селища Руйнівником.

Вони були й новаторами, націленими на майбутнє.

Будівничі.

Під час «руху за повернення до давнини» їх силували до тяжкої праці, їхні

«звелетнілі» тіла повсихалися, витончилися майже до прозорості, втратили чіткість

обрисів і, врешті-решт, розчинилися в повітрі.

Я хочу додати деякі подробиці до сумної історії про цих старих.

Схоже, останній із Будівничих ще не встиг зникнути, як молодші мешканці

долини, заклопотані нагальною роботою, стали швидко забувати старих, які понад сто

років, від заснування обітованого краю в лісовій долині, були підмурівком громади

селища й «висілка».

А якщо й згадували на мить, засинаючи знесилено на нарах у спільному бараці,

здавалося, що бачили їх десь у виставі ще малими, в дитинстві.

Та й самі Будівничі, як я вже казав, бачили один і той же невеселий сон, з якого

виходило, що це довге життя в лісовій долині, яке добігає кінця, — не більше, ніж

мара.

Як я, знову ж таки, вже казав, таке особисте переживання, як сон, поширилося

серед них, бо старі переповідали бачене один одному. Інакше виникало химерне

відчуття, що годі розрізнити справлене життя і життя уві сні, таким непереборним

відчуттям реальності сповнювалися ті сни.

Сон, однаковий у всіх старих, починався відчуттям, що вигнання з князівства за

витівки всілякі і мандрівки річкою до долини серед лісу наче й не було. А далі уві сні,

колись молоді самураї, облишивши вчасно, за прикладом батьків, гультяйське життя,

тепер сумирно доживали віку у своїх оселях на підзамчі…

Виснажені важкою роботою під час «руху за повернення до давнини» старі

чекали короткої перерви, аби забитися десь у затінок чи просто лягти, де стояли. І

відразу поринути в дрімоту, де серед доброзвичайної рідні спливало їхнє мирне

підневільне життя в призамковому місті.

Довго відпочивати не давали, але сни точилися низкою, як картинки в райку,

наче інше, зовсім відмінне, життя.

Надходив час знову братися до роботи. Розбуркувані керівною групою, старі

розходилися по місцях, наче скривджені діти буркотливе переказуючи один одному

свої сни:

— Ніби не з власної волі мандрували ми з Руйнівником по річці й засновували

обітований край!

Поступово відчуття реальності й сну зміщувалися. Здавалося, вже пережите

тут, у лісовій долині, було лише сном. А справжнє життя спливло без пригод під

владою князя. Неначе насправді сумирний старий з підзамча бачить сон про лісову

долину й дивне життя в ній. Безглуздий, виснажливий сон…

А наяву старі мовчки воловодилися коло роботи, сумно похнюпивши голови,

наче прагнули зазирнути у власну потьмарену душу.

Кінець кінцем, у старих сон і ява помінялися місцями, тут, у лісовій долині, їхні

тіла «витончилися», втратили чіткі обриси, і вони полинули в інше життя, до

призамкового міста. А молодь і літні люди, що працювали поруч, невдовзі забули, як

нечутно зникли старі, наче то був просто оптичний обман.

Свого апогею «рух за повернення до давнини» досяг під час «повсюдного

підпалу», який невдовзі призвів до падіння Осікоме.

З димом пішли всі хати в селищі й на «висілку». Доти «рух за повернення до

давнини» точився здебільшого на полях і мав метою повернути землі колишню

родючість.

Коли ж цього було почасти досягнуто завдяки спільній праці, Осікоме й

керівна група «молодого люду» звернули погляд на житла мешканців долини. Під час

«переділу», що передував «рухові за повернення до давнини», люди вже помінялися

домівками й навіть сім’ями. Але такої рівності, як за Руйнівника, коли всі жили в

печерах біля окрайки лісу чи в спільно зведених хижах, не досягли.

