— Навари побільше отрути, то, запевне, вб’єш і лісового бога! Гукнув він таке і

мерщій утік.

Почувши підказку малого, сморідний, обліплений мухами, із жмутком соломи

на причинному місці Сіріме враз підхопився на рівні. Попри гомінку дітлашню, що

тупотіла позаду, витріщаючись на його ніби реготлива пика сідниці, з-поміж яких

визирало око, він подався просто до «воскової комори», до Руйнівника. Старійшини і

розсердилися, і полякалися водночас, що Сіріме зараз викаже Руйнівникові їхній

задум.

Але перепинити Задоокого, що квапливо простував у роїщі мух, було вже годі.

Сіріме з усієї сили розчахнув двері комори, звичайно зачинені о цій порі:

— Гей, пане, мені треба у вас дещо спитати! — загорлав він у сутінь.

Руйнівник, наче давньому приятелеві, гостинно прочинив двері свого закута і

впустив Сіріме досередини разом із його роїщем мух.

Це тому, пояснювала бабуся, що Руйнівник мав жаль до нього ще відтоді, як

Задоокого через його недоумство кинули в лісі.

На запитання Сіріме Руйнівник пояснив, як знайти у «саду ста трав», який сам

колись ревно виплекав, отруйне зілля. Навчив також, як наготувати отруту: з якого

зілля зрізати листя, з якого — стебла, які викопати корінці.

Як виварити та як настояти…

Бабуся оповідала:

— Кажуть, Руйнівник навіть додав: «З оцих листків, билля та коріння можна

наварити такого трійла, що звалить навіть здоровила, як я або ж ти».

Сіріме побрів берегом річки понад гірською улоговиною до пущі (на тоді там

уже був хутір, який пізніше став називатися «гірський виселок»; його мешканці й

бачили, що робив Сіріме), аж до «саду ста трав», оточений роїщем мушви.

А там, роздивляючись малюнки, якими його спорядив Руйнівник, позрізав

потрібні листки та стебла й повикопував корінці отруйного зілля. Цілий день

орудував Задоокий серпом, а тим часом від запаху того зілля виздихали усі до єдиної

мухи над ним.

Сіріме повернувся до селища з оберемком листя, бадилля та корінців

отруйного зілля і заходився виварювати та настоювати те все в казані з «воскової

комори».

За три дні трунок за рецептом Руйнівника був готовий. Але ж треба було ще

перевірити, чи досить отрута міцна. Та як? І чи подіє отрута на такого велетня, як

Руйнівник?

По важких роздумах сільська старшина вирішила випробувати наготоване

Задооким трійло на ньому самому — єдиному, крім Руйнівника, велетні в селищі.

І Сіріме таки помер від отрути, яку сам наварив з листя, стебел та коріння.

За наказом старшини, селяни відтягли його величезне тіло подалі до лісу, ген за

«дорогу мерців», і кинули там. Бо якби такий велетенський, та ще й смердючий, труп

поховати поблизу селища, хтозна, чи не почалася б від цього пошесть.

«Поки Задоокого тягли до лісу, де не взялися мухи й знову обліпили його», —

оповідала бабуся, мало не плачучи, як мала дівчинка, яка схопила кілька ляпанців.

До їжі, яку щовечора приставляли старі жінки, наче пожертву на хатній

божник, тільки значно щедрішу, Руйнівникові, домішали навареної Задооким отрути.

Селяни наготували звечора клунки й не спали всю ніч, щоб, якщо Руйнівник

розлютиться, тікати мерщій світ за очі. Але у «восковій коморі» було тихо, лише над

ранок від лісу двічі чи тричі долинув дивний стогін, наче стугоніла гора. А вранці із

п’ятеро найвідважніших із сільської старшини подалися на звідини до «воскової

комори». Не як завжди, у закуті, а посеред комори, де було, як за часів дому для

зібрань, розчахнуто всі двері й порозсувано переділки-сьодзі, лежав, розкидавши руки

й ноги, майже від стіни до стіни, неживий Руйнівник.

