Та коли я теж змогла почути, як бринить тут ця музика, й побачити чарівне
світло в найдальшому закутку лісу, то і я можу відкинути всяку тривогу.
— Я перша змогла подати «лісовому диву» знак, що чую його музику!
Яке це щастя! Як добре було б розповісти про це Хікарі-санові!
Але він, мабуть, відчував усе душею заздалегідь, якщо спромігся записати на
папері таку музику.
І чи не вперше в житті я відчула, що тепер мене вже ніщо не тривожить!»
27
Від часу моїх блукань у лісі, а може, і раніше, беручи до уваги мої глибокі
почуття до Руйнівника в ті дні і від часу, коли я почав слухати спершу бабусині
оповіді, а потім сільських стариків, усе моє життя проходить під знаком легенд і
історії селища в лісовій долині.
Але зміст, на якому коріниться їхній вплив, я збагнув, коли мені відкрили його
мій син із пошкодженим від народження мозком і моя перестаріла мати.
Цей зміст висвітлив, якою важливою часткою мого життя було те, що я день у
день слухав історію та легенди нашого лісового селища. А коли покинув долину і
мешкав деінде — продовжував переосмислювати їх у пам’яті.
Коли я дивлюся на карту власного життя, то виразно бачу, як сказав на
початку, що в найважливіших його відтинках викарбувано знак М/Т.
От і тепер ті, хто заново розкрив мені очі на такий важливий для мене зміст
оповідей лісової долини, — це знову М/Т, моя мати і мій син.
Побачити його допомогли мені розповідь матері про музику й світло «лісового
дива». Та ще написана сином музика під назвою «Ковасухіто».
Нині я часто сиджу в кабінеті, вслухаючись в цю музику, хоч при цьому майже
не чую реальних звуків: я не переписав касети, перш ніж відіслати її матері, не просив
пані Т. награти мені ще раз на роялі.
Просто вдивляюся в написані сином ноти, щоправда, не дуже на них
розуміючись.
Я, п’ятдесятирічний, умудрений досвідом Спритник, чекаю, поки переді мною
замерехтить світло, забринить ніжна музика «лісового дива».
І голос жінки-матріарха почне найважливішу для очищення моєї душі останню
розповідь…
Я чекаю на примовку:
«Розповідають люди от що. Правда це чи ні, не відомо, але, як ідеться про
давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?»
І я ладен відказати:
«Атож!»
