Бабуся казала: жоден з Будівничих не смів виправдатися чи заперечити, бо той

перелічував їхні справжні вчинки. Кожен лише скрушно посхиляв голову, мовляв, так

воно і є, покірно визнаючи злочин. А для молодиків, що слухали неподалік, то був

наче урок історії. Тільки й могли сказати про той чи інший випадок: «Та як таке

могло бути!» І переймалися думкою, що такий суд необхідний, хоч раніше були

певні, що, відколи стоїть селище і дотепер, коли воно пустило глибоке коріння, не

було нічого, гідного бодай найменшого осуду. То був для них і урок закону, де вони

навчались позбуватися співчуття навіть до найближчих друзів, якщо їх викликано на

суд.

Вирок Руйнівника був для всіх один і той же: довічне ув’язнення і каторжні

роботи. На той вирок засуджений відпроваджував молодих родичів додому, а сам

рушав до котроїсь із печер біля окрайки лісу, де жив давно тому, ще коли починалося

селище. А далі, за велінням Руйнівника, який з’являвся до них із пущі, приєднувався

до засуджених раніше, що мостили велетенську «дорогу мерців».

Тим часом, як каже переказ, тих Будівничих, які ще не дістали позову, опосідав

неспокій і сум’яття: чи то Руйнівник забув про них, чи то хоче відокремити від друзів.

От чому останні Будівничі мало не підтанцем ішли на суд, й Руйнівник, як оповідали

потім їхні онуки та правнуки, зустрічав їх, навпаки, дедалі похмуріший.

Каменоломня, звідки брали каміння для «дороги мерців», була на східному від

болота, званого «піхвами», схилі. Я ще малим бачив сліди від виламаних брил. Це

було під час «експедиції», яку затіяли міські вчені — дід Апо та дід Пері. Усі разом

тримаючись за червону стрічку, ми пройшли крізь хащу. У вкритій мохом скелі

вирізнялася гола поверхня, звідки вибивали брили, її розміри дозволяли уявити, яка

сила-силенна каміння пішла на «дорогу мерців».

Дід Апо й дід Пері казали, що каменоломня свідчить про високу техніку

вибухових робіт, тож, можливо, й висадження скелини — не зовсім казка. По залишках

колії у лісі вони відтворили навіть, як перевозили обтесані камінні брили до «дороги

мерців».

Пам’ятаю, мене приємно втішила повага, якою ці вчені зайди перейнялися до

Руйнівника — творця проекту та керівника спорудження «дороги мерців».

Я не настільки обізнаний з астрономією, щоб достеменно відтворити зараз

пояснення діда Апо і діда Пері щодо напрямку, чітко визначеного горизонтальною

поверхнею «дороги мерців»; пам’ятаю лише, що він відбивав якийсь простий, але

значущий кут, зумовлений багаторічними астрономічними спостереженнями. Згадую

також, що до свого пояснення дід Апо та дід Пері додавали трохи дивні слова:

«Напрямок, у якому прокладено дорогу, може, безпосередньо й не стосується

побуту мешканців долини, але здатний багато чого сказати розумним істотам, що

надлітають з космосу».

Нині, коли я читаю про розшифровку фотознімків земної поверхні, зроблених

зі штучних супутників, мені кортить дістати такий знімок і околиць нашої долини.

Адже ж є у джунглях Південної Америки велетенські споруди, які на фотографіях із

космосу виглядають достеменно як дороговкази для екіпажів зорельотів, що

наближаються до Землі.

Виламані коло «піхов» та обтесані брили тягли до «дороги мерців» і вкладали

вздовж визначеної Руйнівником лінії на міцну земляну основу.

Ця виснажлива робота — а працювали, що не кажіть, більш ніж столітні діди,

нехай міцні й «звелетнілі» — тривала три роки. Дорогу мостили з ранку до пізнього

вечора, поки темрява не припиняла роботи. Тоді Будівничі вмивалися біля джерела й

споживали вечерю, наготовану й принесену жінками з долини, а потім ішли спати до

своїх печер біля окрайки лісу. Хоч і засуджені до довічної каторги, ніхто, крім

Руйнівника, за ними не наглядав, але жоден із старих не повернувся в долину, далекі

вогні якої виповнювали їх тугою за рідними оселями.