І в долинному селищі, і на «висілку» дехто за сто з лишком років збагатів, а

дехто й зубожів. Хоч після «переділу» і в хатинах, і в садибах мешкали не ті, хто їх

будував, рівними один одному люди не стали. Деякі нові мешканці заможних садиб

невдовзі стали задирати носа.

Тут і виник задум попалити всі хатини й збудувати барак, де всі житимуть, як

колись, в однакових умовах.

«Повсюдний підпал» почався безхмарного дня, коли величезне полум’я, що

охопило будинки в селищі та «висілку», не могло дати диму, помітного за межами

лісової долини. Осікоме сама керувала тим палінням, що перевищувало досі знані

масштаби випалу ділянок лісу; тож не просто було запобігти поширенню вогню.

Але все обійшлося якнайкраще.

Сновигаючи серед шугаючого полум’я в самих фундосі чи косімакі, люди були

сповнені піднесення і водночас бентежного почуття урочистості.

Як це було схоже на забудову нової землі на картинах пекла в храмі! Малим

мені ввижалося, що цей величезний вогонь, як і «забавка» Осікоме з юнаками на

пагорбі Покари за гріхи, мав відновити животворність виснаженої більш ніж за сто

років землі в долині…

Бо інакше чому б мої односельці з незапам’ятних часів берегли пам’ять про

«повсюдний підпал», щороку на осіннє свято провозячи селищем і «висілком»

прикрашену колісницю і потім спалюючи її?

Щоб земля й далі не втрачала життєдайної сили!

Осікоме було позбавлено влади, як я вже казав, невдовзі після «повсюдного

підпалу».

Досить довго я гадав, що саме спалення осель і спричинилося до цього. Та коли

я вперше приїхав з університету на канікули, мені передали запрошення колишнього

настоятеля. Хоч бабусі вже десять років не було, сільські діди пам’ятали її заповіт

переказувати мені, її онукові, легенди та історію нашого селища.

Панотець-настоятель розповів ось що:

— Мабуть, ти, як і більшість наших односельців, певен, і це природно, що

Осікоме скинули за спалення хат у долинному селищі й на «висілку». Однак зазначу,

що воно не зовсім так.

Справа в тому, що після спалення хат Осікоме запропонувала ще одне:

«Смердючі мочарі перетворилися на придатну для обробітку землю завдяки

тому, що Руйнівник висадив чи то скелину, чи то брили злежалої землі, які

перегороджували улоговину між схилами гір у «шийці» й перепинали шлях уздовж

ріки. Так започаткувалося наше селище.

Але чи тільки доброю справою був той вибух? Чи не завдав він зла всьому лісу,

хоч ми цього й не бачимо? Ми знищили вогнем всі викривлення та збочення,

накопичені в селищі більш ніж за сто років. То, може, зробимо наступний крок —

повернемо й долину до первісного стану? Насиплемо греблю, де була скелина, нехай

підуть під воду і селище, і «виселок». Влаштуємо поля на узвишші, куди не сягає

вода, вони прогодують нас, хоч і не дадуть надто розкошувати. Житимемо в лісі серед

дерев, а в поле ходитимемо лише на роботу. Тоді можна буде жити, не боячись, що

селище втрапить на очі чужинцям, тож «вік свободи» триватиме, поки світу й

сонця…»

Але, як розповідав панотець-настоятель, проти цього одностайно повстала

керівна група «молодого люду». Осікоме раптом лишилася без підтримки.

Юнаки, що під час «переділу» й «руху за повернення до давнини» керували з

нею селищем, тепер згуртувалися з односельцями і гуртом виступили проти Осікоме,

тепер вже як представники сільської громади. «Молодий люд» був готовий до

непримиренної боротьби.

На той час у лісовій долині не лишилося жодного велетня, крім Осікоме. До

того ж вона вживала «заморське зілля». Якби вона прийняла бій, молоді, що

очолювали сільську громаду, довелося б сутужно.