Хотів би доповнити дечим ту розповідь, про що бабуся оповідала з неабияким

піднесенням, доточуючи бачене й чуте замолоду.

Переказ твердить, що коли сільські старости — ватажки повстанців —

потрапляли в скруту, Малюк виряджав свій дух до лісу на пораду до духа Мейске-

сана. Задум Мейске-санової матері, на який після повстання пристало все селище, був

такий мудрований, наче і його переказав через Малюка Мейске-сан.

– І справді, — казала бабуся, — Мейске-санова мати з роками дедалі більше

шкодувала, що не сама додумалася до цього.

Гадаю, Мейске-санова мати, не простого розуму, зметикувала, що найпевніше

втілити той задум, коли він ітиме ніби від Мейске-санового духа, що перебував між

корінням дерев у лісі на узвишші.

А запропонувала вона таке.

У заснованому Руйнівником і його юними супутниками селищі в лісовій долині

упродовж довгих років «віку свободи» панували лад та добробут. Воно не платило

податків ні сьогуну, ні князеві і не потребувало їхнього захистку. Після «віку

свободи» нас обклав податками князь, тепер вимагає податків новий уряд. А чи ми

бачили якесь добро від князя чи від уряду? Новий уряд бере податок з кожного, бо

кожен значиться в подвірній книзі.

На щастя, під час повстання проти військової повинності подвірні книги

спалили. Тож давайте тепер записувати в подвірну книгу лише одного з двох. З двох

новонароджених також записувати лише одного.

Яка дивовижна, сказати б, революційна, думка! Селяни схвалили пропозицію

Мейске-санової матері й довго так і робили. Вже в ліцеї я дізнався, що повстання

проти «кривавого податку» було спрямоване не тільки проти військової повинності, а

й проти щойно запроваджених обов’язкової освіти і перегляду поземельного податку.

Тим швидше пристали селяни на хитрість Мейске-санової матері з подвірною

книгою.

Винахід Мейске-санової матері, коли до подвірної книги заносили лише одного

з двох мешканців селища, що його бабуся напрочуд влучно називала «подвійна

бухгалтерія з подвірною книгою», без довгих зволікань запровадився в життя, хоч

сільська старшина сприйняла його спершу мало не як жарт.

Після перемоги повстання, коли столичного урядовця довели до самогубства,

руки свербіли утнути новому урядові ще якусь капость. Та й усі добрим словом

згадували «вік свободи», коли лісова долина, як незалежна держава, не корилася

жодній владі. Сільську старшину, гадаю, тішило те, що бодай половина односельців,

уникнувши реєстрів нового уряду, зможе повернутися у «вік свободи».

Наслідок не забарився.

З селища набрали вдвічі менше, ніж малося б, рекрутів на японо-китайську і

японо-російську війни. Звичайно, кожен розумів, що слід тримати в таємниці, скільки

народжується дітей, щоб їх не реєструвати.

Отак і велося, поки Мейске-санова мати на схилі віку не стала поводитися

дивно.

Все сказане вище було необхідно, щоб уникнути химерного стрибка в часі:

щойно Мейске-санова мати у розквіті сил брала участь у повстанні разом з Малюком,

і вже я розповідаю про неї, як про стару, та ще й трохи ніби схибнуту…

В останні роки життя бабуся утвердилася в думці, що вона безпосередньо

пов’язана з «віком свободи», на знак чого перестала користуватися європейським

літозчисленням. Вона так вихваляла мудрість Руйнівника, закладену в стародавньому

календарі, що мені він почав ввижатися мало не винятковим надбанням нашої

долини.

Так от, у рік собаки за її старим відривним календарем, тобто 1910 року, на

початку літа, у поведінці Мейске-санової матері, вже досить похилого віку, почали

виявлятися досить дивні ознаки, не притаманні старій людині.

– Її мучив душевний біль, — казала бабуся.

А я, пам’ятаю, зрозумів це так, ніби вона була душевнохвора. Бабусині слова

викликали в мене здивування і збентеження водночас. І з кожним днем «душевний

біль» Мейске-санової матері сильнішав.

Але найтяжчих мук вона зазнала наступного року, у рік свині.

Тепер я знаю, що в рік собаки були проведені арешти за «процесом про велику

зраду», а наступного року було виконано смертний вирок Сюсуєві Котоку і ще

одинадцятьом підсудним.

«Процес про велику зраду» й був причиною «душевного болю» Мейске-санової

матері.

Було б перебільшенням казати, що односельці, які досить давно бачили

пригніченість старої Мейске-санової матері, безпосередньо пов’язували її душевний

біль з «процесом про велику зраду». Дізналися про це (на початку — лише кілька

старійшин), коли вона спробувала надіслати телеграму з поштового відділення в

долині.

Довгу ту телеграму було адресовано Його Величності імператорові Великої

Японської імперії.

— Зміст телеграми, якщо вилучити все зайве з точки зору здорового глузду, —

розповідала бабуся із щирим співчуттям до Мейске-санової матері, — зводився до

глибокого смутку з приводу страти дванадцяти чоловік з Сюсуєм Котоку на чолі.

Вже в студентські роки я дізнався, що якраз тоді телеграми протесту надходили

до посольств Японії від соціалістів з найрізніших країн.

І мені спало на думку ось що.

Мабуть Мейске-санова мати, вважаючи селище в лісовій долині суверенною

країною, хоч і не цілковито, як у «вік свободи», але бодай наполовину, завдяки

«подвійній бухгалтерії з подвірною книгою», дійшла висновку, що і собі мусить

послати телеграму протесту…

Проте молодий начальник пошти, далекий родич Мейске-санової матері,

визнав за краще не передавати телеграми. Мейске-санова мати, лагідної вдачі, попри

«душевний біль» не стала дорікати йому, коли він перепрошуючись, пояснив, що не

може відіслати таку телеграму.

Спокійно вийшла вона з відділка й повернулася до власної оселі на околиці

долини.

Але наступного ранку Мейске-санова мати вирядилася на окрайку лісу до

печер копати глину.

Виліпивши ляльку, що мала зображати Сугу Канно, єдину жінку — жертву

«процесу про велику зраду», занесла її на прискалок під тополею.

Бабуся розповідала, що глиняна лялька, з метр заввишки, мала на грудях

вирізьблений шпателем напис «Вельмишановна Суга Канно».

Начальник пошти, який після випадку з телеграмою наглядав за Мейске-

сановою матір’ю, помітив, як вона виставила на східному боці «приступки з десять

мат» глиняну ляльку. Розтрощивши ту ляльку, він відпровадив Мейске-санову матір у

долину. На той час у селищі й на «висілку» вже в багатьох оселях трохи нижче за

домашній божник, десь у темному місці, були й Мейске-санові божники.

Переказ твердить, що Мейске-санова матір встановила поряд із зображенням

Мейске-сана дванадцять власноруч виліплених глиняних фігурок.

Вже з цього видно, яким глибоким співчуттям пройнялася вона до дванадцяти

жертв «процесу про велику зраду».

Але невдовзі вона почала виявляти ознаки прямо протилежного ставлення до

цієї справи.

У селищі й на «висілку» мали звичку вечорами, як не було дощу, сходитися

купками при дорозі погомоніти.

Несподівано до кола встромлялася сива голова Мейске-санової матері; на диво

гучним для такого непоказного тіла голосом вона бідкалася:

— Який жах! Який жах! Лихо нам, лихо! Як могли знайтися серед нас такі!

На той час бабуся була однією з сільських молодиць, у неї вже народилася

донька — моя мати. Зміст слів Мейске-санової матері, хоч і у вкрай стислому вигляді,