було зрозуміти, якщо поглянути на долину згори.

Але ж поки гребля не готова, не можна перепиняти потік. Адже вода знесе

недобудовану загату.

А коли навіть і не знесе, то в пониззі здогадаються, що у верхів’ї щось

негаразд. Забезпечити вільний стік річкової води мала заздалегідь запланована

робота.

Жінки й діти рубали бамбук у заростях коло «висілка», проколювали

перетинки і з’єднували колінця так, що утворювалися тридцятиметрові рури.

Зібравши по десять таких рур у пучок, бондар скріплював їх обручами, наче

діжку. Як саме проколювати перетинки між колінцями, також показав бондар.

Бамбукових рур наробили аж п’ять сотень і вклали на дно річки біля «шийки»,

де колись знаходилася Руйнівникова «велика загата» для риболовлі. На них бульдозер

навалював землю і пісок, отож під час спорудження греблі вода могла спокійно бігти

крізь ті бамбукові рури.

Ще малим я чував, ніби залишки бамбукових рур по П’ятдесятиденній війні й

досі лежать на дні ріки. То був один із «слідів», про які казали діти. Казали також, що

в рурах водяться тлусті вугрі.

Я не раз вибирався вниз по річці шукати ті рури з вуграми. І справді знаходив

на глибині в мулі уламки стародавніх бамбучин.

Вганяючи каміння в землю, немов клин, у вузьку улоговину між схилами, де

просто на скелі викинула квіти дика азалія, зводили підмурівок греблі. Вода тим

часом текла крізь бамбуковий водовід.

Далі всі мешканці селища, старе й мале, тягали солом’яні торби з землею і

мурували греблю.

Починаючи від розчистки землі друзями й подругами Руйнівника в легендарні

часи заснування селища в долині, спільна праця завжди знаменувала поворотні

моменти в його історії.

Отож мені, навіть малому, неважко було уявити, що саме таким чином

споруджували оцю греблю.

Поки зводилася загата, будівельники завважили, що долина не знати звідки

почала просякати смородом. Земля потроху обсипалася з греблі, забивала бамбукові

рури, і вода поступово накопичувалася в долині.

Вода була чорна й смердюча. І здавалася отруйною.

Настав день, коли Руйнівник сповістив уві сні сільській старшині, що війна на

порозі.

Селище вже лежало під водою, каламутна чорна вода, плюскочучи хвилями об

греблю, наче перевіряла її на міцність.

Розвідувальний загін, що діяв, незважаючи на загрозу будь-якої хвилини

загинути, якщо вода прорве греблю, доніс уранці, що армія Великої Японської Імперії

наближається.

Точно опівдні підірвали динаміт, заздалегідь закладений під греблею, як колись

Руйнівник — скелину чи то брили злежалої землі. Каламутна вода під хмарою

згустілого за останні кілька днів смороду несамовито ринула вниз рухомою стіною.

Сморідна чорна вода змила разом із кіньми й змішану роту регулярної армії

Великої Японської імперії, що підіймалася дорогою на дні V-подібної ущелини в лісі,

викликала спалах хвороби серед дітей у пониззі, зробила на кілька років

непридатними для обробки поля.

Зібрати останки загиблих під повінню офіцерів і солдатів, поки чутка про

трагічну загибель роти не поширилася в народі, після чого виконати доручене їй

бойове завдання, тобто зайняти селище в лісовій долині, яке зухвало посміло

опиратися японській армії, — такий наказ дістала новосформована друга змішана рота.

По коліно в смердючому болоті, солдати викопали з чорного баговиння трупи,

а тоді без найменшого перепочинку рушили вздовж берега річки, грузнучи в мулі,

угору, до місця призначення.

Першою жертвою розлючених вояків у селищі став старий на прізвисько «Той,

що не злізає з дерева». Вже в зрілому віці він залишив долину, вибудував хижу

просто на дереві й прожив там аж до старості. Жив він подаянням мешканців селища

та «висілка».

