відіграли неабияку роль.

Міркуючи про Руйнівника як про людину, що викохала «сад ста трав», я

сприймав його скорше не як затятого відлюдька, а як добруна. Гадаю, що саме через

це він і відсторонився від інших жителів долини.

Донедавна щоосені дівчатка з нашого селища вибиралися гуртом до «саду ста

трав» прикрасити волосся китицями красноплодника, що розрісся від часів

Руйнівника на справжню хащу, де величезні пеньки повикидали пагони, а старі

покручені стовбури переплелися гіллям. Слухаючи, як Руйнівник, що самотужки

спромігся розбити в тих нетрях «сад ста трав», ставав із роками суворою до

безжальності людиною, я відчував подив і водночас смуток.

Уперше я подумав про Руйнівника як про бездушного утискувача, коли почув

від бабусі, до чого ще, окрім риболовлі, слугувала його «велика загата».

Бабуся розповідала цю історію не так, як завжди, без звичайної примовки.

До тієї розповіді спричинився незвичайний обряд сплаву ліхтариків на свято

поминання небіжчиків Бон у нашому селищі. Біля річки, під мостом посеред долини,

збиралися діти в літніх кімоно й пускали на воду човники з гілок, обтягнуті папером,

із свічками. Багато хто в нашому селищі, яке донедавна постачало рослинний віск

усій країні, ще мав довгі свічки ручної роботи.

Паперові човники, до дна кожного з яких було припасовано цвяшком обрізок

такої свічки, пливли, мерехтячи вогниками, до вирви у «шийці» і там згоряли. Бо на

поверхні води було напнуто сітку, і та не пускала їх далі, на мілководдя до «великої

загати».

У давнину замість сітки було начиння з трави та паростків бамбука. Воно

слугувало не стільки для риболовлі, скільки для того, щоб перепиняти все, що

спливало річкою до пониззя. Бо могло виказати тамтешнім мешканцям, що в долині

живуть люди. Легенда мовить, ніби друзі Руйнівника були невдоволені тим, що їх без

кінця відволікають від розчистки землі під оранку, й без того марудної роботи, щоб

переробляти та поліпшувати приладдя у загаті.

Але Ооба заспокоювала їх, пояснюючи, що риболовлю затіяно на їхню ж

користь.

Якось під час свята Бон, саме того вечора, коли пускають по річці ліхтарики,

бабуся, наче згадуючи випадок з власного дитинства, розповіла ось що.

Коли «велика загата» була готова, Руйнівник невдовзі поставив собі хижу на

березі, нібито щоб наглядати за риболовлею.

Але здебільшого він вивуджував із річки те, що хтось із його товаришів

ненароком упускав у воду. А тоді немилосердно доскіпувався, хто саме був той

недбалець. Під час розчистки землі хлопці й дівчата, як видно і з картин пекла,

випалювали пні, що під час зливи принесла повінь. Але щоразу, перш ніж розвести

багаття, Руйнівник підіймався на «приступку з десять мат» під тополею і

впевнювався, чи такої погоди не буде видно диму з долини. Тож пні палили лише в

дні, коли в лісі був достатній вітер, аби відразу розігнати дим.

Отже, Руйнівник був іще й наглядачем, який пильнував, аби його односельці не

виказали мешканцям пониззя річки чи дроворубам, що працювали в довколишніх

горах, таємницю, тобто що тут існує нове селище.

Отак на новій землі у лісовій долині споруджувалося селище, під час якого

Руйнівник дедалі більше висувався на чільне місце.

Коли я слухав бабусині розповіді, мені здавалося, ніби будівництво тривало

нескінченні роки, що від самої спроби уявити їх аж в очах темніло. Проте по-

бабусиному виходило якось так, що люди й незчулися, як обабіч дороги понад річкою

звелися хатини, куди поперебиралися з печер край лісу; ба навіть як хати постарілися,

а в них самих — колишніх хлопців та дівчат, що разом піднімалися річкою до скелини

— понароджувалися й повиростали діти та онуки. Я зрозумів ще з бабусиних оповідей,

що на них знову чекала важка справа, затіяна Руйнівником.

