та «висілка» до «воскової комори» не підпускали.

Увечері ринула злива. Дощові хмари напливали з лісу у верхів’ї річки.

Вода в річці почала помітно прибувати.

Мати з ранку не виходила з «воскової комори», полишивши на мене сестричку

й хазяйство.

Тож я вирушив на звідини до бетонного містка посеред долини подивитися,

наскільки піднялася вода.

На містку сердито перемовлялися про щось сільські пожежники в

проґумованих капелюхах і лискучих у промінні ліхтарів плащах.

І оглушливе ревіння ріки, і музика сопілки, барабана й сямісена, які долинали

згори, з «воскової комори», немов віщували якесь лихоліття…

Тоді я був настільки збентежений, що ухопив лише уривки з розмови

пожежників, які зійшлися захищати бетонний місток від повені.

Пізніше, пригадуючи тогоденні події, я спробував звести їх докупи:

— Підпалити ліс? Випалити дерева? Хіба така жменька людей за три дні

вирубала б просіку, здатну перепинити вогонь? А якщо вогонь перекинеться через

просіку, як його тоді гасити? Що за дурницю вони затівають!

Відколи стоїть селище, кожного, хто б задумав таке, піддали б лютій смерті. І

навряд чи хтось вважав би таку кару незаслуженою. Та хіба ж може людина при

здоровому глузді утнути таке — підпалити ліс?!

Слова про підпал лісу мали таку приголомшливу силу, що я аж

перечіплювався, коли біг босоніж під тією зливою додому, де на мене чекала

сестричка.

Куди тікати нам із матір’ю, якщо жандарми справді підпалять ліс, коли

облавники скінчать свою працю і почнеться пожежа?

Нинішня злива — як несподіваний порятунок. На листі дерев збереться дощова

вода, ліс наче перетвориться на велике озеро.

Навіть якщо вдасться підпалити ліс, то вогонь навряд чи пошириться…

Вже поночіло, коли зненацька плюскіт зливи й ревіння ріки перекрила

бурхлива музика флейти, барабана й сямісена. Музика урвалася, пролунали три

важких удари.

І потім знову лише плюскіт зливи та рев ріки.

Я аж сів на футоні, а сестричка, що мала спати на другому поверсі, збігла до

мене, вся тремтячи.

Крізь сльози вона розповіла, що дивилася на «воскову комору» через залиту

дощем шибку й побачила, як там щось спалахувало, мов блискавка, після тих ударів.

У мене не знайшлося навіть слів, щоб підбадьорити малу сестричку.

Ми обоє благали тільки про одне: аби скоріше прийшла мати. І водночас

наслухали, як із «воскової комори» просто під дощові потоки виходить людська юрба.

Коли наступного ранку я прокинувся, мати вже поралася в напівтемній кухні.

Вона нічого не розповідала про виставу в «восковій коморі» й уникала мого

погляду, Але вистава так вплинула на жандармів, аж вони відмовилися палити ліс, що

так дратувало пожежників.

Роботи в лісі припинили через зливу, облавники з пониззя розійшлися по

домівках, а тоді й жандарми якось непомітно зникли з долини.

Власне, й до п’ятнадцятого серпня, останнього дня війни, лишалися лічені дні…

Пізніше, співставивши чутки, я зрозумів, що того дощового вечора остання дія

вистави «Дерева вбивають людей» скінчилася ось, як.

Коли глядачі вже досхочу надивилися на юнаків у червоних оперізках-фундосі,

що вибиралися на Осікоме, зроблену з солом’яних торб і білої тканини, а тоді й

зіслизали з неї, як звикле, почалася остання дія. На підмостки вийшли всі учасниці

вистави з притороченими до спин деревцями, так що сцена наче перетворилася на ліс.

Потім на сцені з’явилися самурай і зброєносець.

Як не дивно, самурая грала тітка, а джуру, який гортав подвірну книгу, поки

той промовляв до селянок із деревцями на спинах, — мати.

