простягалися безліч щупальців і втягали мене в себе.

До того ж я знав: сила, яка вабить мене до лісу — не що інше, як Руйнівникова

могуть.

Пробираючись садом, я звихнув пальця на правій нозі, але, балансуючи на

одній нозі (наче кульгавий пес, — подумалося мені, чомусь не без задоволення), я

перестрибав «дорогу мерців» і пірнув у темряву лісу…

Я не виходив із лісу три дні.

І вдень, і вночі блукав я, раз у раз зриваючись на біг, поміж могутніми

деревами віковічного пралісу, спав, зарившись у купу листя магнолії.

І весь час відчував: перебиратися отак від стовбура до стовбура, вимахуючи

руками, немов на привітання — мій святий обов’язок.

На другу ніч пішов дощ і виманив з болота, званого «піхвами», звідки витікала

річка, безліч крабів.

Я почав їх хапати і їсти сирими, як колись Руйнівник і Будівники.

Тут мене й спіймали, нарешті, пожежники, що прочісували ліс.

Я недаремно сказав «спіймали» а не «знайшли». Я плакав, кричав, борюкався,

борсався, отож, щоб приставити мене до селища пожежникам довелося тягти мене

вчотирьох.

Як ото тягають мавп, ухопивши за руки й за ноги, ще із залишками червоної

фарби.

Я плакав, кричав, борюкався і борсався, бо в моїй розпаленій голові (а мені

здавалося, певно, теж від гарячки, що вона чи не вперше в житті працює як слід)

засіла певність, що тепер мої намагання виконати свій обов’язок остаточно зійшли

нанівець.

Мені ввижалося що тут, у землі яку я топчу босими ногами, лежить посічене на

шматки тіло Руйнівника.

І щоб повернути його до життя мені треба пройти отак босоніж понад кожним

шматком його плоті, жил і кісток.

Я наче просвічував землю, де були поховані шматки Руйнівникового тіла,

промінням лазера. Бо і вдень, і вночі ясно бачив, де вони лежать.

Шкодуючи навіть тієї одробини часу, що його проспав у купі листя магнолії,

три дні шкутильгав я крізь ліс, аби пройти понад кожним м’язом, кожною жилою,

кожною кісткою Руйнівника; понад кожним шматком його шкіри кожним оком,

кожним зубом, кожною волосиною.

І от спокусився тими крабами й втрапив прямісінько до рук пожежників.

Як же було мені не плакати, не кричати, не борсатись, не вириватись.

Зараз, коли я намагаюся коротко описати, як розвивалися події під час мого

блукання в лісі, в мене знову виникає відчуття двозначності тих подій.

Таке саме, як і тоді, коли вони закінчилися.

Пережите мало для мене настільки важливе значення, що я потім спокійно

пускав повз вуха ущипливі закиди приятелів і молодиків з пожежної команди.

Але разом із тим я виразно відчував, що так і не довів до кінця свого завдання,

в якому й полягала вся важливість моєї пригоди.

Мати не пригадує, щоб я ділився думками стосовно блукань у лісі. Але й без

того вона добре зрозуміла, що діялося в моїй душі.

В таких роздумах спливав час, після того, як я прослухав записану матір’ю в

лікарні касету, зміст якої виклав щойно перед цим.

І не тільки цей фрагмент, а багато що із записаного на касетах, які я слухаю по

кілька разів, змушувало мене поринати в непевні хвилі роздумів.

Звичайно ж, записане на касетах не становило цілісного від початку до кінця

викладу. Наведений вище уривок (та й ті, що будуть далі) довелося впорядкувати, бо

мати раз у раз то змінювала тему, то поверталася до раніше сказаного.

Крім того, я наблизив стиль до звичного стилю мови матері з часів, коли вона

була ще здорова.

А такі місця, зумовлені похилим віком, слабким здоров’ям матері становлять

добру половину записаного.

