Завширшки вона не скрізь однакова, але і вздовж, і впоперек її вимощено у

строго горизонтальній площині. Вже з цього, наголошували наші вчені під час лекції,

можна судити про високий рівень геометричних знань і будівельної техніки в тих, хто

її споруджував.

Після лекції, уночі (а ніч була напрочуд місячна), лежачи на долівці в нашій

хатині на самому дні видолинка, я уявив, ніби просто з неба над долиною, понад

стелями і дахами, дивляться вниз велетенські очі. Наче усі сні, ввижалося мені, немов

я сам — одне ціле з тими очима. Якщо дивитися згори, «дорога мерців» віддзеркалює

місячне світло, наче біле пасмо води. Я уявив це так виразно, ніби побачив на власні

очі. І далі, уві сні, мене осяйнув здогад, що ця брукована дорога, рівнобіжна, наче

друга річка, річці у видолинка, має правити разом із нею за знак для велетенських

очей з небесної височини.

Двоє вчених, чужинці для мешканців селища, зуміли збагнути високий рівень

знань та техніки будівників дороги, але не осягли, навіщо вона. Коли хтось із слухачів

запитав про це, пояснивши, що з дорогою пов’язані стародавні перекази, за відповідь

йому була лише знічена мовчанка. Пригадую, я з жалем подумав, що, якби запитав у

вчених, хто збудував ту бруковану дорогу, то, може, й дістав би якусь відповідь.

Та вже невдовзі дізнався, що її вимостили «звелетнілі» Руйнівник і його

товариші… Хоч, власне, на той час Руйнівник уже не вважав колишніх шибайголів з

призамкового міста рівнею собі.

По ста з лишком роках життя «звелетнілий» Руйнівник майже перестав

спілкуватися з колишніми приятелями, то наглядаючи з хижі біля «великої загати» за

риболовлею, то досліджуючи в «саду ста трав» нові їстівні рослини та лікарське зілля.

Але його притаєну силу мешканці селища відчували щоранку, коли гуркіт сповіщав

долину, що Руйнівник, як завжди, розбігшися гребенем, стрибнув, зробив оберт

навколо стовбура тополі і приземлився на «приступці з десять мат».

Тому його колишні друзі, кожен із яких мешкав у колі великої родини з

дорослими дітьми, онуками, а то й правнуками, одразу відгукнулися на звістку, яку їм

приніс посланець від Руйнівника.

Бабуся пояснювала:

— Руйнівник мусив вдатися до посланця, бо на той час остаточно відособився

від колишніх друзів, які жили мирним родинним життям. Сам Руйнівник жив удвох з

Ообою у лісових нетрях. Проте кожен мешканець знав, що він десь неподалік, бо не

було дня, аби ранком не стугоніла гора від його стрибка. Щоб не зустрітися віч-на-віч

з Руйнівником під час його «вправ», ніхто не виходив на роботу у гори так рано. Слід

цього звичаю зберігся у нашому селищі ще за мого дитинства. Якщо на світанку

гриміло, мої односельці казали:

— Сьогодні бігає Руйнівник.

І уникали вибиратися в гори.

Бабуся розповідала, що Руйнівник, який жив у хащі, нерідко походжав

пралісом, голосно розмовляючи сам із собою, але не звичайною мовою жителів

долинного селища, а мовою, зрозумілою хіба що для привидів цього краю (бабуся

казала «долинна мова» і «лісова мова»).

Звідки ж Руйнівник та Ооба, живучи в лісі, діставали собі їжу?

Бабуся у своїх оповідях досить часто припускалася протиріч, що її аніскільки

не обходило; от і на це запитання вона відповідала по-різному. Інколи казала, що

сільські жінки щодня, тільки-но Руйнівник робив свій вранішній стрибок через

тополю, по черзі носили їжу до лісу, на місце, що його називали «Руйнівниковою

їдальнею», і залишали на пласкому камені біля джерела. Це було не зовсім легко для

родини, на яку припадала черга, бо і Руйнівник, і Ооба через свій надзвичайний зріст

потребували силу-силенну харчів.

Іншим разом бабуся казала, що Руйнівник з Ообою самі забезпечували себе

їжею.