Того року напрочуд сильний тайфун наприкінці літа під самий корінь зламав

могутню криву тополю, навколо стовбура якої колись робив оберт під час своїх

«вправ» Руйнівник. Пень виявився наскрізь трухлявий. Бабуся казала, ніби сільським

старійшинам спало на думку зазіхнути на життя богатиря-Руйнівника саме після того,

як вони побачили, що й велетенська тополя не встояла проти вітру.

Голову Руйнівникові, за велінням старшини, відтяли й затягли на «приступку з

десять мат». А наступного ранку на тому ж самому місці, звідки колись Руйнівник

оглядав околиці долини, над його головою насипали могилу та вкопали саджанець

тополі, взятий із пагорба.

Але що ж зробили сільські старійшини з обезголовленим тілом Руйнівника?

На одній із картин пекла в храмі, де нашу долину зображено як западину

кольору паленої вохри, облямованої зеленню лісу, можна бачити таке.

Біля величезної дошки, намальованої у зворотній перспективі, чорти орудують

величезними кухарськими ножами та паличками-хасі, подрібнюючи кусні червоного

м’яса. Пізніше на картинах пекла в інших храмах я бачив, як біля таких самих дощок

під ногами у чортів валяється безліч малесеньких голів грішників. Але в нашому

храмі на дошці були навдивовижу великі кусні плоті! А чорти-кухарі сікли їх на мак.

Ця картина пекла відповідає легенді, за якою, наступного по смерті Руйнівника ранку,

його велетенське тіло дрібно посікли, і кожен мешканець долини з’їв по шматку.

Цю розповідь бабуся завжди закінчувала однаково:

— Аж подих спирало!

Немов хотіла трохи розрадити мене після моторошної історії. Вона намагалася

цими словами навіяти мені збентеження, яке викликало посічене на безліч шматків

тіло Руйнівника, хвилювання, яким перейнялися селяни — від дорослих до малих —

щосили стараючись прожувати ті шматки.

Отже, кожен із мешканців селища в долині і «гірського виселка» мусив з’їсти

по шматку Руйнівникової плоті. Жували старі й малі, дідугани бгали беззубими

яснами й ковтали свої шматки. Немовлятам розтирали те м’ясо на кашицю. Жували

довго.

Усі виходили з хат і жували, наче гумку, шматки Руйнівникової плоті,

дивлячись водночас одне на одного, як це роблять інші.

Можливо, цим вони хотіли взяти й у свою плоть і кров частку сили

«звелетнілого» Руйнівника. Але бабуся оповідала трохи інакше, і з її розповіді по-

іншому сприймалося це видовище:

— Мешканці долини та «висілка» розкаювалися, що занапастили Руйнівника, їх

мучив прикрий жаль, а над усе — сором, коли вони поїдали його плоть. З їхніх губ,

коли вони жували, наче жуйку, капала на землю кривава слина, а з очей котилися

сльози.

Навіть собаки, коли злизували ті криваві краплі, підібгували хвости й тужно

скімлили…

Коли Руйнівника було забито та з’їдено (гадаю, це відповідає другій оповіді),

усі як один мешканці долинного селища й «висілка» впали у застій. Застій виявлявся

по-різному. Насамперед кожен, хто з’їв шматок Руйнівникової плоті (тобто всі

мешканці селища), відчував потім немовби завжди повний шлунок, тому споживав

удесятеро менше, ніж доти.

Це був не просто брак апетиту, а здавалося, що його вже й не буде довіку.

Разом із бажанням їсти відпало бажання і вирощувати врожаї, ловити рибу, а

отже працювати. Цілісінькі дні сиділи склавши руки, наче поринувши в сонну задуму.

І чи не вперше люди, які з самого початку мали повні руки роботи, відчули безмежну

самоту в цьому глухому закуті, де єдиним зв’язком із зовнішнім світом був

потаємний торговий шлях через гори.

Застій той тривав понад тисячу днів.

За цей час лісова долина, звісно, зовсім занепала. Праліс перетнув «дорогу

мерців» і поволі завойовував долину. Швидко дичавіли занедбані дерева, що їх