Ось що прагнув я переказати матері.

Минуло два роки.

Щоразу, як мені доводилося виїздити на захід Японії, я неодмінно завертав до

лісової долини побачитися з матір’ю і послухати, що вона думає про те чи про інше.

І тут надійшов лист від сестри, який спочатку мене збентежив.

Хоч, власне, там не було нічого незвичайного. Кажу «спочатку», бо в міру того,

як я його читав, збентеження поступалося місцем не знаному досі шокові.

«Ти знаєш, матуся не вміє надто виказувати почуття, — писала сестра. — Зараз

вона, здається, спокійно обмірковує власне тривале життя. Тобі не варто летіти сюди

зразу ж, але коли вибереш зручну часинку, то зазирни до нас…»

Відчуваючи якусь нову недугу, мати звернулася до старого приятеля —

сільського лікаря з нашої лісової долини, який порадив їй лягти до лікарні в Мацуямі

на обстеження. Розпитуваний сестрою, добряга-лікар зізнався, що матері необхідна

операція, до того ж досить складна.

Він сподівався, що вона зможе одужати по важкій операції, покладаючись не

стільки на силу її старечого тіла, скільки на знану йому міць духу.

Мати здогадалася, як стоїть справа, й чекала, як було для неї властиво, поки

дочка й зять прийдуть радитися, що робити далі.

А тим часом, запевне, прийняла власне рішення й почала готуватися до від’їзду

з долини.

Коли підготовка наближалася до кінця, сестра поїхала до Мацуями

домовлятися в лікарні. Там усе минуло гладко, бо сільський лікар заздалегідь

зв’язався з ними.

І от позавчора мати поїхала на зятевій машині до міста по той бік лісу…

Рішення матері та її підготовка ґрунтувалися на припущенні, що в її віці вона

навряд чи повернеться знову в долину після операції.

З її однолітків у селищі залишилися лише лікар та отець-настоятель.

Мати спродала своє останнє майно — комору — тому ж чоловікові, який придбав

у неї ділянку й пагорб поза домом. Виручених грошей разом із минулими

заощадженнями мало вистачити на тривалий побут у лікарні.

Враховуючи, що значну частину витрат на операцію та догляд перебирав на

себе префектурний фонд допомоги престарілим.

І панотець-настоятель, і особливо лікар, який знав, наскільки тяжка материна

хвороба, не втримали сліз, коли вранці прощалися з нею перед від’їздом з долини.

Проте мати тільки набурмосилася й, буркнувши панотцеві, що тепер за

каплицею Покари за гріхи доглядатиме її дочка, сіла в машину.

Але щойно машина виїхала за «шийку», мати стала просити, щоб її провезли

лісовою дорогою, яка починалася там, подивитися з лісу на селище й «виселок».

Звичайно ж, сестра з чоловіком відразу погодились.

«Певно, й ти, К-тяне, знаєш, що стараннями члена парламенту від нашої

дільниці, чоловіка в певному розумінні здібного, весь наш ліс помережано дорогами.

Мама вважала, що він як був розбещеним хлопчиськом, так ним і лишився й не

виказувала до нього анінайменшої пошани; та й доріг у лісі на дух не переносила й

ніколи ними не користувалася.

Дивитися згори на лісову долину й «гірський виселок» і не бачити, як ліс

понівечено тими дорогами, навряд чи можливо.

Отож нам не особливо й хотілося звертати на лісову дорогу вгору.

Зупинилися ми на узвишші, де роздоріжжя трьох доріг (одна з яких

переходить, як не сумно, у влаштоване разом із сусіднім містечком поле для гольфу).

Мати поводила сивим пучечком волосся на потилиці, і її очі, сховані в

трикутних зморшках, зверталися вниз, до річки й вулиць, до «висілка», на дорогу, що

губилася в лісі. Хоч на той час вона підупала на здоров’ї і мала землистий колір

обличчя, тут вона немов відразу потемнішала на виду.

Ти ж знаєш, що я схильна втручатися в усі справи і дещо легковажна в розмові.

