те, що її найбільш непокоїло і найбільш обходило:

— Хікарі-сан, виходячи з хати, знову сказав бабусі: «Наберися духу та помирай

собі!»

А бабуся відповіла: «Гаразд, наберуся духу та й помиратиму. Але, Хікарі-сане,

прикрий жаль розлучатися із білим світом». То хіба ж можна отак прощатися?..

— Розумієш, поки людина живе, мусить набратися духу і жити далі, а от коли

жити вже несила, то треба помирати, — пояснив їй брат, що сидів поряд. — Адже

померти — однаково що поставити крапку; після смерті вже не можна ні набиратися

духу, ані чогось іншого. Тому набратися духу і триматися далі можна, поки ти живеш.

— Он як! А ми зараз запитаємо в самого Хікарі-сана, — відказала дочка. Вона

пішла до місця, де її брат сидів самотою, дивлячись у вікно на хмари внизу.

Після неквапливої розмови вона повернулася й переказала синову думку:

— Хікарі-сан і справді мав на увазі те, про що казав Сяку-тян. Але він зрозумів,

що висловився не так, як належить, тож хоче подзвонити та перепросити бабусю.

Сказати їй, як насправді він хотів із нею попрощатися… Хікарі-сане, то що ти іще

хотів сказати?

Син повернувся спиною до світла з вікна, але на його обличчі все одно можна

було бачити посмішку.

— Наберися духу і живи! Ось що я хотів сказати, — промовив він так голосно,

що пасажири на сусідніх місцях аж здригнулися. — Вибач, будь ласка, дзвоню, щоб

перепроситися!

Через деякий час син сказав, що хоче знову поїхати до бабусі, але на цей раз

сам.

Закінчивши спецшколу, від середини травня він мав почати працювати в

благодійному центрі. Отож перед тим хлопець хотів вибратися на Сікоку.

— Я обмовився. Хоч і вибачався по телефону, але чи почула бабуся? Адже вона

недочуває, тож я непокоюсь!

Домовившись з сестрою, яка мешкала в долині, що вона зустріне племінника,

ми вирядили сина літаком на Сікоку.

Син без особливих пригод відбув подорож літаком і поїздку на машині до

лісової долини.

По обіді він примостився в дальній кімнаті поруч із матір’ю і слухав музичну

радіопрограму. У сестри, яка подзвонила мені по телефону, склалося враження, ніби

бабуся, якій стан здоров’я не дозволяв робити далекі прогулянки, й онук мирно

насолоджуються усамітненням.

Єдине, що викликало в мене непевну тривогу, було зауваження сестри: коли

музичних передач по радіо не було, мати, наче пригадуючи щось, вела неквапливу

розповідь.

А мій син слухав її з явним задоволенням.

Я поцікавився:

— Що ж там матуся розповідає? Адже Хікарі мало що може зрозуміти.

Сестра наче й наслухалася, коли заносила чай, але мати щоразу замовкала.

Немов соромилася, що її може почути будь-хто, окрім Хікарі-сана.

Ми з дружиною вже почали непокоїтися, що син може звикнути жити біля

бабусі й не захоче повертатися з долини до Токіо.

На шостий день по його від’їзді я подзвонив вранці до селища, покликав його

до телефону і з притиском сказав, що місце в літаку на зворотний рейс уже замовлено,

тож завтра він мусить повертатися знову додому.

Вже поночіло, коли зателефонувала сестра й сповістила, що мати, аби якось

розрадити зажуреного онука, взяла ціпка й повела хлопця дивитися напіврозвалену

комору.

— Колись я збиралася тут жити разом із Хікарі-саном! Але добре, що цього не

зробила. Бо, виховуючись тут, хіба став би Хікарі-сан таким, як зараз!

Після цих слів син подивився комору, перевів погляд на квітучі кущі маслинки

й таволги, обвів очима буйний гай і ліс, що вкривав схили на узвишші.

А тоді, наче це щойно спало йому на думку, сором’язливо проказав:

— Я хотів би бути теслею! Адже тут стільки деревини! Непогано було б

теслювати та жити разом із бабусею. Бо ж скільки тут всіляких дерев!

