мачуха, якій тоді було під тридцять.

Завдяки їй Мейске-сан жодного разу не схибив у своїй важливій справі.

Юний, люб’язний Мейске-сан зустрічав прибульців-самураїв. Опікувалися

ними дівчата на чолі з Мейске-сановою матір’ю. А на випадок, якби гості дозволили

собі зайвину, сільські парубки, не з’являючись самураям-вигнанцям на очі, були ладні

будь-якої хвилини збитися в бойовий загін.

Чудове враження, як на ті суворі часи, мусили мати знесилені втечею та

небезпечною подорожжю по гірських стежках вигнанці, яким треба було хоч трохи

перепочити, перш ніж прямувати до Кіото чи Осаки, від гостинності Мейске-сана, що

вгадував кожне їхнє бажання, від його матері та дівчат, що опікувалися ними, не

відходячи від них і на крок.

Самураї, для яких селище в лісовій долині правило за перевалочну базу,

діставали не тільки щедрий прийом, а навіть гроші, щоб не відчувати нестатків,

виконуючи свій патріотичний обов’язок у Кіото й Осаці.

З цим пов’язана така розповідь.

Після Реставрації Мейдзі рослинний віск із долини почали вивозити на продаж

не лише в усі кінці Японії, а й навіть за кордон. Селище завдячувало цим не тільки

чудовому способу витоплення воску, а й численним зв’язкам, які встановилися ще до

Реставрації.

Серед тих, хто, прямуючи через гори до Кіото й Осаки, завертав до селища й

діставав там тимчасовий і гостинний притулок, дехто посів не останнє місце серед

мейдзійських урядовців. Вони охоче і, певна річ, не без зиску для себе виступали

посередниками в різних торгових справах.

Висунувши для переговорів Мейске-сана, сільська старшина, залишаючись в

тіні, ретельно обговорювала, кому з самураїв надати всіляку підтримку.

Годі було чекати гостинності тим, хто тікав з князівства просто через власну

непосидючість і сподівався попразникувати досхочу в лісовій долині.

Щоправда, відверто виганяти їх було аж надто небезпечно. Молоді самураї й

гадки не мали знову йти через гори до власного князівства. Якщо просто вирядити їх

дорогою понад річкою, то хтозна, чи не донесли б вони про зачаєне в лісі селище

префектурним урядовцям. Отож куди безпечніше було знайти іншу раду на таких

гульвіс-самураїв.

От для цього й призначався бойовий загін, що вправно володів завезеною до

селища зброєю.

«Воскова комора» посеред долини лишилася в переказах як місце, де замешкав

Руйнівник, коли зненацька повернувся до селища.

Але збереглася розповідь і про те, як її захопили десятеро озброєних

свавільників, що тримали заложниками дітей. Після наради із старшиною, Мейске-сан

запропонував ватажкові на знак замирення одружитися з однією з сільських дівчат.

Через слухове віконце спустили на мотузці саке з закускою.

Гультяї-напасники, приймаюча чарку за чаркою з рук дітлахів-заложників,

поступово втратили пильність та обачність і відчинили двері «воскової комори».

Коли під вітальні вигуки ватажок із нареченою попрямували до нової оселі, де мали

жити, попереду так само бігла малеча з різнобарвними прапорцями (пам’ятаєте?) на

бамбукових тичках.

Щойно вони зникли з очей, як до «воскової комори» вдерся бойовий загін і до

ноги перебив підпилих шибайголів. А ватажка забили просто під час весільної

процесії.

Бабуся ще казала, нібито його юній нареченій тоді покалічили мечем ногу. А

нині вона — кульгава старенька — варила локшину в сільській їдальні.

Порівнюючи чуті від бабусі і сільських стариків оповіді з історією часів кінця

«віку свободи», я можу простежити, які з подій відбувалися насправді. Десятеро

свавільників, очевидно, спершу теж збиралися пристати до лав патріотів у Кіото або

Осаці, коли тікали з князівства й по дорозі завертали до долини.

