(але, як потім виявилося, даремно).

Сповістивши матір по телефону про день нашого приїзду в лісову долину,

дружина принагідно й розповіла, що нового в сина.

Однією з новин було те, що від дня двадцятиліття його почали називати

справжнім ім’ям — Хікарі, відмовившись від звичного з дитинства прізвиська Іа,

запозиченого з «Вінні-Пуха». Дружина додала, сміючись, що хлопець сам про це

попросив.

Це сталося після його повернення з шкільного гуртожитку, де він провів цілий

тиждень, вперше виїхавши кудись самотою, без матері.

За тиждень самостійного життя поза домом син змужнів просто на очах.

З повним рюкзаком брудної білизни за спиною він бадьоро зайшов у дім і

радісно привітався зі мною і дружиною. Синові далося взнаки напруження останніх

днів, тому весь суботній вечір він провів, слухаючи класичну музику з радіоли.

Це було чи не єдиним доступним йому інтелектуальним заняттям.

Надвечір, поставивши на стіл синові улюблені страви, ми, як завжди,

покликали його:

– Іа, вечеря вже на столі, ходи сюди!

Проте хлопець, не обертаючи обличчя від радіоли, гордовито звів широкі плечі

й відказав:

– Іа туди не піде! Іа вже нема! Іа нікуди більше вже не піде!

Я вжахнувся, наче от-от мав утратити сина, що якраз сидів переді мною. Бо не

розумів, що коїться в його душі.

– Іа, що ти, адже ти щойно повернувся. Іа, ти вже вдома! — спробувала

заспокоїти його сестра.

Але хлопець так само мовчав, гордовито звівши широкі плечі.

Його молодший брат, що мав звичку, перш ніж щось сказати, трохи помовчати

й обмізкувати все як слід, висловився після сестри:

— Може, він не хоче, щоб його називали Іа, бо в червні йому виповнилося аж

двадцять років? Мабуть, у гуртожитку всі зверталися до нього на справжнє ім’я.

І через те, що малий мав іще одну звичку — не гаючи часу, перевіряти власні

розумування — він підвівся, наблизився до старшого брата й сказав:

— Хікарі-сан, ходімо ж вечеряти! Мама наготувала всякої всячини.

— Гаразд, іду. Дякую! — відповів той чистим голосом, що здавався більш

дитячим, ніж у молодшого брата, в якого голос уже почав ламатися.

А ми всі, що перед тим аж затамували подих, вибухнули сміхом…

Розповідаючи про це матері, дружина була ще під враженням тодішнього

відчуття полегкості. Але її веселість поступово мінялася на збентеження.

Почувши таке, я занепокоївся.

А дружина, поклавши трубку, й далі зніяковіло, розповіла, що мати спочатку

мовчки слухала її, а потім сказала невдоволеним голосом:

— Ми думали, що ім’я Іа добре, а хлопець, виходить, сприймав його як

неповагу! Що ж це ми накоїли! Подумати тільки, аж двадцять років!

Коли вся сім’я зібралася у матері в дальній кімнаті, випав град.

Такий сильний, що протилежний крутий берег річки, вкритий лісом, сховався в

білій імлі.

Мати звернулася до свого онука, якого не бачила кільканадцять років, не

досить певно назвавши його по імені, переказаного по телефону:

— Я рада, що ти приїхав, Хікарі-сане! Адже мені вже вісімдесят! Синове

привітання знову трохи збентежило дружину:

— Вже вісімдесят?! Це погано! Хіба у вісімдесят не час помирати? Кепські

справи!

— Так, кепські справи! Дякую тобі за турботу! — відказала мати.

І зітхнула, аж наче з полегкістю.

Тим часом град пройшов, небо над річкою знову заясніло, але понад стелею

щось постукувало. Побачивши, як хлопець, що вирізнявся надзвичайно тонким

слухом, непокоїться, мати терпляче пояснила:

— Це, Хікарі-сане, скочуються градини, що потрапили між черепичин.

А мені подумалося:

«Мабуть, мати часто наслухається до нічного шурхоту, відколи живе тут

самотою».