Бабуся оповідала:

— Цілих три роки жоден із Будівничих не бачив рідної домівки. А жінки, хоч як

бідували, щодня приносили їм щось попоїсти, наче пожертву душам предків. І щоразу

до наступного ранку все з’їдалося…

Якось я запитав:

— Як же це за три роки, поки Будівничі ночували біля окрайки лісу і мостили

дорогу тут-таки, в лісі, ніхто з родини не провідав діда чи прадіда?

Бабуся пояснила:

— Невдовзі перед тим, як дорогу вимостили, жінки зійшлися до джерела і слізно

благали Руйнівника, який звідти наглядав за роботою, відпустити старих по домівках

хоча б на зиму. Зима заповідалася навдивовижу люта, тож старезні Будівничі могли

просто повимерзати в тих печерах край лісу. Першою занепокоїлася Ооба, але

Руйнівник і слухати її не хотів, тож надвечір вона пішла у долину на раду. Коли ж

жінки зібралися біля джерела і побачили в гайку Руйнівника та стали його просити,

надбігли хлопці з «молодого люду», аж знетямлені від люті, й порозганяли їх. Адже

кожен із «молодого люду» був свідком суду над власним дідом чи прадідом. І були

певні, що лише довічною каторгою Будівничі можуть спокутувати свою провину

перед селищем:

«Якщо діди пішли б «на той бік», не спокутувавши своїх гріхів, за що б вони

мали ціле своє життя, усю роботу при створенні нашого нового світу? Хіба можуть

вони тепер піти «на той бік» із щирим серцем! Чи вам не втямки, що Руйнівник якраз

і затіяв мостити дорогу, аби підготувати своїх товаришів-Будівничих до виправи «на

той бік»!»

Не діти Будівничих, самі вже старі, а онуки й правнуки зуміли збагнути задум

Руйнівника, тому так завзято і захищали «дорогу мерців».

І от, нарешті, Будівничі скінчили роботу.

То було напередодні весняного рівнодення, якраз через три роки від початку

робіт. Їхній радісний згук долетів аж до лісової долини, і не тільки жіноцтво, а й

«молодий люд» повірили у ту мить, що по вимощенні дороги Руйнівник відпустить

Будівничих у село.

Наступного дня, у рівнодення, всі причепурилися, наготували почастунку й

чекали. Але звечоріло, а з лісу ні слуху ні духу. Тоді кількох одчайдухів з «молодого

люду» вирядили поночі до печер біля окрайки лісу. Проте й у печерах не було жодної

живої душі. Хлопці насилу продерлися крізь чагарі до щойно спорудженої «дороги

мерців» і при світлі місяця побачили, що ретельно вимощеною дорогою поволі

крокують вбрані по-святковому Будівничі з Руйнівником на чолі. На диво химерний

то був похід.

Щойно голова колони, яка просувалася з цього боку дороги, від джерела,

досягала кінця бруківки, що губився в непевному місячному сяєві, як уся процесія

знову опинялася на самому початку дороги, ніби її хід оце щойно починався. Так

крокували вони хтозна-вкотре, аж раптом і Будівничі, і Руйнівник, що блідо мерехтів

під промінням місяця, стали поволі підноситися над дорогою.

А ще за якимось разом колона Будівничих з Руйнівником попереду стала

підійматися, наче косогором, просто в небо, до білих хмар. Тут парубки вискочили з

кущів і зчинили лемент, та колона йшла собі і йшла…

Наступного ранку до села спустилася Ооба й розповіла, що сталося.

Руйнівник та Будівничі дружно вирушили «на той бік», знову ставши, як і

колись, веселими друзяками-шибайголовами замість проводиря та підлеглих. Але

тоді цю новину все селище вже знало від «молодого люду».

Гадаю, історія про те, як Руйнівник, скінчивши працю у селищі та лісі й