Їхньою повсякденною стравою була «чортова каша» — їстівна земля, якою

свого часу Руйнівник підгодовував друзів, коли землеробство ще не давало достатньо

продуктів. Руйнівник знаходив їстівні рослини і серед дикоростучих. Посеред хащі є

болото під назвою «піхви». Там вибивається з-під землі й неподалік знову западає в

землю річечка, де Руйнівник нібито ловив гольців, що правили за джерело білка.

Таким невибагливим Руйнівник був увесь свій вік, та все ж мешканці долини

вважали, що він купався в розкошах і мали це йому за зле. Навряд чи годиться

ставити це за провину другому, тим більше третьому поколінню нащадків

Будівничих, бо вони вже не бачили нічого, крім нехитрого сільського життя у долині.

Але своїм давнім товаришам Руйнівник вибачити такого ставлення аж ніяк не міг.

Розгніваний, він, врешті-решт, вирішив учинити над ними суд і через посланця

одного по одному почав викликати до себе своїх колишніх друзів.

Як розповідає легенда, всі дівчата, яких Ооба потай від батьків-піратів вивезла

з острова, одружилися з юнаками-Будівничими і мали на тоді вже не тільки дітей та

онуків, а й правнуків. Лише Руйнівникова подруга Ооба так і лишилася бездітною.

Незважаючи на свої сто з лишком років, вона залишалася зовні зовсім юною.

Саме нею і передавав Руйнівник свої виклики.

Щовечора Ооба спускалася в долину. Підходила до оселі того з Будівничих,

кого мала викликати на суд, і тихенько, не зважаючи, почують чи ні, казала, що її

прислав Руйнівник, її запрошували до хати, але далі передпокою вона не заходила,

відмовлялася навіть присісти на причілку під навісом і тужливо починала розмову з

жінками.

— Ви ж знаєте вдачу Руйнівника. Як втелющиться йому щось у голову, то його

вже не перепреш. Ну що я вдію! Від нього ніде не сховаєшся, бо все довкола знає як

свої п’ять пальців. Треба вашому прийти завтра вранці до окрайки лісу. І звідки ж

воно взялося, що за часи настали! Хіба бачили такий суд, відколи стоїть наше село! —

бідкалася зрозпачено Ооба.

— А жіноцтво з родини того, кого викликав Руйнівник, і собі гірко зітхало,

слухаючи її мову, і здавалося їм, що це Ообу, а не їх, слід підбадьорити та заспокоїти,

а то, чого доброго, від надмірної печалі тут-таки і проститься з життям, — розповідала

бабуся.

В оселях, де Будівничі діставали виклик на суд, жіноцтво, як водиться,

побивалося. Але самі Будівничі сприймали звістку напрочуд спокійно, наче врешті-

решт сталося те, чого давно сподівалися і чого відвернути не могли. Кожен порав свої

справи й раніше вкладався спати, щоб назавтра зранку вирушити до лісу.

А чоловіки, особливо молоді, хоч і не оплакували вкупі з жіноцтвом лиху долю

діда чи прадіда, однаково не мали спокою, бо знали, що чекає завтра на них самих.

Молодики мусили вранці одпровадити позиваного до окрайки лісу і бути свідками на

суді, який правив Руйнівник.

Саме тут у бабусиних переказах не сходилися кінці з кінцями. Може, тому, що

самі юнаки розповідали про те, що їм довелося бачити, тільки через багато років.

Коли разом із дідом чи прадідом хлопці вдосвіта підходили до окрайки лісу, то

бачили: біля джерела, де «Руйнівникова їдальня», на них чекає могутній, мов старезне

дерево, чоловік. Перед Руйнівником на обличчі кожного Будівничого виникала дивна

напівплаксива посмішка — напівгримаса. Мабуть, вони уявляли, як зараз

звинувачуватиме їх той, кого вони всі поважали й любили, їхній друг.

Руйнівник, похмурий та суворий, здавалося і не знав особистої приязні. Без

жодного вступу він звинувачував Будівничого, який з’явився, в тому, ніби всі його

вчинки, від самого початку й донині, мали метою занапастити всю сільську громаду.