далі Осікоме й «молодому люду» спало на думку, що для селища загалом шкідливо,

коли кожна родина, хай і новоутворена під час «переділу», живе окремо від сусідів, а

отже, може плекати власні таємниці. Тому й було вирішено спалити хати в

долинному селищі й на «висілку».

Чому ж Будівничі змовчали й тут?

Бабусина відповідь була проста, але несподівана.

— Бо ті, хто будував селища з Руйнівником, під час «руху за повернення до

давнини» повмирали!

Здоров’я більш ніж столітніх Будівничих підупало ще від «великого ревища».

Один із них, чиїх рідних забили в пущі під час втечі, навіть ризикнув повести

численну рідню геть із долини, розуміючи, що не витримає невгаваючого гулу навіть

поза власною оселею, де «велике ревище» слабшало.

«Велике ревище» призвело до того, що старі богатирі-Будівничі почали на очах

всихати й меншати.

Мало того, що їх розлучили з кревними через «переділ», за часів «руху за

повернення до давнини» вони мусили працювати нарівні з молодими, бо керівна

група «молодого люду» не визнавала ніяких привілеїв. Молодь, яку неабияк тішила

непохитна віра в Осікоме й керівну групу, бралася до роботи, як до танцю. Але для

старих Будівничих вбиратися у фундосі, та ще й працювати нарівні разом з усіма від

зорі до зорі було нестерпно.

Будівничі, вже не колишні богатирі, охлявали просто на очах від щоденного

перетруду.

Літо видалося сухе, тож перепочивати доводилося вряди-годи, і от у розпал

робіт занепалі старі почали один по одному зникати. Ця оповідь суперечить

переказові про похід «на той бік» Будівничих із Руйнівником на чолі «дорогою

мерців», місячної ночі на весіннє рівнодення; проте ні бабуся, ні старі, мої оповідачі

після її смерті, анітрохи не зважали на таку невідповідність.

Якщо хтось із молодших (тобто від дітей та зятів Будівничих, кому вже було за

вісімдесят, до онуків і правнуків) і хотів заступитися за знесилених цілоденною

працею старих Будівничих, його стримував острах перед керівною групою, яка

нещадно карала всяке вільнодумство.

Як же сходило болем серце в рідних, хоч вони й мали нові сім’ї!

Але бодай крихта прихильності до колишньої рідні під час спільних робіт

найсуворіше заборонялась. Перед зором близьких, вигостреним жалем та неспокоєм,

там, удалині, сумно понуривши голови длубалися старі, а тим часом їхні тіла

тоншали, втрачали вагомість, чіткість обрисів, ніби в кіно, коли людина зливається з

краєвидом.

— Наче картинки з чарівного ліхтаря на стіні імли. Сльози мимоволі

наверталися в того, хто дивився на свого улюбленого та шанованого діда чи прадіда,

такого змізернілого. А поки людина змахувала сльозу, старий зникав, наче те марево,

і вже нікого не було, — казала бабуся.

Коли ж Будівничі один по одному зникли, більшість молоді, що її захопив «рух

за повернення до давнини», крім хіба найближчої рідні, швидко забула, як химерний

сон чи марення, що недавно з ними в селищі жили більш ніж столітні, але повні

життєвої моці богатирі Будівничі.

На відміну від Будівничих, «звелетнілі» тіла яких висхли, «витончилися», а

тоді й розчинилися в повітрі, Осікоме тим часом розквітла й пашіла здоров’ям.

Слухаючи про це, я запідозрив, як не дивно для дитини, що Осікоме, одна з

дівчат з «піратського» острова, була таємною утриманкою Руйнівника, поки жила

його законна дружина, Ооба.

Як же Осікоме, якій давно перевалило за сотню, зберегла таке здоров’я, таке, як

на бабусиній хустинці, юне і пишне тіло?

Відповідь неважко знайти в переказах про неї.

Осікоме щодня заживала «заморського зілля», яке потаємним лісовим шляхом

(його, за легендою, проклав для торговців сіллю ще Руйнівник) постачали ті, хто

вибирався в торги через пущу й сікокуський гірський кряж до Тоса і далі, аж до

Нагасакі.