Я не міг навіть уявити, як мати, не маючи жодної навички до вистави, може

грати на сцені у всіх на очах.

А самурай казав таке:

— Бунтівники ховаються в горах проти волі Його Величності. І далі

зловмишляють заколот. Досі імператор чинив милостивий суд, але заколотники не

схаменулися. Терпіння Його Величності теж не безмежне. Більше пощади нехай не

ждуть. Ліс буде піддано вогневі, який спопелить бунтівників. І це буде належна

покара тим, хто намислив заколот!

Селяни з деревцями на спинах, що нібито ховалися в лісі, скоряються самураєві

і зброєносцю, за подвірною книгою половина з них виходить за лаштунки, а позосталі

зображають, ніби їх повісили на деревах, як завжди в сцені «Дерева вбивають

людей». Гасне світло.

А коли воно знову спалахує, на авансцені з’являється висока тополя, на

верхівці якої повішено самого самурая…

Того літа наприкінці війни все йшло за текстом.

Але в останній сцені сталося незвичайне.

У темряві на сцені пролунали три важкі удари, що рознеслися по всьому

селищу. Білі спалахи магнію, принесеного невісткою бляхаря, що зналася на

фотографії (ось які блискавки бачила моя сестричка), висвітили замість стародавнього

вояка три трупи на вершечку тополі.

І найжахливіше те, що вони були вбрані в мундири військової жандармерії

Великої Японської імперії…

Якби таке сталося при світлі, зчинилася б колотнеча. Але ще не зникла з очей

картина, закарбована при спалахах магнію, як підмостки освітилися, і всі побачили,

як і щороку в цій сцені, що на тополі висить самурай у похідній накидці, з волоссям,

зібраним у вузол на тім’ї.

Трійко жандармів, що сиділи в центрі залу, так і не змогли добитися в

облавників чогось путнього про те, що ж вони бачили в спалахах магнію.

Прихований зміст сцени «Дерева вбивають людей», яку показували щороку на

свято Бон, поки війна не дійшла повного безладу, сплив назовні під час вистави

останнього воєнного літа й пов’язався в моїй уяві з тією темною історією,

переказуваною в селищі й на «висілку» і надав їй — історії про зовсім іншу війну —

відчуття реальності.

В усякому разі, так мені видається. Адже зміст сцени співпадав із тим, що

діялося при окрайці лісу наприкінці війни, яка точилася в тій темній історії.

Тут мушу зауважити, що в той час я, хоч і чував від декого з дорослих уривки

розповідей про війну нашого непоказного селища (яке, проте, мені, малому,

видавалося найважливішим центром країни, світу, ба навіть всесвіту) проти

регулярної армії Великої Японської імперії, мабуть, погодився б, коли почув, що то

був одночасно бачений сон.

По деякому часі після університету я прочитав дослідницьку роботу, звідки

дізнався, що в Північній Італії в XVI–XVII століттях у народі побутувала віра в

бенанданте — людей, душа яких нібито чотири рази на рік уночі залишала тіло і

линула на пасовиська, щоб там, маючи за зброю лозину, битися з прислужниками

диявола.

Тут я наче дістав відповідь на питання, що мучило мене віддавна. То, може, й у

нашому селищі ідеться про таку війну уві сні?! Тим більше, що сни (та ще й бачені

одночасно усією сільською старшиною) відігравали чималу роль у переказах про ту

дивовижну війну…

Незважаючи на це, а може, і саме через це, відтоді я відчув непереборний потяг

до цієї темної історії. Історії про дивну війну, при спробі розпитати про яку старші

завжди переводили розмову на інше.

З самого дитинства я намагався скласти докупи розрізнені уривки, що їх чув

під час балачок дорослих літніми вечорами. Тих переказів, які бабуся, а потім старики

призначили мені слухати й переказувати, я, поки не призвичаївся, навіть уникав.

Але тут із власної волі збирав і з’єднував шматки оповіді про химерну війну,