бабуся та сільські старі, розповідаючи їх мені, скоріше мали на увазі лише

запам’ятовування) — заплив у «кублище в’язів», врятувала мене, штовхнувши так, що

на голові лишився рубець, а потім витягнувши з розколини, моя мати.

Але вона, здавалося, не звертала анінайменшої уваги на те, що бабуся, а потім і

сільські діди щось там мені іноді переказують…

Оцим я і переймався.

Мати, дочка тієї самої бабусі, що переповідала мені всілякі історії, народилася

в будинку біля окрайки лісу і все життя майже не виходила за межі долини. Перекази

нашої лісової долини, здавалося, не викликали в неї жодної цікавості.

Але чому?

Поки я мешкав у селищі разом із матір’ю, мені не видавалося неприродним,

що, відколи я себе пам’ятаю, вона не виказувала ніякої уваги до розповідей бабусі й

старих. Але коли я покинув долину й розлучився з матір’ю, мені часом це згадувалося

як дещо незрозуміле.

Я вже десять років жив у Токіо, встиг одружитися, і от у мене народився

первісток. Ми назвали його Хікарі, потім він дістав прізвисько Іа.

Ім’я Хікарі, Світло, хлопець одержав неспроста. При народженні малюк мав на

потилиці величезну, мов іще одна голова, лискучу червону пухлину.

В лікарні нам сказали, що пухлину неодмінно слід видалити, інакше дитина не

виживе.

Але й у разі вдалого перебігу операції може бути пошкоджений зір.

Отоді я і вирішив ще до операції назвати сина Хікарі, ніби звертаючись з

благанням до найвищих сил.

Після операції виявилося, що, на щастя, дитина бачить, має нормальний слух.

Але все ж мозок було пошкоджено, тож за розумовими здібностями хлопець був

приречений лишатися на рівні дитини.

Тому й прізвисько Іа здавалося нам доречним для нього на ціле життя.

Після того, як я сповістив матір, яка й досі мешкала в лісовій долині, про

пов’язане з неабиякими труднощами народження дитини (стараючись, певна річ,

випустити найболісніші подробиці), мені відкрилися очі на не знаний доти глибинний

і міцний зв’язок.

Зв’язок між матір’ю і переказами нашої долини.

Відповідь на свій лист, де я описував, що сталося з моєю дитиною, надіслала

мені сестра, яка мешкала неподалік від матері.

Вона пояснила, що мати ніяк не може відірватися від певної, тільки їй

належної, справи.

І вірила, що дитина, якій судилося з’явитися на світ (саме такий вираз мати

вживала раз у раз) із знаменним знаком на голові, — не просте немовля.

Лист закінчувався побажанням моїй дружині якнайшвидше відновити сили,

поза сумнівом, вичерпані важкими пологами, щоб як слід доглядати незвичайну

дитину.

Гадаю, що цей текст сестра показала матері, а от далі вже йшла її власна

приписка.

Справа, від якої не могла відірватися мати, полягала в тому, щоб, привівши до

ладу божничок, прикритий дерев’яними ґратками, — він висів у кімнаті з земляною

долівкою в темному кутку обік домашнього божника — палити на ньому чудовну

стару свічку й молитися, не відходячи від нього ані на крок…

Почувши, що мати палить свічку перед божником у темному кутку, старі жінки

не тільки з сусідніх хатин, а й із «висілка», одна по одній понесли їй загорнуті в старі

газети старовинні свічки, примовляючи:

— Оце прибирала в коморі та й знайшла!

Полум’я горіло так, що Покинути свічку запаленою і кудись відійти було вкрай

небезпечно, отож те, що мати не могла й на хвилинку відірватися від химерної

молитви перед тим божником, зовсім не перебільшення.

Я досить швидко зметикував: не інакше як мати творить молитву перед

Мейске-саном. Сестричка за молодістю літ могла й не знати того, що в старих оселях

у селищі й на «висілку» поруч із домашнім божником — але нижче і в затінку — висів

божник Мейске-сана.

