робити!»

Отож Руйнівник, запропонувавши висадити скелину, звелів попутникам відійти

на безпечну відстань, а сам узявся намощувати порох.

І тут помітив, що запальний гніт надто короткий. Та все одно відважний

Руйнівник підпалив гніт і чимдуж кинувся до бамбукових чагарів коло річки. Він

правильно вирахував, що густий бамбук захистить його від каміння та грудок землі,

що сипатимуться згори. Але іскри, що розлетілися навсібіч від вибуху, підпалили

бамбук, і Руйнівник дістав опіки.