Сестричка була ще мала, коли помер батько, отож цього разу вона чи не

вперше в житті побачила, як мати невтішно плаче.

— Постукуючи ціпком по бруківці, мати дивилася туди ж, куди й онук, на ліс на

узвишші. А трикутні зморщечки біля її очей потроху набиралися сльозами, —

розповідала вона потім мені.

— Бачиш, бабуся не легкодуха, ніколи не плакала, тож і не знає, що робити зі

слізьми, ха-ха-ха! Може, треба нахилитися вперед та потрусити головою? Ну от, вже

сліз і нема! — сказала мати голосно, наче Хікарі-сан…

А Хікарі-сан після цього начебто заспокоївся, а тоді й погодився:

— Поїду до Токіо. Адже як мене нема, сестричка й братик не сміються!

Що ж розповідала мати своєму онукові цілий тиждень, коли по радіо не

передавали класичну музику?

Сестра спробувала прямо спитати її про це, але мати тільки відмовчувалася з

поважним виглядом.

І ми з дружиною розпитували сина, про що ж йому розповідала бабуся.

— Розкажи, якщо ти пам’ятаєш, — кілька разів просили ми хлопця.

Проте він тільки посміхався й відводив очі, наче задивляючись у невідому

далечінь.

Зміст бабусиних розповідей раптом розкрився начебто й випадково, але

належним синові чином.

Повернуся трохи назад.

Досить давно приятелева дружина, що мала неабиякий хист до викладання

музики, почала навчати сина гри на роялі, бо музика була єдиним приступним йому

розумовим заняттям.

Звичайно, Т-сенсей не сподівалася зробити з хлопця з невправними пальцями

блискучого піаніста. І мета її занять полягала в тому, щоб через музику відкрити

дорогу до спілкування з моїм сином.

По деякому часі, коли син перейшов до середніх класів спецшколи, Т-сенсей

стала навчати хлопця композиції.

Почалося з того, що якось, вправляючись у сольфеджіо, він записав мелодію в

зовсім іншій тональності.

— Отак краще! — прослухавши записане, переконано заявив він.

Відтоді вчителька почала програвати його улюблені мелодії в різних

тональностях.

Та й сам він почав пробувати щось подібне на своєму фортепіано.

Вчителька стала вводити до занять вправи під назвами «стрибуча мелодія» та

«ланцюжок мелодій».

Перша з них стосувалася тональностей, друга ж — справжня вправа з

композиції, коли Т-сенсей грала на фортепіано два-три такти якоїсь мелодії, а потім

хлопець додавав власних кілька тактів і так далі.

Вправи вели сина до самостійного складання музики й розуміння гармонії.

Найбільш розвиненою з його здібностей була пам’ять. Ще зовсім малим він

розпізнавав голоси аж п’ятдесяти диких птахів Японії.

Після занять музикою хлопець вкладався долілиць у своїй кімнаті й записував

на п’яти лінійках нотного паперу мелодії разом із акомпанементом, що виникали під

час уроку.

Скінчивши твір, він латинськими літерами надписував його назву й ховав

аркуш до теки.

З пори зеленого листя, коли син здійснив самостійну подорож літаком, минуло

вже півроку.

І тут дружина, впорядковуючи його теку з нотами, знайшла аркуш нотного

паперу з новим твором. На ньому було написано «Kowasuhito», цебто Руйнівник. То,

виходить, мати розповідала йому цілий тиждень ті самі легенди та історію селища в

лісовій долині, які я слухав стільки років від власної бабусі!

Я попросив пані Т. награти «Ковасухіто» на фортепіано і записав на

магнітофонну касету. А тоді надіслав касету до лісової долини матері.

«Може, ти, мамо, і зверталася до сина, перш ніж почати розповідь, із

звичайною примовкою: «Як ідеться про давнину, треба й вигадку слухати, наче

правду. Гаразд?» Але не мала певності, чи він усе розуміє, хоч і відказує: «Атож!»

То тепер можеш пересвідчитися: він таки збагнув суть твоїх розповідей».