звалося, як і в давнину, «великою загатою».

Оповідають, ніби Руйнівник нарубав бамбука з тих самих чагарів, де намагався

сховатися від вибуху, але тільки обпалився, і спорудив тут величезну загату, біля якої

призвичаїлися ставити різноманітне рибальське начиння.

Я чув, що, поки з мочарів проникала чорна вода, риба зовсім не водилася в

річці навіть значно нижче долини. Проте, коли по п’ятдесятиденній зливі видолинком

потекла чиста річка, з води ще не зійшла дощова каламуть, як у ній заграли зграйки

гольців та кунджі. Над водою з ранку до присмерку роїлися листоїди, що їх раніше

розганяв болотний сморід. Тож люди при будівництві бачили, як вгодовані рибини

вискакують з води й на льоту хапають комах, жируючи.

Як же потрапили гольці та кунджа до свіжовиниклої річки?

У легенді Руйнівник пояснював це так:

«Раніше в цій лісовій долині річки не було лише на поверхні, а під землею

текла «дзеркальна річка». Там водилися і гольці, і кунджа. А тепер, коли річка

вийшла на поверхню, виплила назовні й риба. У «дзеркальній річці» риби не злічити,

бо якщо з горішньої річки риба зникатиме, з-під землі прибуватиме нова, аби

поповнити нестачу. Вистачить і мотиля, й листоїдів. Тож, скільки б ми не

виловлювали гольців та кунджі у «великій загаті», риби в річці не переведеться…»

І справді, «велика загата» постачала білки, такі необхідні для юнаків та дівчат,

які тяжко працювали й виснажувалися на будівництві селища.

Коли з пониззя річки, сполученого з морем, почали надпливати вугрі,

Руйнівник поставив у ринвах обабіч «великої загати» бамбукові пастки-плетенки.

Потім узявся розводити коропів у річці вище загати. У продовольчій програмі селища

Руйнівник неабияку роль відводив річковій рибі, і тут він досяг значного успіху.

Мабуть, він іще змалку полюбляв рибалити, бо коли загата була готова,

оселився в хижці на березі і наглядав за рибальським причандаллям.

У той час Ооба, зросла на «піратському» острові, ходила тінню за Руйнівником,

який так захопився рибальством, і допомагала йому вдосконалювати приладдя. У

нашому селищі й дотепер рибалити вирушають парою чоловік та жінка, щоб, бува,

один із них не втонув. До речі, «велика загата» призначалася й іще для одного.

Рибальське начиння біля «великої загати» стало у великій пригоді, заклавши на

довгі роки основу продовольчої програми заснованого в долині селища.

Проте на початку будівництва, невдовзі по пам’ятній п’ятдесятиденній зливі,

гольці та кунджа, яких було повно в новій річці, ніяк не ловилися біля загати. А

принесені харчі за п’ятдесят дощових днів вже кінчалися.

Як каже оповідь, на початку будівництва джерелом білків для юнаків та дівчат

слугували прісноводні краби, а джерелом вуглеводів — солодка картопля, яку копали

на схилах біля окрайки лісу. Це було так. Тільки-но скінчилася п’ятдесятиденна

злива, землю кольору паленої вохри, де ще не росло ні травички, ні деревця, всипали,

наче червоною фарбою, незліченні краби, їх ловили, варили, товкли в кам’яних

ступках, приправляли солодкою картоплею і робили млинці. Мені доводилося

куштувати такі млинці на свята, а для хлопців і дівчат, які зводили селище, то була

повсякденна страва.

Краби придавалися не тільки для цього. Поласувати ними прилітало птаство,

найперше блакитні сороки, забігали колонки та інша дрібна звірина, коли-не-коли

заходили навіть дикі кабани. Хлопці полювали на птахів та звірів, які теж потрапляли

в казан.

Отож, завдяки крабам, селище, яке тільки-но зароджувалося, не потерпало від

нестачі їжі.