Про те, що я описую власною сина в книжках, мати висловлювалася так:

— Чи думаєш ти про відчуття Хікарі-сана, коли оце пишеш? Там повно такого,

що сам він би не розповідав і не хотів би, аби про це писали. А якби вмів грамоти,

йому було б незручно читати таке. Може, ти гадаєш, про власну дитину можна писати

що завгодно? А втім, Хікарі сан не такий, як усі, то, певно, і це не так!

І тепер я не думаю, що про власну матір, тим більше в її нинішньому стані,

можна писати що завгодно.

Проте я хочу переказати ще розповідь про «лісове диво», згадане матір’ю в

запису на касетах.

І спробувати відтворити викликане цією розповіддю почуття захвату, мало не

одкровення, яке й досі благоговійно береже моя душа.

Я вже сказав, що розповідь матері про зв’язок між моєю пригодою і

щоденними уроками переказів лісової долини дозволила розв’язати одну із загадок,

які невідчепною тінню повисали над моїм життям.

Крім того, я відчував: мати, останній, матріарх лісової долини, бажає розкрити

суть іще одного явища, яке здавалося мені чи не найголовнішою таємницею всіх

легенд та історії мого лісового селища.

«Селище, де ми народилися, росли, живемо, кому як судилося, й помремо, мало

свій «вік богів», коли Руйнівник заснував поселення.

Знана й історія ближчих до нас часів, коли діяли Мейске-сан і Малюк. Ці

перекази ти, К-тяне, чув і знаєш. Але чи ти знаєш інший переказ — про «лісове диво»?

Історія того «лісового дива» запала мені в серце хтозна-відколи, ще з дитинства.

А нині, коли смерть уже чекає на порозі, я відчуваю, що «лісове диво» — не

просто дивовижа, яка ховається в лісових нетрях й подеколи спливає в розмовах.

А чи не найважливіша для нас усіх річ!

Я, здається, тільки зараз почала задумуватися: чи ж «лісове диво» — не

першооснова народження, розвитку, життя й смерті кожного мешканця нашого краю?

Ти, мабуть, чув, що як у селищі чи на «висілку» помирає людина, то її душа,

тихенько обертаючись, пливе вгору, до лісу, й знаходить притулок під обраним нею

деревом. І, певно, чув, що по деякому часі кожна душа підноситься в повітря. Наче

летюча білка, пливе, щоб невдовзі вселитися в тіло новонародженого.

Я теж вірила в це.

Та й чому б я мала сумніватися? І не вірити?

Але, так би мовити, понад цією вірою, існувало ще одне відчуття!

Душа випливає з-під дерева, спускається в долину до тіла новонародженого

немовляти, яке живе, старіє, помирає.

А тоді душа знову пливе до лісу, під дерева, де чекає наступного втілення.

«Якщо це справді так, якщо повторюється раз у раз, то наше життя не знає

кінця, не вичерпується», — думалося мені.

Але до цього домішувався й смуток:

Бо який сенс може мати безконечна круговерть болісних народжень і смертей!

Однак мені розповідали, що десь у глибині віковічного пралісу є «лісове диво».

І я ніколи не сумнівалася, що воно існує насправді.

Більше того, завжди відчувала його існування як щось дороге мені!

«Лісове диво» виповнювало захватом моє дівоче серце, мою душу.

І от якось цей захват вилився у здогад, який тоді здався мені спогадом (мало не

з того часу, коли моя душа чекала в лісі поміж корінням дерев).

Спершу я побачила це уві сні. Захватом виповнювався той сон, захват вів мене

до відкриття далеко за межами моїх звичайних сил розумування!

Ось про що я здогадалася, чи, може, це відкрилося мені уві сні.

Чи ж не в «лісовому диві» перебували ми всі первісно?.. Для кожного з нас

важливо, що його нинішнє життя виняткове, особливе.

А от у «лісовому диві» кожен зберігав власну неповторну душу.

І водночас всі ми були одним цілим.

Ця велика, захоплююча думка виповнювала мене.

Та настав час, і ми покинули «лісове диво». І за його межами живемо кожен

сам по собі, народившись порізно в нинішньому світі.

От що подумалося мені!