— Ми народилися порізно й живемо кожний сам по собі, але хіба в нашому

житті не залишилося нічого від теплоти спільного існування в «лісовому диві»?

Хіба ж не в цьому житті зійшлися докупи хлопці й дівчата, щоб зійти за

Руйнівником на корабель, піднятися річкою у верхів’я до самої нашої долини?!

Хто ж вів їх, як не притягальна сила «лісового дива» — сила приязні?!

Отаким був початок нашого побуту тут…

Душі вмерлих поринали до лісу, під дерева. Бо «лісове диво» любить дерева!

І саме «лісове диво» заохочує душі вселятися знову у новонароджених

немовлят…

Це й справді повторюється раз за разом, але тепер ясно, чому служать ці

повторення: душі вдосконалюються, щоб, очистившись, повернутися знову до життя

в лоні «лісового дива».

Душі такого, як Руйнівник, котрий уперше привів людей до лісу, певно, не

потрібно було багато часу, щоб остаточно повернутися до «лісового дива».

Та все ж він багато разів зроджувався серед людей. А що не йшов звичним

шляхом — через втілення в немовля і повільний, поступовий розвиток — не дивно,

адже він мав показувати іншим дорогу.

Вести нас небезпечною дорогою, звідки до «лісового дива» так далеко-далеко,

що хто знає, чи долине до нього бодай чиясь душа.

Отоді я вперше зрозуміла, що легенда про «вік богів» лісової долини й історія

подій, що передували нашому часові, тільки здаються відокремленими.

Насправді їх пов’язує історія «лісового дива», що сповнює теплотою всі

серця!»

Записане далі на касетах переходило від кількох днів, проведених матір’ю віч-

на-віч у кімнаті з розумово неповноцінним онуком до нової важливої здогадки,

викликаної музикою під назвою «Ковасухіто».

Оскільки цей здогад здається важливим не тільки матері, а й мені самому, то

перш ніж викласти зміст почутого, я хотів би додати дещо зі спогадів дитинства,

пов’язаних із «лісовим дивом».

Бо «лісове диво» — не химерний витвір уяви перестарілої хворої матері.

Коли я раніше поновлював у пам’яті давно не згадувану мандрівку в лісі, в

моїй уяві майнула ще одна картина, що закарбувалася в пам’яті.

Опівночі я спустився до болота, званого «піхвами», і побачив, що вузькою

смугою неба наді мною пролітає, обертаючись, щось блискуче, кольору жовтка.

І тут у моїй розпаленій голові сяйнула думка: коли зараз щось таке літає понад

лісом, то, певно, й «лісове диво» колись прилетіло на Землю з космосу…

На цю думку наштовхнула мене «дослідницька експедиція» до «піхов», куди

нас із друзями водили брати-науковці, дід Апо та дід Пері.

На пошуки «лісового дива».

Я, звичайно, чув про «лісове диво» ще від бабусі; та й будь-хто із сільської

малечі добре знав цю історію. Ми всі вважали, що давня казка якимось чином

пов’язана з нашими часами, з нашим сьогоденням.

«Лісове диво» начебто впало в ліс просто з неба задовго до того, як Руйнівник

із друзями та подругами вирушили відкривати й обживати нові землі.

Як величезний метеорит, скосило воно смугу дерев у віковічному пралісі.

А розколина, що утворилася в землі від страшенного удару, з часом затяглася

болотом…

Але про «лісове диво» казали, що, на відміну від метеорита, воно рухається і

може змінювати колір та форму.

Коли мисливець, що полював у лісі диких кабанів, наляканий появою «лісового

дива», випустив у нього кулю з рушниці, рушниця вирвалася з рук і, наче притягнута

до кулі невидимою ниткою, зникла в «лісовому диві», тільки загуло.

Інший чоловік, що якраз обрубував гілля, упав з дерева просто на «лісове диво»

й навіть не подряпався, не те що забився.