Пам’ятаєте, що Мейске Камеї, попри свої юні роки, встиг багато зробити для

лісової долини наприкінці «віку свободи»? Це ж завдяки йому завершилося успіхом

повстання, і лише він один потрапив згодом у в’язницю і помер там.

Йому, Мейске-санові, і присвячувалися божники. Звичайно вдавали, що їх не

помічають, що про них зовсім забули.

Але коли когось спостигало якесь лихо, що йому годі зарадити звичайною

радою, отут і запалювали свічку на божнику й ревно молилися Мейске-санові.

Для цього й відшукували старі свічки, ще з часів, коли селище славилося

виробництвом рослинного воску.

І я зрозумів: мати, яка начебто, на відміну від бабусі, була байдужою до легенд

та історії селища в лісовій долині, насправді глибоко пов’язана з ними через віру в

могутність Мейске-сана.

І згадав, до речі, що так само горіла свічка на Мейске-сановому божнику, коли

мене одного разу привезли на причепі до велосипеда з лікарні, куди я потрапив, бо

мене вкусила змія під час бійки з хлопчаками із старшого класу по дорозі з «висілка»

додому.

Перед операцією сина тримали в боксі.

Ріс він нормально, але разом з голівкою росла й пухлина, лякаючи кривавим

кольором немовлят, також з природженими вадами, що лежали поруч.

Видалити пухлину мали, як тільки дитина зміцніє настільки, щоб витримати

операцію.

Коли дружина сповістила по телефону матір, що операція пройшла успішно, та

від незмірного полегшення і радості розговорилася, як ніколи доти. Дізнавшись, що в

малого на голові залишився рубець після операції, мати почала допитуватися, де саме.

А тоді розповіла про героя, який жив десь у напівлегендарні та напівісторичні

часи, і його втіленця.

Дружині раніше не доводилося про них чувати.

Обидва мали рубці на потилиці: герой — після удару мечем у битві, а хлопчик-

утіленець — від народження. Сучасники вважали це за знак їхньої виключності,

винятковості.

Тут мати додала, що й сама вірить у це, причому неабияк. Тож треба, мовляв,

поставити Мейске-санові свічку…

Звичайно, той герой із лісової долини з рубцем від меча на потилиці був не хто

інший, як Мейске Камеї. Хлопчик, якого звали Малюком і вважали за втіленця

Мейске-сана, народився в його матері чи мачухи наступного року по тому, як

Мейске-сан помер у в’язниці.

Йому судилося пізніше відіграти вирішальну роль у повстанні проти військової

повинності.

Малюк від народження мав рубця на потилиці, де бракувало якоїсь кісточки, і

хоч мати намагалася ховати той рубець, зав’язуючи малому волосся в жмутик; коли

він гасав, жмутик підстрибував, так що рубець було видно.

Бабуся казала, що шестирічний Малюк був гарніший за будь-яку вродливу

дівчинку.

І додавала:

— Навіть лисинка, де рубець, була така гарна, що парубки з «молодого люду» й

собі заповзялися виголювати кружальця на потилиці!

Звістка про рубець після операції на голові в мого сина справила на матір

надзвичайно глибоке враження, бо вона відразу пов’язала її з рубцем від удару мечем

у Мейске-сана і вродженим рубцем у його втіленця Малюка.

Мати сповіщала про це не тільки дружину, а й будь-кого, хто траплявся з

сусідів.

Не обійшла ця звістка й сестри. І та згадала: так само шанобливо мати говорила

про рубець на потилиці, який залишився з дитинства в її старшого брата, тобто в

мене. Коли вона напівжартома сповістила про це відкриття по телефону, я несамохідь

провів пучкою по рубцю на потилиці.

Він лишився з того давнього дня, коли я пірнув до «кублища в’язів», застромив

голову у вузьку розколину між скелями і не міг видостатися. А коли моє тіло

проштовхнулося глибше, а потім вивернулося з пастки, величезний меч-скеля