Від цієї пори і до отруєння Руйнівника відносився й період завершення будови

селища, про який я слухав чи не з найбільшим хвилюванням.

Певного року Руйнівник почав закликати до себе одного за одним колишніх

друзів, що жили в селищі (на тоді вже не новому, а скоріш підупалому) в колі власної

родини, дітей та онуків.

У цій оповіді мене найперше приворожило те, що і Руйнівникові, і його

товаришам давно минуло по сто років. Та й усі вони на той час «звелетніли».

Як каже легенда, перед заснуванням селища, коли Руйнівник, перетерпівши

п’ятдесятиденну зливу та загоївши свої опіки, проламав чорний кокон мазі і явив

відновлене біле тіло, він почав швидко рости і невдовзі став значно більшим від

звичайної людини. За Руйнівником, що невпинно «велетнів», стали так само рости й

усі його друзі.

Бабуся казала, що лише життєдайна сила нової землі, звільненої від

предковічних сморідних мочарів, призвелася до того, що її червоним килимом вкрили

незліченні краби. З того ж джерела походила і енергія, що просякала Будівничих, які

працювали на свіжому повітрі, ледве прикриті одягом, як ті чорти й грішники на

картинах пекла. Тож навіть по ста роках життя вони не тільки не занепали на силі, а

навпаки, «звелетніли». Так пояснювала бабуся.

На моє запитання, якої ж міри сягнуло оте їхнє «звелетніння», бабуся відповіла,

що за міру може правити тополя вгорі над долиною.

Ця тополя (щоправда, лише нащадок колишньої) стала наочним свідченням

щоранішніх Руйнівникових «вправ», коли він розбігався по гребеню гори, що

вистромлювався в долину, стрибав, хапався за стовбур і робив оберт, а тоді з

гуркотом, від якого долиною розлягалася луна, приземлявся на прискалку. Тополя

була могутня, її листя так розрослося, що навіть у погожі дні «приступка з десять

мат» на прискалку не висихала в затінку. Руйнівник, роблячи оберт, хапався за

стовбур, де той згинався біля наросту — метрах у десяти від землі. Виходить, він сам

був на зріст майже як те дерево.

І незгіршими велетнями стали під час заснування селища і його товариші.

І ще з одного можна було оцінити могутність Руйнівника та його товаришів-

богатирів, які, хоч їм давно й перевалило за сто, зберегли тілесну міць. Стоячи там,

неважко було повірити у «звелетніння», яке бабуся найчастіше згадувала ніби

жартома. У лісі над видолинком й понині можна бачити залишки надзвичайної праці

Руйнівника та його друзів-велетнів. Кажу «залишки», бо нині можна снувати хіба

непевні здогади про те, для чого призначалася збудована Руйнівником та його

товаришами споруда. А від бабусі я чув розповідь про дивовижну, наче сон, пригоду,

яка сталася там…

Хоч я і кажу «залишки», але та кам’яна споруда і досі міцніша за будь-яку

будівлю в селищі.

Якщо заглибитися від окрайки лісу в пущу, невдовзі вийдеш на бруковану

дорогу. Ще до школи ми, дітлахи, бігали дивитися на те диво.

Казали, що до дороги ліс безпечний навіть для малої дитини, а от

заглиблюватися далі самотою не варто навіть дорослому. Про те, що дорослі

називають цю вимощену каменем дорогу «дорогою мерців» і що іншої такої не

знайдеш ніде в Японії, я дізнався вже під час війни, на лекції, що її читали в

«народній школі» після дослідження на місцевості евакуйовані до нашого селища

знавці небесної механіки.

Про них я вже трохи розповідав — це близнюки дід Апо та дід Пері. «Дорога

мерців» простяглася величезною — майже вздовж усього селища — поземною

еліптичною дугою в нетрях лісу на північному від долини схилі.