— Не тільки «заморське зілля» привозили для Осікоме лісовим шляхом. Вона

мала всього досхочу, — казала бабуся.

А мені ввижалося, як той шлях, то видовжуючись, то коротшаючи, сягає усіх

кінців світу, єднаючи лісову долину з незнаними землями.

В мене аж серце заходилося на думку, що, може, колись і я віднайду той

лісовий шлях.

Торговці на тому гостинці щосили прагнули догодити Осікоме. Тож таки

мешканці долинного селища й «висілка» працювали в полі в самих фундосі та

косімакі, Осікоме, повернувшися з пагорба Покари за гріхи додому, насамперед

милася приставленим із Нагасакі милом. Бабуся називала мило «сабон». Іноземні

слова, що їх вживала в казках бабуся, з теплотою згадалися мені, коли я вивчав

французьку мову: «сабон» — мило, «савон», «сяппо» — капелюшок, «шапо».

Отож, Осікоме вбиралася в голландське плаття з довгим подолом, зодягала

капелюшок, «сяппо» й красувалася перед керівною групою «молодого люду».

Слухаючи, як розкошувала Осікоме, я уявляв не просто красу та пишноту.

Оповідь викликала й почуття веселощів, навіть кумедності. Цьому сприяла

примовка «ну чим не Осікоме», що побутувала в селищі. Так ми дражнили дівчаток з

«висілка», які красувалися у вбранні з хутряними комірцями, що їх виміняли на харчі

в евакуйованих.

Від самого заснування селище в лісовій долині було відрізане від зовнішнього

світу й цілковито незалежне. Лише вузеньку стежку проторив Руйнівник — постачати

вкрай необхідну сіль. Але незадовго до падіння сьогунату, у «вік свободи», коли

долина ще не підпала під князівську владу, тією стежкою стали вивозити на продаж

віск, і селище потроху заможніло.

Мене вразило, що на час «руху за повернення до давнини» підвалини торгівлі

вже було закладено.

Бо хоч бабуся і запевняла, що «як ідеться про давнину, то й вигадку треба

слухати, наче правду», тут уперше виразно запахло історією. То був час перетворень,

коли Руйнівників соляний шлях сягнув повз провінцію Тоса аж до Нагасакі.

Розробила план оновлення торгівлі, досягла схвалення Осікоме й заповзялася

впроваджувати його в життя керівна група «молодого люду»; сповнена віри у власні

сили після успіху «переділу», вона ладна була затіяти нову пригоду, бо її аж розпирав

потяг до дії. Осікоме схвалювала цей не дуже розважливий задум молодиків, хоч

найменша похибка могла розкрити потайне селище і накликати на себе князівський

гнів.

Пригадую, якось я показав бабусину хустинку з Осікоме на пагорбі Покари за

гріхи батькові. Сподівався, що батько пояснить те, чого я не до кінця міг збагнути.

Батько, як завжди опівдні, сидів у кімнаті з дощатою підлогою, відразу за

передпокоєм, і перебирав кору паперового дерева. Відклавши роботу, він узяв до рук

хустинку й розсміявся:

— Скільки вже в селищі тих картинок! Перемальовує кожен, кому не ліньки. І

повів далі:

— Бабуся, певно, казала «бавляться у забавку»? Може, так воно і є, хтозна! Але

мені здається, що тут жартома намальовано, як Осікоме радиться з «молодим людом».

Вона ж бо цінувала їхню думку вище від старшинської. Піду краще віддам бабусі,

поки ти її не забруднив.

Батько підвівся й вийшов з кімнати. Він наче й не розсердився.

Але, схоже, дорікнув бабусі, бо більше вона мені ту хустинку не показувала.

Гадаю, те, що юнаки з керівної групи розвідали торгові шляхи задля блага

всього селища, а Осікоме схвалювала їхні задуми й заходи, свідчить: заводії «руху за

повернення до давнини» були не тільки оновлювачами життя часів заснування