От і цього разу я вискочила перед усіма зі своїми спогадами:

— Пам’ятаєш, мамо, як уся хата пропахла лісовими травами, що ти їх варила?

Коли К-тян малим утік до лісу, а потім, як уже знайшовся, довго хворів? А от тепер

ліс наскрізь проглядається, так що К-тяна знайшла б без зайвого клопоту навіть мала

дитина! От не думала я малою, що наш ліс таким стане…

Трикутні зморшки навколо матусиних очей розгладилися, вона пильно

подивилася на мене й процідила:

— Дурненька! Хіба ж то був зайвий клопіт!

Ми довго сиділи в машині на лісовій дорозі, коли раптом мати похилила сиву

голову в бік лісу, наче дослухаючись. А тоді звернулася до мого чоловіка:

— Ти чув музику, «Ковасухіто», що її написав Хікарі-сан? Бо я, здається, чула!

— Звідки тут взятися музиці! — заперечила я, згадавши раптом, що лікар іще

вранці пропонував зробити матері знеболюючий укол.

Але чоловік здогадався, що мати, певно, хоче послухати тут, серед лісу на

узвишші, Хікарі-санову плівку, проте не наважується попросити відверто.

Тому він і запропонував:

— А ви, мамо, дістаньте з валізи касету і послухаємо разом. Бо перед тим ми

слухали Хікарі-санову музику лише разів два-три, отож і не можемо второпати, чи це

саме вона.

Поки лунала музика, мати, похиливши сиву голову, наче задивлялася у глиб

лісу, понівеченого дорогами.

Мабуть, вона прощалася з рідними місцями, але соромилася виказувати

почуття…

Коли музика скінчилася, мати не зронила ані слова, лише заплющила очі й

зіщулилась.

Вмостивши її на задньому сидінні, ми вирушили до Мацуями. Чоловік вів

машину, я сиділа поруч.

— Може, мати і справді чула його музику, коли дивилася на селище й «висілок»,

— почула я його шепіт.

Якщо вже таке сказав чоловік — сирота, жартун, викладач початкової школи —

то може й справді Хікарі-санова музика споріднена зі звуками, що самі собою

чуються серед лісу…»

Перш ніж продовжити розповідь, гадаю, варто буде навести ноти синового

твору. Я відчуваю, що це необхідно для подальшого її ходу.

Як написала сестра, мати лягла до лікарні на обстеження. Перед операцією

вона мусила набратися трохи сил, для чого потрібно було залишитися ненадовго в

лікарні, а тоді вже…

Зваживши на пояснення сестри щодо материного стану, я обмежився

телефонним дзвінком до лікарняної палати.

А от моя дружина вибралася на відвідини до Мацуями…

Коли вона повернулася, то не особливо розводилася про стан хворої, але я

зрозумів, що мати, попри сподівання, ще більше ослабла.

Несподіванкою було хіба те, що дружина привезла й кілька касет, які сестра

принесла матері в лікарню, аби та щось на них записала.

Магнітофон, що його я надіслав разом із синовою касетою, був придатний і для

запису, тож сестра показала матері, як це робиться, й запропонувала записати знічев’я

спогади про давні часи — просто як воно там скажеться.

Ось що то були за касети.

Спочатку мати не стільки записувала, скільки слухала онукову музику. Але

перебування в лікарні затягувалося, тож вона потроху почала навертатися й до

запису.

А вдача в матері була така, що вона помалу захоплювалася розпочатою

справою.

— Матуся, здається, вирішила залишити заповіт чи то тобі, К-тяне, чи то Хікарі-

санові. Я і раніше часто думала, що коли слухаєш останню волю того, хто вже помер,

то нічим тут не зарадиш. А от якщо вислухати заповіт, поки людина жива, й

запевнити, що все виконаєш, це, мабуть, краще і для заповідача, і для того, хто

виконуватиме його волю.

На цю думку сестри пристала й мати, отож касети було передано моїй дружині.