Різниця полягала в тому, що звичайному жебракові подають, нахиляючись до

нього, а тут доводилося підносити вгору, наче вельможній особі.

«Той, що не злізає з дерева» не тільки мешкав у хижі на дереві, але й стрибав із

гілки на гілку. Якщо іноді йому випадала потреба спуститися в долину, він, скільки

міг, перестрибував з дерева на дерево.

А як далі подітися не було куди, скакав на руках, щоб не торкатися ногами

землі.

Солдати з роти, що простувала через драговину, сприйняли старого, що

ховався в гущавині на дереві, за велику мавпу, такий він був обірваний,

розкуйовджений та худий.

Брудні, спітнілі, розлючені вояки, аби зірвати злість, підстрелили його. Від

вигляду пораненої потвори, що намагалася тікати, стрибаючи на руках, солдати

остаточно очманіли.

Кілька чоловік кинулися до «Того, що не злізає з дерева» й забили його

насмерть.

Коли розвідувальний загін повідомив, що солдати другої роти підстрелили, а

потім і добили «Того, що не злізає з дерева», мешканців селища й «висілка» й собі

охопила невимовна лють. Було спаплюжено весь триб життя лісової долини.

Щоправда, збройні сили селища були у стані війни з армією Великої Японської

імперії відколи загатили ущелину в «шийці», а потім висадили греблю, викликавши

повінь.

Але для більшості мешканців долини то була лише війна за наказом, що його

виголосив Руйнівник старійшинам у спільному сні, війна, на яку треба йти не

задумуючись, подобається вона тобі чи ні. Та й усе, що вчинили досі, було за прямим

наказом Руйнівника.

І це зовсім не означало, ніби в душі кожного корінилася глибока певність, що

ця війна стосується його особисто, що він іде на бій з доброї волі.

Але звістка, як «Того, що не злізає з дерева» збито пострілами з дерева, де він

жив, і тоді забито до смерті, викликала в кожного сільчанина певність, що війна —

його власна, що треба битися до кінця.

Яким же побитом «Той, що не злізає з дерева», який оддавна перебував у лісі,

зневажаючи дотеперішній спосіб життя у селищі, спричинився до запеклої війни з

армією Великої Японської імперії?

На час, поки здійснювався план затоплення долини, коли річку

перегороджували греблею, сільчани з долини переселилися до «висілка».

Коли ж після першої поразки, завданої повінню, до лісу вступив

новосформований ворожий підрозділ, виряджений у другу каральну експедицію,

мешканці й долини, й висілка евакуювалися у пущу за «дорогою мерців».

Тепер місцем їхнього замешкання стала місцина, яка раніше була околицею —

той самий ліс, де віддавна жив «Той, що не злізає з дерева».

«Того, що не злізає з дерева», тепер сусіда, запросили на військову нараду

старшини й закликали до спільних дій. Адже «Той, що не злізає з дерева» все

досконально знає в лісі. Старий із запалом пообіцяв виступити на П’ятдесятиденну

війну на боці збройних сил селища.

І зразу ж зголосився стати провідником розвідувального загону, бо, як ніхто,

вмів перестрибувати з дерева на дерево. На його біду, коли він вигуками з дерева

намагався попередити розвідників, які просувалися в густому підліску і через це мали

обмежену видимість, що вони занадто наблизилися до ворожого загону й ризикують

бути викритими, його самого помітили.

І, сприйнявши за велику мавпу, підстрелили.

Коли солдати второпали, що забили людину з місцевих, то доповіли ротному.

Після огляду труп поховали при дорозі, і рота продовжила марш.

Розвідники примітили це місце й повернулися до штабу. Одразу ж вирядили

людей по останки «Того, що не злізає з дерева». Бо ніхто й припустити не міг, щоб

душа «Того, що не злізає з дерева» томилася в землі, до якої він за життя не бажав і