Після обіду й перепочинку мати запропонувала відвідати усією родиною

капличку Покари за гріхи, де вона хазяйнувала віддавна.

Мати, хоч їй і важко було ходити, відмовилася від поради сестри їхати

машиною, пояснивши, що до святого місця треба добиратися пішки.

Пропустивши вперед дітей, ми з матір’ю, що припадала на праву ногу й

підпиралася великим ціпком, перейшли бетонний місток серед долини й

попростували вздовж берега до пагорба Покари за гріхи.

Град перестав, але день був досить прохолодний; сніг, як дрібний пух, наче

плавав у повітрі над глибокою лісовою долиною.

Діти вже чекали на нас біля підніжжя пагорба Покари за гріхи.

Мати невимушено поманила до себе сина і, зіпершись на нього, почала

підійматися витертими кам’яними сходами.

Трохи вище, звідки виднілися зарості по той бік річки (де ліс випинається в

долину наче передмостове укріплення — до пари розташованому вище при-скалку, на

якому росте тополя з кривим стовбуром), стоїть будівля храму Місіма-дзіндзя.

Мати й син звернули з кам’яних сходів на дорогу, що вела до каплиці Покари

за гріхи. А я, згадавши, як ходив у дитинстві до каплиці з матір’ю та бабусею,

зупинився з дітьми обік брами-торії.

Мати з сином, якому вона сягала якраз по плече сивою головою, пропускаючи

одне одного вперед, увійшли до каплиці Покари за гріхи й зачинили за собою

дерев’яні двері.

Біля старих сходів залишилися тільки ціпок та новенькі парусинові черевики

чималого розміру на гумовій підошві.

У цю мить я згадав, що в каплиці Покари за гріхи, окрім приналежної їй статуї

бога Косіна, є і дерев’яна подобизна Мейске-сана з дитину завбільшки.

У старих оселях в селищі й на «висілку» в тіні під божником тримають

божнички Мейске-сана. А на пагорбі Покари за гріхи, на пласкій вершині (де Осікоме

«бавилася в забавку», розпростершись величезним білим тілом, а парубки в червоних

фундосі вибиралися на нього й тоді зіслизали вниз), стоїть будівля Місіма-дзіндзя, і

йому присвячено цілу каплицю поміж криптомерій при бічній доріжці на півдорозі

сходами нагору.

Надійшла дружина й повела дітей подивитися храм Місіма-дзіндзя.

А я залишився сам і присів на кам’яний підмурівок стовпа торії.

Слухаючи шум ріки внизу, я думав про те, як Малюк, котрий разом із матір’ю

перебував серед ватажків повстанців, що вибудували собі хижі на піщаному березі у

верхів’ї, вибирався до лісу на узвишшя радитися з духом Мейске-сана про хід

повстання, про інші справи.

Якби я зазирнув зараз через шпарину в дерев’яних дверях, то побачив би перед

статуєю Мейске-сана матір із припорошеним дрібними сніжинками пучечком сивого

волосся й сина з білуватим рубцем на потилиці — достеменно тобі Мейске-санову

матір та Малюка.

Удвох нараджуються вони з Мейске-саном про стратегію і тактику синового

життя.

Отак воно думалося мені.

Через деякий час з-за дерев’яних дверей з’явилася мати й син, сповнені радості

духовного очищення. Дружина саме повернулася з храму на верхівці пагорба й

допомогла матері зійти з кам’яних сходів на землю.

А син, що вже встиг натягти черевики, шанобливо простягнув бабусі ціпка.

Тим часом я сидів на кам’яному підмурівку торії, ще сповнений мрій.

Йдучи до торії, мати промовляла до дружини голосом, в якому виразно бриніла

радість:

— Хікарі-сан такий чемний! Сидів як слід, навіть не ворухнувся зайвий раз. Як

добре ви його виховали, хоч і поза нашим лісом! Проте, певно, нелегко було

піклуватися про дивака, який може отак сидіти собі просто в снігу!

В літаку по дорозі до Токіо донька, як це вміла тільки вона, висловила дружині