У таких випадках треба було на знак подяки чи перепросин заговорити до

«лісового дива», інакше ноги відмовлялися йти від нього.

Але досить було тій брилі почути людську мову, як її колір і форма починали

мінятися.

«Лісове диво» радіє», — казали ми.

Нові чутки про «лісове диво», що пішли долиною, наштовхнули діда Апо й

діда Пері на думку організувати зі школярами «дослідницьку експедицію».

Бо лісоруби з «висілка» розповідали, що здибали в лісі якусь дивовижу,

блискучу, немов із металу, велику, точнісінько як у переказах.

Дітлахи відразу ж почали розносити цю новину, і двійко науковців

запропонували влаштувати туди експедицію, щоб перевірити ті чутки. Спершу мої

друзі тільки посміювалися:

— «Лісове диво»? Таке скажете!

Але дід Апо та дід Пері не відставали:

— Це ж ваші власні батьки й брати кажуть, що начебто бачили в лісі «лісове

диво»! А ви залюбки розносите ці чутки. То чого ж смієтеся, коли йдеться про те, щоб

піти й самим подивитися, що воно там?

Адже старші, які бачили його, досвідченіші за вас! Про нього оповідають

хтозна-відколи, то чому ж не йняти віри тим, хто начебто бачив його зараз? Може, і

перекази лишилися нам через те, що його бачили люди і в давнину!

Це ж не людина, яка колись жила і більше ніколи не з’явиться на світ. Ваші

перекази, як-от про «лісове диво», крім тутешніх місць, ніде більше не знають. Тож

вони мають бути пов’язані з якимись особливостями вашого краю. А коли вже

з’явилися люди, що самі бачили те «лісове диво», то чому б не вибратися в ті місця,

га? І не перевірити!

Скажете, це не науково?

Але що ж не наукового в тому, що можна піти й помацати власними руками?!

Скажімо, до Сатурна вирядити експедицію поки не можна, але ж ми віримо, що він

має кільця та ще й одинадцять супутників! І це науково. То, може, ви й тут

кричатимете: «Одинадцять супутників?! Таке скажете!..»

Щоб ніхто із загону, де були й дівчатка, не відстав у лісі, ми позв’язувалися

червоною стрічкою (яка, навпаки, весь час заважала, чіпляючись за кущі та гілля

дерев) і вирушили в «дослідницьку експедицію».

Проте «лісового дива» так і не знайшли.

Найбільше запам’яталося мені, як ми один по одному вибиралися на плаский

камінь біля «піхов», порослих по берегах кременою.

І співали пісень, рекомендованих міністерством освіти до співу.

Дід Апо та дід Пері напоумили нас: нехай «лісове диво», яке не хоче з’являтися

нам на очі, а значить, ховається десь у гущавині, почує найкраще, що є у людській

мові, — дитячі пісеньки.

Наші науковці припускали, виходячи з того, що «лісове диво» змушує говорити

тих, хто його спіткає, що це — об’єкт, надісланий з іншої планети, аби детально

дослідити людську мову на землі:

— «Лісове диво» було спершу наче папір, на якому нічого не написано: ні

кольору, ні форми. Але щоразу, коли воно сприймало людські слова, то набувало все

нових кольору й форми. Чим вам не записуючий пристрій?

Пам’ятаю, як калатало в мене серце, коли по дорозі додому, наприкінці веселої

«дослідницької експедиції» я слухав розмову близнюків, діда Апо та діда Пері —

спітнілих, вимащених болотом, з павутинням на вилицюватих низьколобих головах,

схожих на дині.

Я ж бо знав, що оповідали в селищі про цих двійко науковців: вони нібито

завели в глухий кут дослідження на військову тему і за це їх вигнали з інституту й

вислали у нашу лісову глушину…

— Яких же кольору й форми буде «лісове диво», коли повністю дослідить

людську мову?

— Не інакше, як прибере форми й кольору величезної людської сльози!

«Якщо ми очищатимемо свої душі, то, може, нам і пощастить повернутися до