Та поки вони гостювали в селищі, охота йти далі у них відпала, заманулося й

далі погуляти на чужий кошт.

Гадаю, старші не раз натякали, що час уже вирушати, а діти, які потрапили в

заложники, добряче допекли насмішками. Коли ватажка підманули фальшивим

весіллям, молоді гультяї, хоч їх не могла не насторожити така зичливість і

добросердість, певно, повірили, що і їх одружать з сільськими дівчатами й дозволять

жити в лісовій долині.

Як каже оповідь, розправитися з свавільниками, що засіли у «восковій коморі»,

вирішила сільська старшина. Але як саме з ними впоратися, додумалися Мейске-сан з

матір’ю.

Бабуся казала:

— Мейске-сан добре розумів, що на душі в молодих гульвіс, бо був із ними

майже однолітком, а його мати бачила глибше, куди його зір не сягав.

Це вразило мене: а ну ж моя власна мати бачить мою душу глибше за мене

самого!

Мені аж стало моторошно.

Багато в чому мати допомагала Мейске Камеї — коли відверто, коли потай.

Набуті з досвідом прийоми дипломатії стали в пригоді, коли лісову долину спіткало

нечуване доти лихо. Яке? Селяни з пониззя, що знали про існування селища у верхів’ї

ріки, прозвали його Камемура, але вдавали, ніби його нема. Не хто інший, як вони,

одного разу заполонили долину, на превеликий подив мешканців.

Отак почалося лихо.

Якось узимку я прокинувся й побачив, що і ліс на узвишші, і долину щільно

вкрив сніг.

«Наче збіглі», — видихнув я, хоч не розумів до пуття, що воно значить.

Збіглі селяни…

Того ранку долину, що довгі роки правила її мешканцям за криївку й була

виключно їхньою власністю, таки викрили. Наче сніг, що падав цілу ніч, вкрили

долину від селища до «висілка» подоляни, що знялися цілими селами, від старих до

немовлят, покинувши напризволяще оселі й лани.

То й були «збіглі».

У житті лісової долини, відколи її заселили юні супутники Руйнівника, не раз

траплялися нагальні зміни, найбільша з них — під час «руху за повернення до

давнини».

Але то все були внутрішні справи селища й «висілка». А зараз межу, що її досі

переступали лише нечисленні вигнанці-патріоти, ставлення до яких виробилося в

селищі напрочуд швидко, несамохіть затоптала безліч брудних ніг.

З кількох сіл на поділлі знялися всі, разом з жіноцтвом і дітлашнею, і,

піднявшись уздовж річки, нестримною юрбою ринули в долину. Селяни покинули

землю й хати, гнані нестерпними князівськими податками, щоб утекти до іншого

пана. З собою вони прихопили лише необхідну для самозахисту дещицю зброї. Але

все одно це скидалося на навалу війська.

Я згадував брошури краєзнавчого товариства зі старою назвою «Камемура».

Там писалося і про те, що в записах про втечу селян значилося, нібито до нашого

селища наринуло дві з лишком тисячі чоловік.

Бойовий загін, звичайно, нічого не міг вдіяти проти такої сили. Якби навіть

відкрили вогонь, то хтозна, чи у відповідь не попалили та не пограбували б оселі.

Час підганяв до дії, тож старшина вирядила Мейске-сана на переговори. Від

вигнанців, які перетинали гори, щоб приєднатися в Кіото або Осаці до лав патріотів,

збіглих селян відрізняло те, що вони прямували в протилежний бік, до князівства

Тоса. Якби вдалося там знайти бодай тимчасовий притулок (звичайно, заручившися

підтримкою можновладців з Тоси), далі можна було б вступити в переговори з

власними панами.

Тепер, коли було покинуто землю предків, головне полягало в тому, щоб

якнайшвидше й без втрат дістатися до сусіднього князівства.

Гадаю, ватажки збіглих, розуміючи, що шлях через гори не по силі жінкам і