Серед картин пекла, які я ходив дивитися, була й така, де мускулясті чорти

товчуть у ступках грішників з головами, меншими од чортячих кулаків. Якщо

картини пекла й справді відображають часи заснування селища, то на цій, не інакше,

намальовано, як товчуть крабів на млинці. Навіть намальовані де густою, а де блідою

кіновар’ю купи розтовчених вщент кінцівок навколо ступок — не що інше, як краби на

кухарській дошці, з яких пектимуть млинці.

Солодка картопля, як я вже казав, правила за приправу до крабових млинців. Та

щоб викопати її, доводилося добряче помарудитися, не те, що з крабами, яких просто

збирали на землі. Доброго кореня дикої солодкої картоплі з-під лісу вистачало на раз

усім хлопцям та дівчатам, але щоб витягти його весь, доводилося копати чималу

ямину. Ці ямини, до речі, наштовхнули будівників селища на нову думку, як

розв’язати проблему тимчасового помешкання.

Вони зметикували, що схил біля окрайки лісу — підходяще місце для печер. Для

житла досить було поширити й поглибити ями по коренях солодкої картоплі.

Отож юнаки й дівчата, які під час п’ятдесятиденної зливи мешкали гуртом під

навісом на прискалку, почали, розбившися на пари, викопувати в схилі печери та

переселятися в них, свої окремі помешкання.

Залишки печер у схилі біля окрайки лісу збереглися ще до останньої війни.

Відірвавши дошки, що загороджували вхід, та трохи відгорнувши землю, можна було

потрапити до чималих печер, напрочуд сухих, хоч і просякнутих відчутним запахом

плісняви. Подейкували, що в тих норах де-не-де ховаються і здичавілі собаки, яких у

селищі нічим було годувати. Ми називали їх вовками і неабияк боялися.

Будівничі, що розселилися по печерах біля окрайки лісу, першого року засіяли

поле гречкою.

Руйнівник організував сівбу так, що спершу на косогорі біля печер, а потім і за

річкою, зазеленіли листочками смуги гречки. Кожну наступну смугу висівали трохи

нижче, так що зелень кільцем спускалася згори до самої річки. Кожне пасмо гречки

квітло в свій час, тож весь схил від окрайки лісу до видолинка вкрився блідо-

рожевими й білими хвилями.

— Гарно те було, — казала бабуся. — Отак Руйнівник чудовим візерунком

квітнучої гречки розбив на смуги весь лан від окрайки лісу до самої долини. Бо землю

треба було поступово розподілити між усіма.

За пасмами гречаного поля висіяли сою. Листя та пагони гречки й сої мали ще

й підживлювати досі не оброблювану землю. Та й для обігріву печер узимку

потребувалося чимало сухої гречаної та соєвої лузги.

Поки юнаки та дівчата готували до польових робіт розчищену зливою землю,

Руйнівник сам очолював виконання власного задуму. Та коли розчистка землі під

оранку та сівба стали звичайною повсякденною працею, він, як я вже казав, все

більше вдавався до певної роботи, яку виконував власноруч.

Уже замолоду був у ньому потяг до самотності, який з віком проявився цілком

недвозначно. Бабуся казала, що ця риса, скоріш за все, не була властива Руйнівникові,

коли він ще колобродив на підзамчі, а з’явилася, коли він оклигував від опіків,

лежачи пластом, під навісом на прискалку у шкаралупі чорної мазі:

— Станеш відлюдьком, як полежиш без руху півсотні днів, немов мумія чи

лялечка комахи…

Руйнівник, що дедалі схилявся до самотньої праці, крім опорядження «великої

загати», насадження дерев та щоранішніх «вправ», коли він роздивлявся, чи не впала

якась напасть на їхній новий світ, захопився, особливо коли впевнився, що висаджені

ним дерева добре пішли в ріст, розбивкою «саду ста трав».

Як казала бабуся, що сама добре зналася на зіллі, спершу Руйнівник мав на меті

створити взірець городу, зібравши там їстівні рослини. Далі він висадив

найрізноманітніші цілющі трави, щоб лікувати мешканців долини від усіляких

хвороб. А крім лікарських, виростив і отруйні зілля, які, до речі, в подальшому